8

Відколи ми попрощалися з Олафом, він нічим не нагадував про себе. Я вже побоювався, чи не зробив він чогось необачного. Адже він і досі лишався самотнім, самотнішим за мене. Мені не хотілося вплутувати Ері в усі ці діла, але довелося б, якби я сам узявся його розшукувати; ось чому я вирішив поїхати спочатку до Турбера. Я не був певний, що проситиму в нього поради — хотів лише побачитися з ним. Адресу дав мені ще Олаф; Турбер перебував в університетському центрі Маллеолан. Я повідомив його телеграмою про свій приїзд і вперше розлучився з Ері. Останні дні вона була мовчазна й неспокійна: може, теж турбувалася про Олафа? Я пообіцяв їй, що повернуся якомога швидше, за кілька днів, і нічого не вирішуватиму без неї.

Ері провела мене до Хоула, де я сів на ульдер прямого сполучення. Пляжі Тихого океану спорожніли, бо насувалися осінні шторми; з навколишніх курортів зникли юрби яскраво одягнутої молоді, і мене не здивувало, що я виявився майже єдиним пасажиром срібної ракети. Політ у хмарах тривав неповну годину й закінчився в сутінках. Місто. Високі чашоподібні будинки світилися у пітьмі, мов прозоре нерухоме полум’я, їхні силуети нагадували велетенських метеликів; верхня частина будинків з’єднувалася між собою повітряними арками, а інші, нижчі, поверхи вулиць скидались на звивисті кольорові ріки, що йшли одна під одною. З висоти центр міста виглядав згустком дорогоцінної емалі з концентричними шарами, скляним островом, обсипаним коштовним камінням; цей острів височів серед океану, дзеркальна поверхня якого дедалі слабше відбивала напівпрозорі яруси — аж до останніх, уже ледве помітних. Немовби з-під землі просвічував розпечений до рубінового кольору скелет міста. Важко було повірити, що ця феєрія мерехтливих вогнів та барв є звичайним житлом кількох мільйонів людей.

Університетське містечко було за межами міста. І аж там, на бетонному майдані, в центрі великого парку, приземлився мій ульдер. Про близькість міста свідчила тільки блідо-срібна заграва, що осявала небо над чорною стіною старого лісу. Довга алея привела мене до головного будинку — темного, наче вимерлого.

Ледве встиг я штовхнути великі скляні двері, як всередині спалахнуло світло. Я опинився в склепистому холі, облицьованому блідо-блакитними кахлями. Система переходів із звукоізолюючим покриттям привела мене до довгого коридора, простого й строгого; я відчиняв одні двері за одними, але всі приміщення були порожні і, здавалось, давно покинуті. Піднявся нагору звичайними сходами. Напевно, десь тут був ліфт, але мені не хотілося його шукати, зрештою, ці сходи були трохи оригінальні — вони були нерухомі. Нагорі тягнувся в обидва боки такий самий коридор і такі ж самі безлюдні кімнати; на дверях однієї з них я побачив невелику записку з чітко написаними словами: «Сюди, Брег». Постукав і одразу ж почув голос Турбера.

Я зайшов і побачив його, згорбленого, на тлі темного величезного вікна. Письмовий стіл, за яким він працював, освітлювала низько опущена лампа. На столі лежали папери і книги — справжні книги! — поруч, на другому, меншому, — цілі купи кристалічного «насіння» й різні апарати. Турбер пером — умокаючи його в чорнило! — робив нотатки на полях якогось рукопису.

— Сідай, — сказав він не підводячи голови. — Зараз я кінчаю.

Я сів у низьке крісло біля столу, але одразу ж відсунув його вбік, бо від світла обличчя Турбера зливалося в суцільну пляму, а я хотів його добре бачити.

Він працював по-своєму, поволі, нахиляючи голову й насуплюючи брови. Це була одна з найскромніших кімнат, які я досі бачив, — з матовими стінами, з сірими дверима, без жодної оздоби, без сліду обридлого золота; з обох боків дверей виднілися чотирикутні, сліпі зараз екрани, стіну біля вікна займали металеві шафки, на одну з них був спертий високий рулон карт чи технічних креслень, і це було, власне, все. Я перевів погляд на Турбера. Лисий, масивний, обважнілий, він писав, час від часу змахуючи тильною стороною руки сльозу з ока. Очі в нього завжди сльозились, а Джімма (він любив виказувати секрети, які хтось старанно намагався приховати) сказав мені колись, що Турбер побоюється за свій зір. Тоді я зрозумів, чому він завжди лягав перший, коли ми змінювали прискорення, й чому — в пізніші роки — дозволяв іншим заступати його в справах, які раніше завжди робив сам.

Турбер обіруч зібрав папери, постукав ними по столу, щоб вирівняти по лінії зрізу, сховав у папку, закрив її і лише тоді, опустивши великі руки з товстими негнучкими пальцями,сказав:

— Здоров, Халь. Як справи?

— Не скаржуся. Чи… ти сам?

— Це значить: чи тут Джімма? Ні. Нема його, учора поїхав. До Європи.

— Працюєш?…

— Так.

Ми трохи помовчали. Я не знав, як сприйме він мої слова, і мені треба було спочатку з’ясувати, що він думає про побачене тут. Щоправда, знаючи його, я не сподівався від нього одвертості. Він взагалі не дуже охоче ділився своїми міркуваннями.

— Ти давно вже тут?

— Брег, — сказав він, нерухомо сидячи у кріслі, — я не думаю, щоб тебе цікавило саме це.

— Можливо, — сказав я. — Значить, викладати все одразу?

Я відчував знайоме внутрішнє замішання, щось середнє між роздратуванням і непевністю; це почуття завжди охоплювало мене в присутності Турбера, та й не тільки мене, мабуть. Ніколи я не знав, коли він жартує чи глузує, а коли говорить серйозно.

— Ні, — сказав він. — Хай потім. Звідки ти приїхав?

— З Хоула.

— Просто звідти?

— Так… А чому ти питаєш?

— Це добре, — сказав він, наче й не чув моїх останніх слів. Секунд, може, п’ять він пильно дивився на мене, наче хотів переконатися, що це саме я. його погляд не виражав нічого, але я вже знав, що сталося. Не знав тільки напевне, що він мені скаже. Я міркував над тим, як мені почати, а він тим часом придивлявся до мене дедалі уважніше, так, наче в мені щось змінилося.

— Що робить Фабах? — спитав я, коли це мовчазне оглядання надто затягнулося.

— Поїхав з Джіммою.

Я не про те запитував, і він це знав, але зрештою я не приїхав у справі Фабаха. Знову ми замовкли. Я починав уже шкодувати за своє рішення.

— Я чув, ти одружився, — сказав він раптом, наче знехотя.

— Авжеж, — відповів я, може, занадто сухо.

— Що ж, це непогано.

Я намагався будь-що перевести розмову на інше, та, крім Олафа, нічого не міг надумати, а розпитувати про нього я не хотів. Я боявся усмішки Турбера (пам’ятаю, як він умів доводити нею до розпачу Джімму, та й не лише його), але він тільки ледь підняв брови й запитав:

— Які в тебе плани?

— Ніяких, — відповів я, бо так воно й було.

— А ти хотів би щось робити?

— Так. Але я візьмусь не за всяку роботу.

— Ти нічого досі не робив? Тепер я вже напевно почервонів. Я був злий.

— Анічогісінько. Турбер… я… прийшов не в своїх особистих справах.

— Знаю, — спокійно промовив він. — Олаф Стів?

— Так.

— Тут був певний риск, — сказав він і легко відштовхнувся від столу. Крісло слухняно попсрнулося в мій бік.

— Освам чекав найгіршого, особливо після того, як Стів викинув свій гіпнагог… Ти теж його викинув, га?

— Освам? — спитав я. — Який Освам… стривай, той, що з Адапту?

— Так. Найбільше він непокоївся за Стіва. Я допоміг йому зрозуміти все правильно.

— Як це — допоміг?

— Та й Джімма поручився за вас обох… — закінчив Турбер, наче й не чув мого запитання.

— Що?! — промовив я, скочивши з місця. — Джімма?!

— Правда, він нічого не знав про те, що ви там робите, — вів далі Турбер. — І спитав у мене.

— Тоді якого біса він ручався!? — вибухнув я, приголомшений його словами.

— Він вважав це своїм обов’язком, — лаконічно пояснив Турбер. — Аджеж керівник експедиції мусить знати своїх людей…

— Дурниця!

— Я повторюю лише тс, що він сказав Освамові.

— Он як? — сказав я. — А чого цей Освам, зрештою, боявся? Що ми збунтуємося чи що?

— А в тебе не було охоти? — спокійно запитав Турбер. Я подумав.