Изменить стиль страницы

Він говорив з паузами. Я різко спитав:

— Поштовхом до чого?

Він зіщулився, голова увійшла в плечі.

— Бачите, коли ви виводили лінії зв’язку назовні, до приладу “С”, то викликали мутацію тканини… — Він голосно прочистив горло. — Зрозумійте мене правильно. Я не ставлю це у пряму залежність. Більше за всіх винний я. Треба було спочатку порадитися з вами. Адже коли б не було поштовху, застосуй я при лікуванні не радіоактивний розчин…

Він був нестерпно загайний в розмові. Здогадка визріла. Мабуть, мої губи ворушилися в лад думкам, і професору нічого іншого не залишалось, як підтвердити:

— Так, переродження…

Тепер я все зрозумів.

І переродилися саме ті ділянки тканини, де ми викликали мутацію?

— Почалося з них.

— Захоплює весь організм?

Він у відповідь нахилив голову.

Ми увійшли до будинку. Тепер я розумів, чому Альта дивилася на мене з докором. Адже я уявляв себе переможцем над природою. Я подивився на бліде обличчя дружини з легкими темними колами під очима, на западинку на переніссі. Я пригадав назву старої книги про війну “Мертві залишаються молодими”, потім змінив її на “Молодими, залишаються мертві” і за аналогією подумав, що я хотів переступити це правило, хотів, щоб і живі залишалися молодими. Адже природа спочатку і створила життя нескінченним. Найпростіші організми безсмертні: вони передають за спадковістю всю свою сутність. Безсмертні спори мікробів мандрують в айсбергах і навіть у метеоритах.

І лише найскладніші створіння, такі як людина, не вміщують свою багатющу різноманітну сутність ні в які гени, жодна хімічна мова не в змозі описати людську особистість. Саме тому людина є смертною більше за інших.

Можливо, особистість взагалі не має для природи ніякого значення і важливо лише те, що лишається в генах? Ні! Абсурд! Нараз я знову виповнився ненавистю до долі, яку дала нам природа. Я думав про людей — про братів по нещастю. В яку пітьму, в яку муку від самого народження ми кинуті матір’ю-природою! І в цій пітьмі нас веде лише одна свічка, один смолоскип — наш розум. Він є для нас слабеньким, але ж і невгасимим вогником в країні, де північ і південь — умовні напрямки і де шлях із пітьми не обов’язково є шляхом до світла.

А чи щасливішу долю дала природа іншим своїм створінням? Мені дуже схотілося бодай погладити по спині нещасну антилопу, яку живцем жерли вовки. Колись я бачив її в кінофільмі “Походження життя”…

Так я мучився, вболівав, думав про різні істоти і явища, аби тільки відвернутися від найтяжчих думок — про Майю і мою відповідальність за дослід, який не був як слід підготовлений…

Крізь весь безлад плутаних думок пробилась і оформилась одна, дуже проста і чітка: треба опанувати себе. Вона приходила до мене завжди як порятунок. Можливо, саме тому мене і вважали людиною вольовою.

Я викинув з голови всі непотрібні зараз спогади, назву старої книги, сліпу зненависть.

Силоміць, як воду по трубах, щоб змити накип, погнав до нервах наказ спокою. І став іншою людиною — не таким, яким знав себе сам, а яким знали мене інші. І яким, можливо, я й був насправді.

Я взяв у професора показання електронного діагноста і відвіз їх до інституту. Звідти подзвонив до Об’єднаного центру космічної біології, яким керував Степ-Степанович. Мені відповіли, що директор зараз у Місячному філіалі, і порадили, як з ним можна зв’язатися. Потім викликав по відеофону Юрка і попросив його швидше прибути.

Тепер я так розраховував свій час, щоб кожну хвилину витрачати для спасіння Майї. Через кілька днів переродження охопить великі ділянки і врятувати її стане неможливо.

Доки прибув Юрко, я встиг скласти програму для обчислювальних ліній, Я витиснув із своєї свідомості відчай і сумніви, але їх місце лишалося порожнім — обманювати себе я не навчився, а підстав для сподівань на краще поки що не було.

Обчислювачі розрахували розвиток хвороби у найближчі двадцять шість годин. Тепер я бачив ворога в обличчя.

Тільки-но Юрко приїхав і вислухав повідомлення, як одразу запропонував:

— Я викличу Перший медичний, — у його прозорих очах промайнули почуття, які він волів би приховати. — У них працюють провідні біофізики. Потім моя лабораторія почне пошук серед нуклеопрепаратів. Ти візьмеш на себе решту, згода?

Я пильно подивився на нього. Він уже встиг остаточно заспокоїтися: адже те, що загрожувало Майї, загрожувало й нам усім. Це й додавало сили в боротьбі.

Я відповів на виклик відеофону. На екрані з’явилась овальна споруда з антенами, напівпрозорими круглими віконцями, за якими щось мерехтіло і пульсувало.

— Хто мене викликає? — запитав я.

— Вас викликає ДАКС, — почувся знайомий голос, але на екрані застигли все ті ж апарати.

Я не міг пригадати, як розшифровується ДАКС, що це за організація. Тому я ще раз спитав:

— А хто говорить від імені ДАКСа?

— Від імені ДАКСа говорить він сам, — чітко пролунала відповідь.

Я пригадав людину, що померла понад тридцять років тому. Цей голос належав йому, Я зрозумів, як розшифровується ДАКС — двійник Артура Кіндратовича Степанова. Я не впізнав його зразу тому, що він дуже змінився за кілька років: добудував у себе блоки пам’яті, переробив окремі вузли, створив нові органи-апарати.

— Здрастуйте, — ввічливо привітався я, пригадуючи, що ДАКС виступає консультантом з питань синтезу білка.

— Здрастуйте, ми давно з вами не бачилися, — відповів він. — За цей час ви майже не змінилися. Втішно.

— Але моя дружина… — почав я, не знаючи, як краще повідомити про те, що трапилось, і попросити допомоги.

— Я вже все знаю, — промовив ДАКС. — Одержав результати аналізів й висновок електродіагноста. Що ви робите?

Я розповів про те, що вже встиг зробити. Він схвалив мої дії, звернув особливу увагу на необхідність дослідження енергетичного стану вражених ділянок.

— Може, використати вузол “С” для того, щоб надіслати сигнали, що припиняють хворобу? — запропонував він. — Я доберу повний код сигналів відновлення клітини, і ви пустите їх через вузол “С” на ділянки, що перероджуються. До побачення.

Екран відеофону згас. Я опустився в крісло й заціпенів. Невже все вирішиться так просто? Відчував своє тіло, тремтіння м’язів лівої руки, пульсацію артерії на скроні. Так само кволо в моєму стомленому мозку почала пульсувати надія.

Я пригадав символічну фігуру — Артура Кіндратовича, який немов увіходив у свого двійника, його спокійну, лагідну посмішку. Мені здалося, що він передав двійникові не тільки модель свого мозку, а й почуття — наприклад, добре ставлення до мене.

Коли приїхав Степ-Степанович, хвороба Майї вже почала відступати. Я почув гучний голос, що виповнив коридор інституту, і поспішив назустріч. Степ-Степанович крокував перевальцем, покрякуючи, випромінюючи заклопотані посмішки і розгризаючи на ходу живильні горішки-жарти. Він мав вигляд помолоділого, обличчя вкривала місячна засмага, сивина зовсім зникла. Стиснувши мене у ведмежих обіймах, примовляв:

— Здрастуй, здрастуй, брате!

Нарешті він відпустив мене і трохи відхилився. В цей час з кишені його куртки з’явилася блискуча голівка з вусиками. Вона подивилася на мене смарагдовим оком.

Степ-Степанович вловив мій погляд, встромив руку в кишеню і вийняв мініатюрний кишеньковий автомат. Такі кібернетичні іграшки були тепер у багатьох людей. їх муштрували, створюючи умовні рефлекси, навчали, а потім вони виконували всілякі дрібні доручення.

Її звати Ритою, — сказав Степ-Степанович. — Ця кібернетична черепашка вміє зачісувати мене, чудово виводить плями на одязі, виконує нескладні розрахунки. Хочу зробити її ще й спортивною болільницею.

Кібернетична Рита поповзла по куртці Степ-Степановича: їй, вочевидь, щось не сподобалось, і вона спішно сховалася у кишені.

— Розкажи, як мається, — попросив Степ-Степанович.

Я почав розповідати, а думкою чомусь повертався до “черепашки”, що сховалася у кишені мого давнього приятеля.

Прибіг Юрко, з льоту зупинився, придивляючись до Степ-Степановича. Кілька секунд вони стояли мовчки, і сухорлявий Юрко на тлі могутнього Степ-Степановича мав вигляд справді “такого собі шкелета з вухами”, як його дражнили. А потім затріщали Юркові кістки в гарячих обіймах, і я пригадав, що вони не бачилися майже два роки.