Під найближчим вуличним ліхтарем він зупинився й глянув на годинник. Часу залишалося ще дуже багато, і Альберт, борючися з поривами вітру, що налітали раз у раз, поволі рушив до міста.

Близько дванадцятої він уже йшов головною вулицею. Наддав ходи. Альберт уперше був у цьому містечку, проте досі він крокував так упевнено, немовби знав тут кожен камінь, кожен будинок.

Він зупинився на залізному мосту, перекинутому через невелику річку. Мрячив дощ. Світло поодиноких ліхтарів, здавалося, ще сильніше підкреслювало нічну темряву. Монотонно гули над мостом телеграфні дроти. Десь далеко в місті торохтіли по бруку колесами підводи.

Альберт чекав хвилин десять. Несподівано вулицю залило яскраве сяйво фар. Велика легкова машина поволі їхала через міст, смуги світла старанно промацували бруківку. Альберт нерухомо стояв над самісінькою брівкою тротуару. Машина безшумно зупинилась. Дверцята прочинилися, і за хвилю Альберт напівлежав у теплій темній кабіні.

Не доїжджаючи узлісся, машина повернула назад. Альберт відчув у руці два конверти. Один плоский, легенький, другий товстий, важкий.

— У першому рекомендаційний лист від прелата,[6] а в другому — долари, — звернувся до нього Міколай. — Грошей не дуже багато. І на більше не розраховуй. Перелічи, щоб потім не мав ніяких претензій, і розписку підпиши.

— Злидні,— промимрив Альберт. — За кого вони нас мають, Міколаю?

Обидва розсміялися.

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Міколай увімкнув усередині світло, і Альберт уважно, час від часу послинюючи вказівний палець, перелічив банкноти.

— Ну от… — зітхнув він, ставлячи свій підпис на клаптику паперу.

Потім оглянув з усіх боків тонкий конверт із листом від прелата. Прочитав адресу. Застогнав.

— Ти знаєш, хто такі ці камедули?

— Не знаю, терпіти не можу церковних служників.

— Це найсуворіший чернечий орден. Вони складають обітницю мовчання. Ані слова за все життя, уявляєш собі!

— Ти приїхав сюди з Англії, щоб знайти «кришталеве дзеркало». Здається, в кляшторі є кілька видань шістнадцятого сторіччя, якісь щоденники того часу. Зрештою, я на цьому не розуміюсь. Хочу тільки тебе застерегти. В цьому кляшторі, напевно, не все гаразд — прелат дуже неохоче приготував для тебе цього рекомендаційного листа.

Міколай погасив лампочку, вимкнув фари. Автомобіль стояв па дорозі — темний, німий, тільки здригався від заведеного мотора.

— Ти пам'ятаєш, хто прикінчив штаб Перкуна? — тихо спитав Альберт.

— Нічний Дрімлюга.

— Тепер він працює швейцаром у тутешньому готелі.

— Ну й що?

— Він мене впізнав.

— Боїшся?

— Не корч дурня! — гнівно промовив Альберт. — Я не хочу, щоб мене знайшли, як Куртмана. Звичайно, боюся. Він упізнав мене, розумієш? Досить йому бовкнути про мене хоч би в повітовому УБ — і край!

— Перебільшуєш, — позіхнув Міколай.

— Ти хотів би опинитись у моїй шкурі? Перебільшую! І все-таки Дрімлюга має зникнути. Ще сьогодні вночі. Він упізнав мене о першій дня. Можливо, ще не встиг повідомити. Зробиш так, щоб його тут не було. Це мій наказ, розумієш?

— Ну, коли наказ…

Трохи помовчали. Міколай поклав руку на плече Альбертові. Той відповів йому усмішкою, яку Міколай навряд чи міг помітити. Проте, незважаючи на темряву, Альбертові здавалося, що він дуже ясно бачить обличчя товариша. Таке близьке, симпатичне обличчя з ніжним, наче в дівчини, рум'янцем на щоках. Він був на п'ятнадцять років старший за Міколая і ставився до нього, як до молодшого брата. Інколи Альбертові доводилося бути суворим, вимогливим, але в їхніх взаєминах завжди брало гору почуття дружби.

— Боюся, — несподівано сказав Альберт.

— Смерть не страшна. Це така вузенька смужка тіні, я читав десь. Переступаєш через смужку — і опиняєшся в зовсім іншому світі. А там тобі зовсім байдуже, що з тобою було досі.

— Не думав, що ти набожний.

— Я не набожний, просто так легше.

— Я бачив убитого Куртмана. Він лежав у лісі на вузесенькій стежці. Коли ми підійшли, хтось вигукнув: «Він же живий!» Але то ворушилась на ньому чорна густа маса мурашок. Вони виїдали очі, язик, губи… Ось чого я боюся, Міколаю!

Машина рушила, повертаючи до міста. Їхали поволі. Альберт і Міколай все ніяк не могли наговоритися.

— Як ми й домовились, я проїздитиму через міст кожного непарного числа, — сказав Міколай. — Якщо ти двічі не з'явишся, почну тебе шукати. Де?

— Я оселився в пансіонаті вдови Рачинської. За кілька днів поїду в Домбровський кляштор. До цього відвідаю вчителя Рамуза. Він повинен багато чого знати про історію «кришталевого дзеркала». Свого часу він написав наукове дослідження про Джона Ді й Едварда Келлі.

Міколай різко крутонув кермо, натиснув на гальма. Машина звернула до самісінького узбіччя.

— Стонадцять чортів! — злісно вигукнув він. — Тепер ти в мене не відкрутишся. Коли вже я повинен з тобою працювати, розкажи мені хоч би про отих англійських магів. Розв'яжи-но, нарешті, губу!

— Не хочу розказувати, бо ти будеш насміхатися. Архангел Урієль, архангел Гавриїл — це справді смішно чути в наші дні. Ще, чого доброго, подумаєш, ніби я від страху з глузду з'їхав.

— А ти ж якось казав, що це шпигунська історія.

— Атож, колись шпигуни використовували в своїх цілях і ангелів.

Міколай образився. Він сердито пробурмотів щось, закурив сигарету й відкинувся на спинку сидіння.

— На польському троні сидів тоді Стефан Баторій, — стомленим голосом почав Альберт. — То був період, коли, як пишуть історики, блиск його воєнної слави поволі починав згасати. В могутності короля, що дедалі зростала, магнати і шляхта вбачали загрозу для своїх свобод і привілеїв. Боялися, щоб часом Баторій не поклав кінець «дорогоцінним свободам» і не став королем-самовладцем. Зрадою, змовами, наклепами намагалися ослабити владу короля. Була розкрита змова Самуеля Зборовського. На життя Баторія важили під час весільного бенкету Гризельди з Замойським, змовники підстерігали короля в Неполоміцькому бору, робили на нього засідку, коли він їздив у Гродно. Це дедалі більше гнівило й дратувало Баторія.

— Ти хотів розповісти про ангелів, — зауважив Міколай.

— У країні аж кишіли турецькі й московські шпигуни. Змови, чвари всередині країни, а довкола — кілька великих держав, ладних у будь-яку хвилину кинутися на Польщу і роздерти її на шматки. Така була політична ситуація, коли одного зимового дня прибули до Польщі два найбільших на той час астрологи й алхіміки, два метри чорної магії, англійці Джон Ді й Едвард Келлі.

Що привело їх у Польщу? Вже сам факт їхнього прибуття насторожує. І я, мабуть, не далеко відійду від істини, коли скажу, що їхня подорож пов'язана з тією невеселою ситуацією, в якій опинився король, і звістками про замахи на його життя. Це припущення підтверджується ще одним історичним доказом. Разом із магами повернувся до Польщі Ольбрахт Ласський, воєвода Серадський.

Нащадок одного з найзнатніших магнатських родів, світський чоловік, що вражав іноземні двори своєю фантазією, витонченістю, елегантністю, знаннями, розумом і інтелігентністю. Спритний придворний, тонкий політик, інтриган, авантюрист, гуляка, воєначальник. Прекрасний оратор, галантний мужчина, алхімік… Отакий був Ольбрахт Ласський, найсерйозніший суперник короля, претендент на польський престол. Примирившися з Баторієм, він повертався з Англії в товаристві чорнокнижників Ді і Келлі. Навіщо він узяв їх із собою? Проти кого замірявся використати їхні таємничі відомості і страшних духів, котрі з'являлися на першу вимогу Ді на кришталевому дзеркалі, оправленому в золоту раму? Магістр Ді ніколи не розлучався з цим дзеркалом і з спеціальним «священним столом», зробленим на бажання архангела Гавриїла. Посередині цього стола була воскова печатка, викладена квадратами й ієрогліфами…

— Нарешті буде щось про ангелів, — зітхнув Міколай.

— Ні, не буде. На сьогодні годі,— буркнув Альберт.

вернуться

6

Прелат — у католицькій церкві почесна назва кардинала, архієпископа та єпископа.