РОЗДІЛ XXVIII

Звіробій уже хвилин двадцять лежав у човні, нетерпляче чекаючи, що друзі прийдуть йому на поміч. Човен був спрямований так, що він бачив тільки дальші кінці озера. Втікач гадав — межа його поля зору проходить ярдів за сто від «замку», насправді ж вона проходила західніше. Його турбувала й глибока тиша; він не знав, чим її пояснити: тим, що відстань між ним та індіянами збільшується, чи якимись новими хитрощами. Зрештою, втомлений марними спостереженнями, юнак ліг на спину, заплющив очі й став покірно чекати, що буде далі. Коли дикуни можуть стримувати свою жадобу помсти, він теж зберігатиме спокій, довіривши свою долю мінливим течіям води й повітря.

Обидві сторони мовчки вичікували. Минуло ще десять хвилин, і Звіробоєві здалося — він чує тихий скрегіт, наче щось треться об дно човна. Звичайно, він розплющив очі, сподіваючись побачити обличчя або руку індіянина, котрий піднімається з води, але натомість угледів над головою зелені віти. Він скочив на ноги: перед ним стояв Розчахнутий Дуб, який саме підтягнув човен до берега. Отож тихенький скрегіт, що насторожив нашого героя, виявився шурхотінням піску під днищем. Човен поплив у іншому напрямі, бо змінився вітер і течія.

— Виходь, — мовив гурон, наказуючи полоненому зійти на берег спокійним владним знаком. — Мій юний друг стомився, плаваючи. Відтепер він тікатиме, тільки покладаючись на власні ноги.

— Ти переміг, гуроне, — відмовив Звіробій, виходячи на берег твердою ступою і слухняно йдучи за вождем на відкритий моріжок. — Тобі допоміг нежданий випадок. Я знову твій бранець. Сподіваюся, ти визнаєш: утікати з полону я вмію не згірш, аніж дотримувати слова.

— Мій юний друг — справжнісінький лось! — вигукнув гурон. — Ноги його дуже довгі, вони завдали моїм юнакам неабиякого клопоту. Але він не риба, він не вміє знайти дорогу в озері. Ми його не підстрелили: риб ловлять неводом, їх не вбивають кулями. Коли він знову перекинеться на лося, з ним поведуться, як з лосем.

— Ну що ж, Розчахнутий Дубе, говори-балакай, адже твоє зверху. Гадаю, ти маєш на те право, та й розуму тобі не бракує. Не будемо сперечатися: кожна людина повинна виказувати свої здібності. Проте, коли ваші жінки почнуть лаяти мене й ображати — а, мабуть, цього чекати недовго, — нехай згадають: скоро блідолиций уміє змагатися за своє життя, поки має на те законні підстави й мужність, він уміє й розпрощатися з ним, зберігаючи гідність, коли відчує — настав його час. Я твій бранець; роби зі мною що бажаєш. — Брат мій довго бігав по горбах і натішився плавбою по воді,— відповів лагідніше Розчахнутий Дуб, водночас усміхаючись, аби виявити полоненому свої миролюбні наміри. — Він побачив ліси; він побачив воду. Що йому більше подобається? Може, він побачив задосить? Може, він передумав і вирішив послухатись здорового глузду?

— Кажи-бо, гуроне. Ти щось маєш на думці. Що швидше ти висловишся, то швидше почуєш мою відповідь.

— Оце мова відверта! Мій блідолиций друг розмовляє без викрутів, хоч бігає він, мов справжня лисиця. Я говоритиму з ним: вуха його відкриті нині ширше, аніж досі, й очі його не заплющені. Сумаха бідує так, як ніколи. Досі вона мала брата й чоловіка. Мала вона й дітей. Настав час, і чоловік її, не попрощавшись, вирушив до багатих ловецьких угідь; він залишив її саму з дітьми. З власної волі він би її не кинув; Рись піклувався за свою родину. Приємно було подивитися на оленятину, диких качок, гусей та ведмежатину, які висіли взимку в його вігвамі. Тепер м'ясо зникло; затепла воно не зберігається. Хто його знову добуде? Гадалося, що брат не забуде сестри й наступної зими потурбується, аби її оселя не лишалася порожня. Ми так гадали, але Пантера завив і пішов за сестриним чоловіком стежкою смерті. Тепер вони поспішають наввипередки до розкішних угідь. Одні вважають, що Рись прудконогіший, інші думають, що Пантера стрибає далі. На думку Сумахи, обоє вони подалися так прудко і так далеко, що жоден з них назад не вернеться. Хто прогодує її і її діток? Той, хто звелів її чоловікові й братові залишити вігвам, бажаючи звільнити місце для себе. Він видатний мисливець, і ми знаємо: жінка ніколи не знатиме нужди.

— Авжеж, гуроне, по-твоєму справу можна залагодити в такий спосіб. Та біла людина дивиться на це по-іншому. Я чував, — деякі люди рятували собі життя, пристаючи на таку пропозицію, і знав також інших, які воліли б радше померти, аніж жити в добровільному полоні. Що ж до мене, то я не бажаю ані смерті, ані шлюбу.

— Нехай блідолиций поміркує над цією пропозицією, поки мої люди зберуться на раду. Йому скажуть, що з ним буде. Нехай він згадає, як то важко втратити чоловіка й брата. Іди! Коли будеш нам потрібний, то почуєш ім'я Звіробоя.

Розмова ця провадилася без жодного свідка. З усього гурту, який тут юрмився, нині лишився сам Розчахнутий Дуб. Решта ніби крізь землю провалилися. Навіть начиння, одяг, зброя та інше табірне майно зникло безслідно. Якби не згаслі багаття, пом'ята трава, де вони спочивали, та не сліди ніг, то годі було повірити, що зовсім недавно тут стояло плем'я. Ця раптова й несподівана зміна трохи здивувала й стривожила Звіробоя, бо скільки він жив серед делаварів, такого йому не доводилося бачити. Проте він гадав (і так воно й було насправді): гурони вирішили отаборитися в іншому місці, а зробили це так таємно, аби збити його з пантелику.

Сказавши своє слово, Розчахнутий Дуб подався до узлісся, залишивши Звіробоя в самотині. Вождь зник в гущавині, і недосвідчена в таких справах людина подумала б, що полонений міг чинити, як йому заманеться. Але юнак, хоч і трохи здивований тим драматичним зникненням, занадто добре знав своїх ворогів, щоб уявити, буцімто вони дали йому повну волю. Проте йому було цікаво довідатися, чи добре обміркували гурони свої хитрощі, і він поклав якомога швидше те перевірити. Прибравши байдужого вигляду, який анітрохи не відповідав його почуттям, Звіробій почав ходити, поступово наближаючись до того місця, де пристав був до берега; нараз він прискорив ходу — помірно, аби індіяни не подумали, що він збирається втекти, — і, продершися крізь кущі, вийшов на берег. Човен зник, юнак обстежив північний і південний кінець мису, оглянув береги, але не знайшов жодного його сліду. Очевидячки, гурони кудись його поділи — і то з демонстративним наміром.

Тепер Звіробій збагнув, у якому він опинився становищі. Він був ув'язнений на вузькій косі, безумовно під пильним наглядом, і втекти міг тільки плавом. Він знову подумав, чи не вдатися до цього крайнього способу, але не зважився, бо знав — навздогін йому відразу пошлють човен і сподіватися на успіх майже нема чого. Блукаючи берегом, юнак угледів серед кущів вируб. Гілля було складене невеличкою купою. Піднявши верхні галузки, він побачив під ними мертве тіло Пантери. Звіробій знав — воно лежатиме тут, аж поки дикуни знайдуть таке місце для могили, де покійного ніхто не оскальпує. Полонений з надією подивився на «замок», але він видавався мовчазним і безлюдним. Йому й так було невесело, а тут ще його пойняло почуття самотності.

— Хай здійсниться божа воля! — промимрив юнак, сумно простуючи від берега під лісові шати. — Хай вона здійсниться і на землі й на небі. Я сподівався — дні мої не будуть так швидко злічені… Але, зрештою, то дрібниці! Ще кілька зим, ще кілька літ, і все'дно було б по мені. Такий закон природи. Горе наше, горе! Молода та буйна людина про кінець і думки не має, аж поки смерть осміхнеться їй простісінько в обличчя і скаже, що настала остання година.