— А з тобою у мене розмова окрема, Тагіре, — вкрадливо заговорив Кас-Бос. — Адже ти у нас кращий мисливець. Умієш читати сліди звірів, як зарубки на деревах, можеш переслідувати звіра стільки днів, скільки пальців у тебе на руці… Кас-Бос пам’ятає твоє вміння…

Тагір зіщулився, м’язи на спині напружилися і задерев’яніли.

— Пам’ятаєш, як ти переслідував одного бідолаху втікача? Догнав би його і вбив, якби не добрий білий Дог!

Тагір зацьковано озирнувся, і наші погляди на мить зустрілися.

— Такому великому мисливцю, як Тагір, неважко дізнатися, хто вкрав у білого начальника свердло, — просичав Кас-Бос.

— Тагір не знає, Кас-Босе, — відповів колишній мисливець, і голос у нього здригнувся.

— Не вірю. Намовляєш на себе, — майже лагідно промовив Кас-Бос, і я здивувався його перетворенню.

Батіг зметнувся знову, обвив Тагірові плечі. Кас-Бос бив з відтяжкою, здираючи шкіру, і промовляв:

— Постарайся, Тагіре, прошу тебе, адже ти можеш…

— Не знаю, не знаю, — стогнав Тагір.

— Ей, Овале! — крикнув Кас-Бос високому і худому робітникові, що копав траншею. — Підміни Тагіра. Він не може робити дві роботи. Ми з ним поговоримо сам на сам, у лісі.

— Не треба, — благав Тагір.

— Кому сказано, Овале? — гримнув Кас-Бос, і робітник, кинувши лопату, взявся за стовп.

Однак і Тагір продовжував триматися за той же стовп, як за рятівну соломинку. Батіг ударив його по руках з такою силою, що Тагір відсмикнув їх.

— Відійдемо трохи, Тагіре, — важко дихаючи, “попросив” Кас-Бос. — Так, так, іди вперед, вперед…

— З цього виродка буде пуття, побий мене грім! — вигукнув Коротун, милуючись своїм учнем. — Піду за ними. Цікаво додивитися виставу.

Я мовчки пішов за ним слідом. Він здивовано озирнувся, але нічого не сказав. Ступивши кілька кроків, озирнувся знову. Мовби виправдуючись, але водночас і з нотками заздрості, промовив:

— Чи вірите, док, я б і не додумався до того, що витворяють ці нікчеми над своїми родичами.

Ми зупинилися за товстим деревом недалеко від Кас-Боса і його жертви. Не знаю, чи бачив нас Кас-Бос, мабуть, помітив, але не показував цього.

— А тепер, коли ми одні, Тагіре, Кас-Бос каже: можеш не називати злодія. А свердло поверни.

Тагір не поліз у пастку.

— Як я поверну? Адже не знаю, де воно.

Цього разу батіг стьобнув нещасного з такою силою, що збив з ніг.

— Ти був спритним, тільки коли вистежував самотнього втікача, — примовляв Кас-Бос. — З багатьма — проти одного. Тепер боїшся — проти багатьох? Украв не сам, так?

Плечі й спина у Тагіра перетворювалися в суцільну криваву рану.

— Він заб’є його і нічого не довідається, — сказав я Коротуну. — Адже Тагір і справді не знає, де свердло. Накажи припинити катування.

— Он як, док? Не знає? Що ж, я вірю, побий мене грім! Але тоді вкажіть на злодія самі, якщо ви ясновидець.

Він помітив, що я трохи розгубився, і додав:

— Якщо ви знаєте, що Тагір не крав, хай йому чорт, то вам відомо, хто злодій.

Почувся тріск гілок, і з-поміж дерев з’явилися Овал, Мапуї і ще кілька імпунів. Кас-Бос змушений був опустити батіг. Побитий стогнав.

— Хіба людина повинна ставати шакалом? — грізно спитав Мапуї, наступаючи на Кас-Боса.

— Ти здатен забити рідного батька, якщо тобі накажуть білі вовки! — закричав Овал.

“Он як, — подумав я, — вони вже називають білих не богами, а вовками. Швидко ж відбуваються метаморфози в людській свідомості”.

Кас-Бос крок за кроком відступав у наш бік від розгніваних співплемінців.

Коротун витяг з кобури пістолет. В його круглих очах з’явився веселий хмільний вираз, і я знав, що це означає. Він був готовий потренуватися в стрільбі по “живих мішенях”. Я поклав йому руку на плече. Він різким рухом скинув її.

Кас-Бос, рятуючись від розплати, вже був поряд з нами. Його мозок випромінював безліч хаотичних сигналів. Серед них був один, що повторювався. Я настроївся на нього…

Імпуни помітили нас і зупинилися в нерішучості. Коротун клацнув запобіжником.

Зараз прозвучать постріли — і однією кричущою несправедливістю стане більше.

Як же так, учителю, як же так? Чи повинен я втрутитись? Відповіді немає. Але я ніби бачу, як змінився ваш погляд, як з’явилися знайомі вогники в глибоко запалих темних очах, я ніби чую ваші слова… І вже знаю, що мені слід робити…

— Тепер я можу сказати, хто вкрав свердло, — швидко промовив я.

— Хто ж? — спитав Коротун, готовий натиснути на спуск.

— Кас-Бос, — сказав я голосно, щоб обвинувачений чув.

Коротун здригнувся від несподіванки, глянув на мене — чи я не сміюся? Переконавшись в моїй серйозності, спитав:

— Навіщо він це зробив, хай йому чорт?

— Щоб познущатися над тими, хто колись переслідував його.

Вигляд Кас-Боса не лишав сумнівів у правдивості моїх слів.

— Вибач, великий Дог. Я мусив помститися.

Я негайно побудував у своїй уяві кілька моделей поведінки різних істот у даній ситуації, точнісінько так, як учили ви, Михайле Дмитровичу. Моделі відрізнялися одна від одної деталями, але були разюче схожі за результатом. Такими їх робила сама ситуація.

Тільки-но я міняв місцями жертву і переслідувача, коли це було можливо, — діаметрально змінювалася їхня поведінка. Голуб дзьобав сокола, олень розтоптував вовка, не виявляючи ніякого милосердя. Навпаки, як мені було відомо з дослідів деяких учених, травоїдні часто-густо ставали набагато небезпечнішими від хижаків. Жорстокість у цьому світі була не вигадкою людини, а необхідністю замкнутого світу й породжувала жорстокість з такою ж невблаганністю, з якою дія викликає протидію. Мені було тривожно, незатишно, неприємні відчуття спалахували й тіснились у голові. Душно, гидко жити в такому світі! Але щоб бути до кінця послідовним, я наважився ще на одну підстановку, її можна назвати і блюзнірською. Та я певен, учителю, ви б не засудили мене. Адже ви не раз казали, що іноді необхідно переступити через себе. І це є одним з найважчих діянь людських.

Я взяв у свій дослід людину, яку знаю краще, ніж інших. Так, саме вас, Михайле Дмитровичу, вас, такого, яким ви були на захисті дисертації молодого аспіранта. З яким завзяттям ви кинулись у бій, захищаючи його працю. А вона ж була спрямована проти однієї з ваших робіт. Проте ви визнали: “Він блискуче довів, що я помилявся”, — і відбили атаки його опонентів. Ви стояли тоді на трибуні, — трохи згорбившись, потираючи залисини, а очі ваші сяяли по-молодечому і вперто, як дві зорі, — вам було чим пишатися: ви вкотре вже змогли переступити через себе. І зараз я нічого кращого не придумав, як покликати на допомогу вас, узяти вас у свій дослід діючим об’єктом. І результат вражаючий. Він приніс мені полегкість, бо тепер виходило, що людина може діяти й не так, як передбачає Програма економності. І щоб бути до кінця послідовним, я спитав себе: а що коли б на місці Кас-Боса був Михайло Дмитрович? Я проробив уявно ще кілька перестановок і зітхнув з полегкістю, бо виходило, що людина могла діяти й не так, як наказувала Програма економності. І щоразу, коли вона саме так діяла за своєю програмою гуманності, з’являлася велика можливість і велика надія.

— Ці люди не поїхали б без вас, док, тому на деякий час нам доводиться розлучитися, — сказав Кеп, дивлячись кудись убік.

— Ви сказали, що в лабораторіях працюють над ліками групи інтерферону… — нагадав я.

— Отже домовились. Вітайте від мене старого Ховраха.

Машина рушила. Відмовившись сісти в кабіну поряд з Ніком, я лишився в кузові разом з імпунами. їх було вісім, серед них Мапуї і Тагір. Мабуть, вербування в дослідницький центр було для імпунів зручним приводом звільнитися з-під влади Кас-Боса і втекти від розправи.

Автомобіль підкидало на вибоях, курява набивалась в ніс, у рот, тріщала на зубах. Люди кашляли, терли почервонілі очі.

Машина кілька разів робила короткі зупинки. Під час однієї з них я спитав у Ніка: