“…Для неї краще не зустрічатися зараз зі мною, не прощатися. Вона плакатиме і говоритиме непотрібні й безпорадні слова. Аля має рацію: для неї важливіший її всесвіт. Він спорожнів. Мабуть, немає нічого страшнішого за спорожнілий всесвіт…”

“…Що зі мною коїться? Як розшифрувати мій стан? Одночасне включення різних програм, у тому числі протилежних і суперечливих? Схоже на те, що я пережив отоді вночі…”

“Висновок: найрозумніше — навести поле”.

Так він подумав, проте не навів поля, і Аля впізнала його. Вона не кинулася назустріч, не зраділа. Тяжко зітхнула і випросталась, опустивши руки.

“От і розплата за мою нерішучість”, — подумав він і запитав:

— Вони тобі сказали про мене, пояснили, хто я такий?

Не чекаючи на її відповідь, підтвердив:

— Вони мовили правду.

Аля подивилася на нього з жалем, як мати дивиться на нерозумного сина.

— Це не має значення.

— А що має значення?

— Не треба говорити про це, — її губи тремтіли, а очі раптом усміхнулися таємним думкам.

Юрій відчув, як його охоплює і підносить хвиля божевільної радості від того, що він бачить Алю, бачить, як тремтять її уста й усміхаються очі. “Безліч протилежних і суперечливих програм, — майнула думка. — І я — тріска в їхньому вирі…”

Він нічого не робив, аби виборсатися з виру. Стояв і дивився на неї зверху вниз, бачив пасмо, що впало на чоло, зморщечку на носі, западинку на нижній губі…

Тиша була крихкою, як весняний льодок. Дуже далеко, аж під обрієм кричав птах.

— Що ти робив увесь цей час?

— Пізнавав людей. Удосконалював себе. Ставав сигомом.

— Ти не змінив своїх намірів?

Він поклав їй руку на плече, і Аля пригадала її гарячу ласкаву вагу.

— Я не міг змінити своїх намірів. Я створений для них.

Він відчував, як навально минає час — час, розрахований ним із такою старанністю, час, необхідний для здійснення задуманого. Та замість того, щоб скоріше розпрощатися з нею, він сказав:

— Я зрозумів одну важливу істину, яку знають усі люди. Наш спільний знайомий Михайло Дмитрович мовив би, що нове — це добре забуте старе. — При цьому Юрій пожував губами і справді нагадав чимось Михайла Дмитровича. — Виявляється, ще вчені старожитності розуміли: людина — не тільки син Землі, але й дитя космосу. Її, як і все на Землі, як і саму Землю, породив космос, і, значить, її здоров’я і життя нерозривно пов’язані з космосом. Однак цю істину почали занадто звеличувати, її вбрали в золочені шати, підрум’янили і прикрасили, словом, перетворили на свою протилежність — догму. Забувши про те, що людина в усьому залежить од Землі, від її магнітного поля, від складу атмосфери, забувши, що людина живе в суспільстві і підлягає його законам, — усю поведінку людини, її долю почали пов’язувати з розташуванням та рухом світил. Так істина, що стала догмою, почала слугувати шарлатанам.

— Гороскопи? — запитала Аля.

І це теж. Вони передбачали те, чого не можна було передбачити без урахування земних умов. А щоб опрацювати колосальні масштаби інформації, не було потрібного пристрою. Накопичувалися помилки. В гороскопи перестали вірити. І заразом з водою, як це часто бувало, вихлюпнули й дитину. Тепер життя і долю людини пов’язували тільки з Землею, із земними умовами. Спливло багато часу, люди мусили вийти в космос, аби заново відкрити стару істину, що вони — діти космосу, що без урахування випромінення зірок не можна ефективно лікувати хвороби, що з сонячною активністю зв’язана мінливість мікробів та вірусів, що потоки космічних часток впливають на всі біологічні процеси. А загалом — те, що заповітна казкова скринька, де сховано таємницю живої води, таємницю походження та безсмертя, знаходиться за межами Землі, Сонячної системи…

— За межами Всесвіту?

Він посміхнувся.

— Ти вже випереджаєш мене, маленька. Пам’ятаєш, я говорив тобі про пташку, про метелика, яких треба випустити з кімнати, щоб урятувати?

— Ти збираєшся це зробити з людьми? Слід би все ж таки запитати і в них.

— Ти занадто забігаєш уперед, маленька. Я нікого не збираюся поки що випускати, крім себе. Але я хочу вийти за межі замкненого світу, аби більше дізнатися про нього. Зараз я стартую із Землі на кораблі, а на зовнішній орбіті створю з нього новий корабель і спробую крізь підпростір вийти до Горловини Всесвіту, за його межі. Якщо це мені вдасться, я зможу взнати про Всесвіт дещо істотне.

І про мене?

Його погляд згаснув, самозаглибився. Він знерухомів, уражений думками, викликаними її запитанням:

“Адже я вже прийшов до висновку, що головна цінність людини полягає не в її моці. Головне в тому, що вона може вчинити наперекір і своїй моці, і своєму безсиллю. Головне не те, що вона здатна підкоряти природу навколо себе, а те, що завдяки цьому вона підкоряє її в самій собі. Так вона здобуває, виховує в собі головну цінність — людяність. Ось чому вчить мене ця жінка своїми наївними запитаннями і своїм коханням”.

“Людина повинна розуміти себе і знати, звідки береться її сила та її безсилля. Тоді вона прийде до несподіваних висновків, наприклад, до думки, яка мучить мене давно і на яку я досі не знайду відповіді. Можливо, найважливіше за все стати звичайною людиною і зробити щасливою хоч би оцю жінку? Чи тоді виявиться правдивою пісня робота?”

Вона ждала відповіді на своє запитання. І тоді він поліз у кишеню і дістав звідти складений учетверо аркушик паперу.

— Розгорни, — попросив.

Це був малюнок — шаржований портрет Алі у профіль. Декілька ліній, проте в них безпомилково впізнавався оригінал, аж до характерного виразу обличчя.

— Ти дечому навчився.

— Дечому, — відгукнувся він.

Час, розрахований ним до мілісекунд, мчав повз нього, мов дикий табун, протікав крізь пальці, як вода, а він усе ще не міг зібратися на силі і стиснути пальці докупи, в кулак.

— Тобі, напевно, пора, — мовила Аля.

— Я повернусь.

Аля знала, що він не повернеться, в усякому разі — за її життя.

— Я чекатиму, — сказала вона. — Коли повернешся, подзвони біля дверей три рази.

— Два довгих і один короткий.

— Все-таки запам’ятав. І на тому спасибі. — І мовби ненароком кинула: — У кораблі встановлено якийсь додатковий пристрій. Він може виявитися небезпечним для тебе.

— Дякую. — Він кивнув. — Мені буде неважко його знешкодити.

— А що тобі важко? — Вона задирливо відкинула голову, марнуючи сили, яких і так було на денці.

Він згадав її слова “це не має значення”. Так, у її всесвіті його походження не мало значення. Там мало значення лише те, що було між ними, їхнє почуття, яке одного разу вразило його своєю силою, здатною зблизити навіть такі різні істоти, як вони. Він думав про головну цінність людства, яка містилося і в цій знайомій і незнайомій йому жінці. Десятки варіантів відповідей на її запитання закружляло в його голові. Але він сказав тільки:

— Те, що тсбі легко.