Мвену Масові здалося, що він чує мелодію — гармонійне плетиво високих чистих нот, яким вторував гучний і плавний ритм низьких звуків. Веда Конг стиснула руку Дар Вітра, який не звернув на це уваги. Юній Ант дивився нерухомо, затамувавши подих, а на його великому чолі виступили крапельки поту.
Люди Тукана були настільки схожі на людей Землі, що поступово втрачалося враження іншого світу. Але у червоних людей була така довершена краса тіла, якої ще не досягли на Землі, яка жила в мріях і витворах художників, втілюючись у невеликому числі надзвичайно гарних людей.
“Чим важчим і довшим був шлях сліпої тваринної еволюції до мислячої істоти, тим доцільніші, досконаліші і, виходить, тим прекрасніші, вищі форми життя, — думав Дар Вітер. — Давно вже люди Землі зрозуміли, що краса — це інстинктивно сприймана доцільність будови, пристосування для певного призначення. Чим різноманітніше призначення, тим краща форма, — ці червоні люди, певно, розвинені більш різнобічно й спритніші, ніж ми. Може, їхня цивілізація йшла більше за рахунок розвитку самої людини, її духовної та фізичної могутності і менше — за рахунок техніки? Наша культура довго лишалася наскрізь технічною і лише з приходом комуністичного суспільства остаточно стала на шлях удосконалення самої людини, а не тільки її машин, жител, їжі та розваг”.
Танець припинився. Юна червоношкіра жінка вийшла на середину залу, і промінь зору приладу зосередився тільки на ній. Її розкинуті руки й обличчя піднялися до стелі залу.
Люди Землі мимохіть простежили за її поглядом. Стелі не було зовсім або завдяки майстерно створеній оптичній ілюзії там світилося зоряне небо з настільки яскравими й великими зірками, що, мабуть, це було лише зображення. Поєднання чужих сузір’їв не викликало ніяких знайомих асоціацій. Дівчина змахнула рукою, і на вказівному пальці її лівої руки з’явилася синя кулька. З неї вдарив сріблястий промінь, що перетворився на величезну указку. Кругла світна цятка на кінці променя зупинялася то на одній, то на іншій зірці на стелі. І в ту ж мить ізумрудна панель показувала нерухоме зображення, подане дуже широким планом. Поволі пересувався вказівний промінь, і так само поволі виникали видіння пустельних або населених живими істотами планет. З похмурою безвідрадністю горіли кам’янисті чи піщані простори під червоними, блакитними, фіолетовими, жовтими сонцями. Іноді промені дивного свинцево-сірого світила викликали до життя на своїх планетах плоскі куполи й спіралі, що, насичені електрикою, плавали, як медузи, в густій оранжевій атмосфері або океані. У світлі червоного сонця росли неймовірно високі дерева з слизькою чорною корою, що ніби в розпачі тяглися до неба мільярдами кривих гілок. Інші планети були цілком залиті темною водою. Величезні живі острови, чи то тваринні, чи то рослинні, плавали всюди, похитуючи в спокійному плесі незліченними волохатими щупальцями.
— У них немає поблизу планет з вищими формами життя, — раптом сказав Юній Ант, що невідривно стежив за картою незнайомого зоряного неба.
— Ні, — заперечив Дар Вітер, — з одного боку в них лежить плоска зоряна система, одна з найпізніших утворень Галактики. Але ми знаємо, що плоскі і сферичні системи, нові й стародавні, нерідко чергуються. І справді, з боку Ерїда-на в них є система з мислячим життям, що входить у Кільце.
— ВВР 4955+МО 3529… І так далі, — додав Мвен Мас. — А чому ж вони не знають про неї?
— Система ввійшла у Велике Кільце двісті сімдесят п’ять років тому, а це повідомлення відправлено раніше, — відповів Дар Вітер.
— Невже вони нічого не знають про Велике Кільце? — майже простогнала Веда Конг.
— Тепер, мабуть, знають, — озвався Дар Вітер, — але ж те, що ми бачимо, відбулося триста років тому.
— Вісімдесят вісім парсеків, — прогудів низький голос Мвена Маса, — вісімдесят вісім. Усі, кого ми бачили, давно вже мертві.
І немов на підтвердження його слів, видіння чудового світу померкло, погас і зелений покажчик зв’язку. Передача по Великому Кільцю закінчилася.
Якусь хвилину всі сиділи наче скам’янілі. Першим опам’ятався Дар Вітер. Досадливо закусивши губу, він квапливо пересунув гранатову рукоятку. Вимкнення стовпа скерованої енергії відгукнулося густим мідним гулом, який попереджав інженерів енергостанції про те, що необхідно знову спрямувати могутній потік по його звичайних каналах. Тільки закінчивши всі операції з приладами, завідуючий зовнішніми станціями обернувся до своїх товаришів.
Юній Ант, високо звівши брови, перебирав списані аркушики.
— Частину мемонограми (пам’ятного запису) із зоряною картою на стелі треба зараз же надіслати в Інститут Південного Неба! — звернувся він до молодого помічника Дар Вітра.
Той глянув на Юнія Анта здивовано, немов прокинувшись од незвичайного сну.
Суворий учений приховав усмішку — хіба видіння не було насправді мрією про прекрасний світ, посланою в простір три століття тому? Мрією, яку так відчутно побачать зараз мільярди людей на Землі і на станціях Місяця, Марса й Венери.
— Ви мали рацію, Мвен Мас, — посміхнувся Дар Вітер, — оголосивши ще до передачі, що сьогодні трапиться щось незвичайне. Вперше за чотириста років існування для нас Великого Кільця з глибин всесвіту з’явилася планета з братами не тільки по розуму, але й по тілу. Я весь сповнений радості відкриття! Добре почалася ваша діяльність! Стародавні люди вважали б це за щасливу прикмету, або, як сказали б наші психологи, трапився збіг обставин, що вселяє в нас упевненість і надихає на дальшу роботу…
Дар Вітер спохватився, нервова реакція зробила його багатослівним. Надмірна балакучість в еру Великого Кільця вважалась однією з найганебніших вад людини, і завідуючий зовнішніми станціями замовк, не закінчивши фрази.
— Так, так! — неуважно озвався Мвен Мас.
Юній Ант відчув нотку відчуженості в його голосі та уповільнених рухах і насторожився. Веда Конг тихо провела пальцем по руці Дар Вітра й кивнула на африканця.
“Може, він занадто вразливий?” — майнуло в голові Дар Вітра, і він пильно подивився на свого наступника.
Але Мвен Мас, відчувши приховане здивування своїх колег, випростався і став таким, як і до цього, уважним знавцем своєї справи. Рухомі сходи перенесли їх нагору, до широких вікон і зоряного неба, яке стало знову таким самим далеким, як і всі тридцять тисячоліть існування людини, — її останнього виду, що називався Гомо сапіенс — Людиною розумною.
Мвен Мас і Дар Вітер повинні були залишитись.
Веда Конг шепнула Дар Вітрові, що ніколи не забуде цієї ночі.
— Я сама здалася собі такою жалюгідною! — сказала вона, усміхаючись всупереч цим сумним словам!
Дар Вітер зрозумів, що вона мала на увазі, і заперечно похитав головою.
— А я певен, що коли б червона жінка побачила вас, Вело, то вона пишалася б своєю сестрою. Справді, наша Земля не гірша від їхнього світу! — Обличчя Дар Вітра засвітилося любов’ю.
— Ну, це як на ваш погляд, любий друже, — посміхнулася Веда. — Ви запитайте Мвена Маса!.. — Вона жартома затулила очі долонею і зникла у вигині стіни.
Коли Мвен Мас, нарешті, лишився сам, настав ранок. У прохолодному застиглому повітрі розлилося сірувате світло, море й небо набули однакової кришталевої прозорості: сріблястої біля моря, з рожевим відтінком біля неба.
Мвен Мас довго стояв на балконі обсерваторії, вдивляючись у напівзнайомі обриси будов.
На невисокому плато вдалині височіла велетенська алюмінієва арка, перекреслена дев’ятьма паралельними рядами алюмінієвих штаб, розділених смугами опалово-кремового і сріблясто-білого пластичного скла — будинок Ради Зореплавання. Перед ним стояв пам’ятник першим людям, що вийшли на простори космосу. Схил стрімкої гори в хмарах і вихорах увінчувався зорельотом старовинного типу — рибоподібною ракетою, що націлила свій загострений ніс у ще недосяжну висоту. Ланцюжок людей, підтримуючи одне одного, з неймовірним зусиллям видирався на гору, спіраллю обвиваючи підніжжя пам’ятника, — льотчики ракетних кораблів, фізики, астрономи, біологи, сміливі письменники-фантасти… Світанок уже рожевів на корпусі стародавнього зорельота і на легких ажурних контурах будинків, а Мвен Мас усе ще ходив по балкону широкими кроками. Ще ніколи він не переживав такого зворушення. Вихований так, як цього вимагали загальні правила ери Великого Кільця, він пройшов суворе фізичне загартування й успішно виконав свої подвиги Геркулеса. Так на спогад про чудові міфи древньої Еллади називались важкі завдання, що їх мала виконати кожна молода людина наприкінці шкільного періоду. Якщо юнак справлявся з подвигами, — його вважали гідним того, щоб перейти до вищого ступеня освіти.