Тільки неймовірним напруженням волі зміг я примусити себе підійти знову до апарата й закінчити процес.

Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня прокинувся, розбуджений стукотом у двері. Я знову почувався на силі. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Тоді я схопився на ноги і якомога тихше заходився розкладати свій апарат на деталі і розкидувати їх по кімнаті — так, щоб ніхто не міг догадатись, як його було збудовано. У двері знову постукали; чиїсь голоси почали кликати мене — спершу це був голос мого домовласника, потім чиїсь інші два. Аби виграти час, я щось відповідав їм. Під руку мені нагодились невидимі ганчірка та подушка; я відчинив вікно і викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, почали тріщати двері. Хтось намагався виважити їх, але цупкі засуви, що я пригвинтив кілька день тому, не піддавалися. Однак це й налякало мене, і розсердило. Тремтячи зі збудження, я квапливо метушився по кімнаті.

Склавши купою посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері важко гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім я закрутив ріжок, виліз за вікно на ринву, тихенько спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене аж колотило від гніву й нетерплячки. Я бачив, як вони розтрощили двері, видерли засуви і стали в отворі. То був хазяїн з двома своїми пасербами, здоровими хлопцями років двадцяти трьох-чотирьох. Позад них стояла та стара відьма, власниця кота.

Можете уявити собі, який подив їх узяв, коли вони побачили, що кімната порожня. Один з молодих людей зараз же підбіг до вікна, відчинив і визирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з одвислою спідньою губою були на відстані фута від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не затопити йому кулаком у дурнячу пику.

Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші, що прилучились до нього. Старий зазирнув під ліжко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечались між собою, мішаючи єврейську з кокні, і зрештою прийшли до висновку, що я не відповідав їм і що то їм видалося. Почуття надзвичайного піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чотирма суб’єктами, — в кімнату-бо ввійшла і стара, озираючись підозріло, як кішка, — що намагалися розв’язати загадку мого існування.

Домовласник, скільки я міг второпати його суржик, згоджувався з старою, що я вівісектор. Сини ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, вийшов під цей час на площадку. Його покликали сюди і набалакали йому цілу торбу різних нісенітниць.

Я подумав, що ця моя апаратура, трапивши на очі якій спостережливій освіченій людині, може забагато пояснити їй. Отож скориставшися з нагоди, я вліз через” вікно в кімнату, обминувши стару, роз’єднав динамо-машину і потрощив обидва апарати. Як вони налякались!.. А поки вони силувались якось пояснити цей погром, я вислизнув з кімнати й тихенько спустився сходами.

Увійшовши до вітальні, я дожидав там, доки вони зійшли вниз, все обговорюючи та обмірковуючи подію, трохи розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і трохи непевні, чи законно повелися зі мною. Як тільки вони зійшли на перший поверх, я, взявши сірники, нишком піднявся назад до себе, підпалив ту купу сміття, додавши до неї стільці та постіль, спрямував на вбгонь газ з допомогою гумової трубки і…

— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.

— Підпалив. Більше ніяк було замести сліди; та й будинок, напевне, був застрахований… Тихенько відсунувши засуви на парадних дверях, я вийшов на вулицю. Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості давала мені ця невидимість. В голові моїй аж роїлося від фантастичних і захопливих планів, які я тепер міг вільно здійснювати.

Розділ ХХІ

НА ОКСФОРД-СТРІТ

Уперше спускаючись по сходах, я завважив несподівані труднощі в тому, що не бачив своїх ніг. Два рази я навіть спіткнувся; якось дивно й незручно було мені взятись за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.

Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почував себе так, як почував би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпців. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дратувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи — взагалі розкошувати своєю надзвичайною перевагою.

Але тільки я вийшов на Грейт-Портленд-стріт (моє житло було поруч з великою мануфактурною крамницею на тій вулиці), як щось задзвеніло й боляче штовхнуло мене в спину. Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою і ошелешено дивився на свою ношу. Хоч удар був таки справді дошкульний, але кумедний подив того чоловіка змусив мене голосно засміятись. “В кошику сидить диявол”, — сказав я і вихопив його у нього з рук. Він не опирався, і я підняв кошика високо в повітря.

Аж тут якийсь ідіот візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягши руку до кошика, несподівано втрапив пальцем мені під вухо, завдавши страшного болю. Я кинув кошика з сифонами на голову візникові і, тільки почувши крики та тупотіння ніг коло мене і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, зрозумів, чого накоїв. Проклинаючи свою дурість, я притулився спиною до вітрини крамниці і налагодився виборсатися з тисняви. Ще мить — і мене втягли б у юрбу і неминуче виявили б. Я штовхнув хлопця з різниці, — добре, хоч він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо! — і прошмигнув поза кеб. Не знаю, як у них там закінчилося. Я поспішив перейти вулицю, на щастя, тоді порожню, і, ледве розуміючи, де блукаю, — такий страх перед можливим викриттям викликав у мене цей випадок, — пірнув у післяполудневий натовц на Оксфорд-стріт.

Я намагався йти за течією, але на вулиці було занадто людно, і за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, по горбастому дну якого ф мені було боляче ступати босими ногами; незабаром ще голобля якоїсь карети вдарила мене під лопатку, нагадавши, що я вже був дістав раз доброго стусана. Ледве вступившися з дороги кебу, я конвульсійним рухом уникнув сутички з дитячим візком і опинився позад екіпажа. Нараз мені стрілила рятівна думка, і я пішов зараз за екіпажем (він їхав дуже повільно). Дрож проймав мене — не лише з переляку, а й з холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по тоненькому, майже замерзлому шару бруду, що вкривав дорогу. Яка це не була дурість, але я тоді не усвідомив, що, прозорий чи не прозорий, я все ж таки підлягаю впливові погоди!

І раптом мені спала на думку ще одна блискуча ідея. Я підбіг уперед і вскочив в екіпаж. Тремтячи з холоду, переляканий, з першими симптомами застуди та нежиті, з синцями на спині, що вже давались узнаки, я повільно їхав по Оксфорд-стріт і далі по Тотенгем-Корт-род. Настрій мій був зовсім одмінний від того, з яким я десять хвилин тому виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене посіла тепер єдина думка: як виплутатися з цієї скрути?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку Мюді. Тут якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в жовтих палітурках покликала мій екіпаж. Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і замалим не потрапив під вагон конки. Я подався в напрямі Блумсбері-сквер, маючи намір за Британським музеєм повернути на північ і дістатися до менш людного кварталу. Мені було страшенно холодно, і незвичайність мого становища так діяла на мене, що я аж схлипував на бігу. На західному розі площі з контори фармацевтичного товариства вибігло маленьке собача і, обнюхуючи землю, кинулося услід за мною.

Раніш мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки — те саме, що око для людини. Собака сприймає людський запах, як ми сприймаємо зовнішній вигляд людини. Тварина почала гавкати та стрибати, показуючи тим самим, як мені здалося, що знає про мою присутність. Озираючись через плече, я перетнув Грейт-Расел-стріт, і пробіг ще трохи по Монтегю-стріт, і тут тільки побачив, що наближається до мене.