Досі Харлана як Спостерігача не цікавили наслідки його Спостережень, він навіть не знав, що саме треба з’ясувати. Ще бувши Учнем, він твердо засвоїв, що Спостерігач не повинен знати, яких саме даних чекають від нього, не повинен замислюватися над тим, які висновки будуть зроблені на підставі зібраних ним даних. Вважалося, що поінформованість Спостерігача автоматично спотворює його бачення світу, хоч би як він намагався бути об’єктивним.

Та за теперішніх обставин невідання дратувало його.

У глибині душі Харлан був переконаний, що ці його Спостереження нікому не потрібні, а сам він — просто іграшка в руках Фінджі. Він і Нойс…

Харлан суворо глянув на своє тримірне зображення, відтворене Рефлектором за два фути попереду. Яскравий, без єдиного шва одяг у стилі 482-го, який щільно облягав тіло, як здалось Харланові, робив його смішним.

Харлан саме закінчив на самоті свій сніданок, який подав йому робот, коли до кімнати вбігла задихана Нойс Ламбент.

— Техніку Харлан, уже червень! — випалила вона.

— Не називайте мене тут Техніком, — суворо застеріг він. — Ну й що з того, що вже червень?

— Таж я в лютому перейшла на роботу… — вона затнулась у нерішучості, — туди, а це було всього місяць тому.

Харлан насупив брови.

— А який зараз рік?

— О, рік правильний.

— Ви певні?

— Цілком. Хіба може статися якась помилка?

Нойс мала дивну звичку: коли розмовляла з Харланом, то ставала зовсім близько до нього, майже впритул, і це його дратувало, а через легку шепелявість (притаманну всім жителям Сторіччя) мова її скидалася на дитячий лепет. Ні, він не клюне на цю принаду. Харлан відступив на крок назад.

— Помилки тут немає. Вас повернули саме цього місяця, бо він найсприятливіший. А фактично весь цей час ви прожили тут.

— Невже таке може бути? — вона злякано подивилася на нього. — Я нічого цього не пам’ятаю. Невже я роздвоювалася?

Харлан ще дужче роздратувався, хоч якоїсь видимої причини на те не було. Але як він міг пояснити їй існування мікрозмін, що зумовлюються будь-яким пересуванням у Часі і здатні змінити життя людини без помітних наслідків для Сторіччя взагалі. Навіть Вічні іноді забувають про різницю між мікрозмінами (пишеться з малої літери) і тими Змінами (пишеться з великої літери), які істотно впливають на Реальність.

— Вічність знає, що робить, і не ставте зайвих запитань. — Він промовив цю фразу так гордовито, мовби сам був Старшим Обчислювачем і особисто вирішив, що червень — найсприятливіший місяць року, а мікрозміна, викликана стрибком крізь три місяці, не може розвинутися в Зміну.

— Виходить, я втратила три місяці свого життя, — не вгавала Нойс.

Харлан зітхнув.

— Ваше пересування крізь Час аніскільки не вплинуло на ваш біологічний вік.

— То я втратила чи не втратила?

— Що саме?

— Три місяці життя.

— Присягаюсь Вічністю, жінко, ви не втратили жодної секунди свого життя. Ви не могли втратити, я ж вам пояснюю. — Останні слова він майже прокричав.

Вона злякано відступила назад і враз захихотіла.

— У вас кумедний акцент, — крізь сміх проказала вона. — Надто, коли гніваєтеся.

Нойс вийшла. Харлан розгублено дивився їй услід. Який може бути акцент? Він розмовляє мовою п’ятдесятого тисячоріччя не гірш за будь-кого в Секторі. А може, й краще.

Дурне дівчисько!

Він раптом помітив, що знову стоїть біля Рефлектора, дивиться на своє відбиття, а відбиття, наморщивши чоло, дивиться на нього. Харлан розгладив зморшки й подумав: «Вродливим мене не назвеш. Очі маленькі, вуха стирчать, підборіддя квадратне».

Досі він ніколи не замислювався над такими речами, але тепер йому чогось ураз спало на думку, що, мабуть, приємно бути вродливим.

Пізно вночі Харлан доповнив свої нотатки записами нещодавно почутих розмов, поки ще вони були свіжі в пам’яті. Як завжди в таких випадках, він послугувався молекулярним диктофоном, виготовленим у п’ятдесят п’ятому Сторіччі. То був невеличкий, нічим не примітний циліндрик бурого кольору — чотири з половиною дюйми завдовжки й один — у діаметрі. Його легко було сховати за вилогу рукава, в кишеню чи під підкладку, залежно від стилю одягу, або ж причепити до пояса, ґудзика чи браслета.

Хоч би де і як його носили із собою, диктофон міг записати понад двадцять мільйонів слів на кожному зі своїх трьох молекулярно-енергетичних рівнів. Циліндрик був сполучений з крихітними навушниками та мікрофоном з допомогою хвильового зв’язку, й це давало змогу Харланові слухати й розмовляти водночас.

Зараз диктофон відтворював кожен звук, що пролунав під час «вечірки», а Харлан, уважно слухаючи, диктував свої враження, давав пояснення, зіставляв факти. Все це записувалося на другому рівні. По закінченні Спостереження він запише свій звіт уже на третьому рівні цього молекулярного диктофона; то будуть ретельно дібрані факти й стислі коментарі до них.

До його кімнати несподівано увійшла Нойс Ламбент. Вона не попередила про свій прихід, навіть не подзвонила в двері, й Харлан був невдоволений. Він зняв мікрофон та навушники, засунув їх усередину циліндрика, поклав диктофон у футляр і спересердя грюкнув покришкою.

— Чому ви завжди робитесь таким сердитим, коли бачите мене? — кокетно запитала Нойс. Її руки й плечі були оголені, а довгі ноги, обтягнуті пінолоном, світилися м’яким мерехтливим світлом.

— Я не сердитий, — відповів Харлан. — До вас у мене взагалі немає ніяких почуттів.

У цю мить він був переконаний, що каже правду.

— Ви й досі працюєте? Мабуть, утомилися?

— Я не можу працювати, поки ви тут, — пробурмотів він.

— Ні, ви на мене сердитеся! За весь вечір не сказали мені жодного слова.

— Я тут ні з ким не розмовляв. Мене сюди послали не для того, щоб теревені правити.

Всім своїм виглядом він виказував, що не може дочекатися, коли вже вона піде.

— Не сердьтеся. Випийте краще. Мені здалося, ніби вам сподобався на вечорі наш напій. Та одного келиха мало, особливо, коли ви збираєтеся ще працювати.

Він помітив, як позад неї з’явився маленький робот і «підплив» до нього по гладенькій поверхні силового поля з вечерею на таці.

За вечерею Харлан їв небагато, однак потроху скуштував кожної страви. Всі вони були знайомі йому з минулих Спостережень, але тоді він не їв їх (хіба що відкушував маленькі шматочки з дослідницькою метою). Харлан змушений був признатися собі, що всі наїдки йому сподобалися. Надто ж пінявий світло-зелений напій, що пахнув м’ятою (не алкогольний, ні, він діє якось інакше) й припав до смаку всім гостям. Два біороки тому, до останньої Зміни Реальності, цього напою в 482-му ще не було.

Робот подав йому другий келих; Харлан на знак подяки кивнув Нойс головою.

Цікаво, чому все-таки Зміна Реальності, яка практично не принесла фізичних змін у життя Сторіччя, сприяла появі нового напою? А втім, він не Обчислювач і не повинен ставити собі таких запитань. До того ж навіть найретельніше Обчислення не усуне всіх неясностей, випадкових ефектів. Коли було б не так, то нащо тоді здалися Спостерігачі?

Крім них, у домі не було нікого. Тільки він та Нойс. Останні два десятиріччя тут особливою популярністю користувалися роботи; вони витіснили слуг-людей, і, очевидно, мода на них у цій Реальності триматиметься ще років з десять.

Звичайно, в очах Нойс та її сучасників не було нічого «непристойного» в тому, що вони залишились удвох; жінка 482-го Сторіччя була так само економічно незалежна, як і чоловік, і могла при бажанні стати матір’ю, не народжуючи дитини. І все-таки Харлан почувався незручно.

Дівчина лежала на канапі, спершись на лікоть. М’яке, мережане укривало вгиналося під нею, обгортало тіло, мовби жадібно обнімало його. Нойс роззула свої прозорі черевички й під пінолоном видно було, як вона стуляє й розтуляє пальці ніг, немов пещене котеня, граючись, то випускає, то ховає кігтики.

Вона мотнула головою, і вигадлива зачіска враз розсипалася, темне волосся хвилею спало на її оголені білі плечі, які стали ще привабливіші в такому чарівному обрамленні.