— А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, — “за матрицею”, його особистість з алгоритмами мислення…
— Я хочу його бачити! — твердо сказала Катерина Михайлівна.
Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий, малознайомий Вахрамцев, і погляд у нього гострий, пильний. Але Катерина Михайлівна не зніяковіла, в кожному разі нічим не виказала деякого збентеження. Подумала: “Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такими, як ми передбачали?”
Вахрамцев кивнув і розважливо мовив:
— Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки з’ясую години прийому.
Він пішов до телефонної будки.
Катерина Михайлівна провела його неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, розмірковувала про те, які метаморфози трапляються з її випускниками. За кілька хвилин Петро вийшов з будки і сказав:
— Я домовився. Але доведеться зачекати до ранку.
Спочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам’ятала Бориса, який він на фото. Можливо, якби Борис став старший… Адже іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невловиме, миттєве, знайоме обпікало пам’ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий на жодного з людей, котрих досі зустрічала. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювалися так блискавично, що людський погляд не встигав їх зафіксувати.
Академік Туровський поруч сигома здавався маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом підстрибувало, коли він звертався до людей у залі:
“Продовжувач” — так ми назвали його професію, а точніше, його призначення. Він зберігає в своїй пам’яті справи багатьох людей, він ніби їхнє узагальнення, їхня колективна особистість, в якій помножено й посилено їхні здібності у багато разів. Сигом не просто пам’ятає й розуміє задуми й діла загиблих — він продовжує їх, особливо вирізняючи те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен з вас може побалакати з ним, поставити кілька запитань. На які він не встигне відповісти сьогодні, під час зустрічі, відповість завтра та позавтра по телебаченню. От, либонь, і все, що я хотів…
Він зустрівся поглядом з Катериною Михайлівною і вмовк на півслові. Вираз її очей, недовірлива посмішка були такі красномовні, що академікові стало не по собі. Він не знав, хто ця жінка, але на мить відчув, ніби він знову в школі біля дошки силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, наче в залі запахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фрази зависло в повітрі й лишилося плавати, як серпанок…
“Твої слова промовисті й виважені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так багато, інакше вони зовсім не йнятимуть віри обіцянкам”.
Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присутнім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошуючи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал зануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючись до сигома…
Катерина Михайлівна впевнено сказала “Дозвольте!” — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опинилася перед Продовжувачем і могла краще розгледіти його і пересвідчитися, що він справді аніскілечки не схожий на її Бориса, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече, і здається маревом.
“І ця істота могла сама по собі відтворити Борисові вірші, найтонші нюанси людської сутності? “І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну…”? — з обурливою недовірою міркувала вона, тішачись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерельної води, близькості коханої… Є грані людської особистості, куди зась усіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими…”
Вона була впевнена у цілковитій неупередженості своїх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істину, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її міркуваннях є присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, в ньому поєдналися материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще… вона ні за що не зізналася б навіть собі, що там були і приховані надії — надії на неможливе… Так, її задум був простий і зрозумілий для багатьох, тому весь зал умить вщух, коли вона спитала сигома:
— Ти впізнаєш мене?
“Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрамцев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колиски…”
Люди напружено чекали затамувавши подих. Щоки німецького інженера знекровились, і на них проступили склеротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлася на гостре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулася на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики перестали жартувати, ніби враз утратили свій гумор…
Сигом швидко ступив крок до Катерини Михайлівни. Так швидко, що встиг підтримати її, коли вона похитнулася, почувши його відповідь:
— Так, мамо.
Він усміхнувся і провів незвичайно чутливою долонею по її косах. їй здалося, що часточка колосальної сили цієї незбагненної істоти передалась їй. Зараз Катерині Михайлівні не треба напружувати пам’ять і порівнювати — його усмішка, безперечно, була Борисовою, в його голосі звучали знайомі інтонації. Певно ж, їй хотілося знати, як може одна істота містити в собі кілька людських сутностей, як вони вживаються в ній, такі різні. Та про це вона спитає його наодинці, як спитала б рідного сина. Вона випросталась і вказала на інших людей:
— Поговори з ними. Я почекаю.
В залі стало гамірно й невимушено, наче хтось зняв напруженість. Катерина Михайлівна помітила своїх знайомих по аеробусу. Вони проштовхувалися крізь натовп, ближче до сигома. І вона почула, як інженер з Кельна сказав англійцю, захоплено дивлячись на Продовжувача:
— Чудове обличчя у цього хлопця!
Либонь, і тон був надміру сентиментальний, і слівце “хлопець” було не для сигома, але чомусь англієць не відвів погляду, не заперечив, як раніше, а ствердно кивнув у відповідь:
— Таким я й хотів би бачити свого сина.
Вони приязно всміхнулись один одному і знову прикипіли поглядами до Продовжувача.
Катерина Михайлівна заледве протовпилася до академіка Туровського:
— У мене запитання до вас.
— До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вбік. — Авжеж, будь ласка, коли тільки зможу…
Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. “І що в ній особливого? Звичайна літня жінка із стомленим обличчям. І питання поставить традиційне: “Чи не блюзнірство те, що ви зробили хоча б стосовно родичів та близьких загиблих?” І знову доведеться пояснювати, що збереження й відтворення людської особистості — найголовніша справа суспільства. Інакше воно перетвориться на натовп, череду, яку можна з однаковим успіхом погнати на водопій, на гру, на бойню. Чи зрозуміє вона правильно мої слова?”
— Продовжувач, за вашим задумом, — єдине призначення сигома?
— А, ось ви про що, — здивовано примружився академік. — Як вам сказати…
А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді академіка. І далі напружено думала, хвилювалася, переживала знову почуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталася до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як змінився б світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості використати, які надії відродити… І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із сивим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову піймала поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмовляли із сигомом, і ось англієць задоволено підморгнув німцю, мовляв: “Дивіться, що знає і вміє цей хлопчина!” Німець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварилися і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини.