Може б, ріс Джон, як досі, а ми з Петером поклалися б на долю, та й годі. Бо й про дядькову пропозицію згадували все менше. До того ж не знаходили ніяких мотивів, щоб заохотити сина відвідати нейропсихіатричний інститут. Може, було б усе по-іншому… Тільки Джон несподівано захворів. Стояли ще сонячні дні, тепла вода у річці зманювала Джона. Він, мабуть, таки перекупався, застудився, і задушливий кашель не давав спочину. Я поїла сина гарячим чаєм, завареним цвітом, а кашель не минав. І тоді Петерові спало на думку показати Джона містеру Ервіну. Ми навіть зраділи, що з’явилася така причина. Адже не треба особливо кривити душею перед сином, переконуючи поїхати до інституту. Звичайно, ми були нещирі у своїх міркуваннях, ми просто давно чекали нагоди. І вона трапилась. Якби син був дорослішим, він неодмінно запитав би, чому простуду треба лікувати в нейропсихіатричному інституті. А так… Бідолашний Джон пополотнів, коли Петер навмисне став радитися зі мною, чи не краще було б сина відвезти до інституту… Самолікування, мовляв, шкідливе, з’являться, борони боже, ускладнення — запалення легенів чи щось інше. Краще, коли дитина під наглядом лікарів.

Джон ніколи не перечив батькам. Може, тому нам нічого не хотілося робити без його згоди, всупереч його бажанням. Може, тому ми так довго шукали причину… Поїздку вирішили не відкладати. І тоді Джон попросив побути вдома ще один день… “Я хочу погуляти в осінньому лісі. Давайте підемо разом завтра зранку”. Ми не відмовили синові. Не відмовили…

Місіс Стрефорд знову торкнулася хустинкою обличчя, їй було важко розповідати. Ковток води і короткі паузи були просто необхідні для неї. Вона могла б розплакатися, але їй хотілося триматися мужньо перед чужими людьми, з якими зустрілася і познайомилася досить випадково.

— Ось чому, місіс Іванно, мене найбільше вразила ваша картина “Осіниш ліс”. Син ходив між деревами, руками торкався листя, гілок, кори, наче прощався з чимось живим і рідним. А потім я прощалася з сином…

Петер повернувся за тиждень. Він розказав, як разом з дядьком їздили до містера Ервіна, як люб’язно той зустрічав його і Джона. Ервін, попередив, що всі діагнози стануть відомі протягом доби, отже, хлопець залишиться в інституті, а для Петера знайдеться місце у готелі. Наступного дня Ервін повідомив, що Джонові необхідно деякий час полікуватися в інституті: виявлено окремі відхилення від нормального інтелекту. У такому віці, мовляв, лікувальні засоби дуже прості і організм не зазнає ніякої шкоди. Петер не заперечував, щоб Джон пройшов в інституті курс лікування. “Про стан здоров’я сина будемо регулярно інформувати, — запевнив Ервін. — Доки він буде у нас, зустрічі з рідними не рекомендуються”.

Звістки про сина надходили не від Ервіна, а від дядька. Джона зарахували до однієї з груп його ровесників. Отже, хлопці не нудьгують, тим паче що для них влаштовуються всілякі розваги. За хворими (значить, син по-справжньому хворий, вирішили ми) прекрасно доглядають, батькам турбуватися нічого. Щоправда, процес лікування може затягнутися на півроку, зате гарантія на одужання дається повна. Нам не залишалося нічого іншого, як запастися терпінням. Світ потьмянів. Петер намагався забутись у роботі: поспішав, наче його підганяли, вкладати труби водопроводу для зрошення. Сам копав траншеї і надвечір валився з ніг. Я ж поралася в будинку, і мене гнітила тиша в кімнатах. Стояли ті ж меблі, висіли ті ж дорогі килими на стінах, але дивна порожнеча давила скрізь після від’їзду сина. Між мною і Петером все менше було розмов, ніби вичерпалися всі теми, ніби припинилося життя.

Я з острахом відчула, що збайдужіла до всього. І Петер з’являвся переді мною диваком, котрий кудись поспішав, був чимось заклопотаний. Та ось одного разу він з радісним і схвильованим обличчям прямо-таки влетів до кімнати. Показуючи аркушик паперу, вигукнув: “Джон вертається додому! Дужий і здоровий! Дядько пише, що сучасна апаратура та особисте втручання і нагляд містера Ервіна допомогли скоротити курс лікування з півроку до трьох місяців”. Світ знову прибрав для нас яскравих кольорів, і я повірила в наше щастя. Я молилася богу, доки Джон ще був у дорозі і доки не опинився в моїх обіймах. Він зовсім не змінився, мій любий Джон: покірно стерпів материні поцілунки і сльози, а я бігцем запримітила рум’яні щоки, не такі, які бувають у хворих після лікарні, і втішалася здоров’ям сина.

Тоді я не надала ніякого значення синовій стриманості. Гадала, хлопець стомлений з дороги, швиденько зготувала їсти, застелила ліжко. Джон поклав руки на ковдру, обвів поглядом стіни, стелю. “Там було інакше, — сказав. — Я лягав спати, а мені на голову одягали якусь дротяну сітку. Я швидко засинав. Прокидався аж уранці. І не міг зрозуміти, що зі мною. Голова трохи поболювала. Я силкувався щось пригадати, мабуть, сновидіння мучили мене всю ніч. А потім біль минав…” Ні я, ні Петер гаразд не знали, від якої хвороби лікували сина. Скоро ми переконалися, що син не змінився лише зовнішньо. Поведінка ж його була іншою — вона стала насторожувати. Найперше кинулася в око байдужість Джона до малювання. І не тільки до малювання. Він ходив до школи, допомагав Петерові по господарству, але вже ні разу не відлучався до лісу чи річки, не брав олівців і фарб. Якщо раніше нас турбувала його задума й неуважність, то тепер — холодне споглядання, невластива йому акуратність і діловитість. Невже ми прагнули мати саме такого сина, коли вперше поскаржилися дядькові на хлопця? Дивно, але мені більш подобався той, попередній Джон, з його наївністю, дитячою безпосередністю, розгубленістю перед красою світу — неба, річки, лугу, дерев. Так, його таки лікували в інституті по-своєму, за невідомими для нас методами, і відібрали чутливість, ніжність, спостережливість. Джон здавався суворішим і серйознішим, ніж його ровесники. Навіть учителі відзначили нові риси в поведінці сина, але говорили про них з похвалою.

Якось я прибирала в кімнаті Джона і побачила давній альбом. Певно, Джон після повернення жодного разу не відкривав його. Намагаючись бути якомога спокійнішою, зауважила: “Ти, мабуть, зовсім розучився малювати. Ніколи не бачу тебе з цим альбомом”. Син перегорнув кілька сторінрк і поклав альбом на верхню полицю книжкової шафи: “Все це дитячі забавки”, — сказав. Коли через деякий час до нас знову завітав Петерів дядько, він не стримував свого захоплення… містером Ервіном. “Містер Ервін — гордість і слава Америки! Такі операції в інституті! Це ж революція у медицині! Ні, це новий поступ цивілізації. Вашого Джона позбавили шкідливих емоцій — хай мислить тверезо, хай росте діловою людиною, гордістю своїх батьків і гордістю своєї нації”. Неприродне збудження дядька я частково віднесла на рахунок випитого ним коньяку, Зважилася спитати: “Ви згадали про операції в інституті. Хіба Джон теж переніс операцію?” Дядько здивовано заокруглив очі, легенько вдарив кулаком по столу: “Звичайно ж, Джона оперували. Ви не побачили сліду? В тому й ефект операції. Про неї не знає навіть Джон. Чули щось про методи психохірургії? Ними можна вилікувати всіх психічно травмованих… Дехто з ворогів Ервіна пробує скомпрометувати його й інститут. Мовляв, божевільними стають після операції. Але Ервін доведе… Ервін уже довів. Ваш син — також його пацієнт, він також один із доказів на користь психохірургічних методів лікування. Цікаво, що проти них протестують невігласи, а не ті, хто побував в інституті. Операції проходять безболісно. Ви чули скарги від свого сина?”

Де вже нам було чути скарги, коли ні він, ні ми справді не знали про операцію. Дядько пояснював її загальними фразами, однак нам стало моторошно й страшно. Зруйновувати чи видаляти мозкову тканину, щоб змінити поведінку людини?! Цього зазнав наш бідолашний Джон. Виявляється, його захоплення були наслідком “шкідливих емоцій”. Щоб емоції не з’являлися… Як логічно просто! І як просто втрутитися медицині. Значить, Джон назавжди попрощався з дитячими забавками… Значить, його вже ніщо не захоплюватиме, не чаруватиме, не приваблюватиме… Тоді я ще не виплакала сліз — і вони полилися, гіркі сльози матері. Я відчувала, що вчинено злочин, що я причетн’а до нього, що на душі моїй з’явився гріх, якого не позбутися і не замолити ніякими молитвами. Ким тепер виросте син? Ким постане перед людьми? Сп’янілий дядько напророкував йому велике майбутнє — “гордість своїх батьків і своєї нації”…