Гість уважно слухав розповідь дівчини. А Валлі Уллах, задоволений знанням і красномовністю дочки, ствердно кивав головою. Коли ж Лейлі скінчила, звернувся до Ранадіва:

— Те, що ти зараз почув, відомо дорослим і дітям. Твоя необізнаність лише дивує. Певне, справді ти примандрував до нас із далеких країв і по-новому відкриваєш для себе світ.

— Правда твоя, Валлі Уллах. Я з далеких країв і прагну більше спізнати світ і людей. Але людям Декана мала б бути відомою не тільки казка, вигадана жерцями про голову Раху, а й діяння Аріабхати з Ашмака. І час уже прислухатися до слів його: “Місяць затемнює Сонце, і Земля своєю величезною тінню затемнює Місяць…” Не священне писання, яке твоя донька вивчає у Пусалкара, а книга “Аріабхатія” розкриває небесні таємниці.

— Ти сієш сум’яття у моїй душі, Ранадіве. Лейлі, залиш нас із цим чоловіком. Жахливий день випав мені… Зранку гнівив найменший син, а тепер пришелець забирає спокій демонською проповіддю.

— Я надто поважаю тебе, Валлі Уллах, щоб завдавати нових прикрощів. Я хочу поділитися з тобою лише крихтою знання, яке маю, бо знання — це світло для душі: І морок ночі не здається таким страшним, коли у небі сяє хоч одна зірка. Хіба не так? Тоді чому ж ти боїшся слухати мене? Чому довіряєш Пусалкару? Лише тому, що він — жрець? Але ж краще вірити мудрецеві і вченому. Вірити Аріабхаті. Я розкажу тобі про Аріабхату. Якщо ти досі не чув його імені, то Лейлі, сини твої, внуки і правнуки вимовлятимуть це ім’я як рідне. Люди Декана і Гупти, всієї Індії складатимуть велику шану Аріабхаті. Може, це буде не скоро, тільки буде обов’язково. В майбутньому. Чому ж ти, Валлі Уллах, повинен позбавити себе відчуття гордості за те, що жив в один час із Аріабхатою, на одній землі, під одним небом, під одним Місяцем і Сонцем і розумів причину затемнення двох світил так само, як Аріабхата?

Вони просиділи решту дня і більшу частину ночі. Ранадів стомився від розповіді, а Валлі Уллах — допитливий, схвильований господар, здавалося, й не думав спати. Довго не могла заснути й Лейлі, бо кружляли думки навколо появи такого дивного гостя. Досі вона вірила лише батькові й Пусалкарові, а тепер її стривожили слова про Аріабхату. Хто він, цей Аріабхата, що, не боячись ніякої кари, взявся заперечувати священне письмо?

Уранці не було радості на обличчі Валлі Уллаха, і він уже не виявляв попередньої гостинності до Ранадіва. А Ранадів, розв’язавши одну із торбин, вмостився у затінку. Потому став виймати з вузлика невеликі фігурки чорного і білого кольорів. Підійшов Валлі Уллах, в очах зблиснула цікавість.

— Сідай, господарю, — сказав гість. — Я хочу чимось віддячити за твою доброзичливість. Бо мав намір сьогодні продовжити свої мандри.

Ранадів поклав на землю невелику квадратну дощечку — теж з білими і чорними клітинками, і почав розставляти на ній фігурки.

— Слухай уважно, Валлі Уллах. Я вчитиму тебе грі, де однаково потрібні мудрість і рішучість, спокій і ризик. Ти запитаєш: а навіщо мені така гра? О вельмиповажний Валлі Уллах! Я вірю в часи, коли талант воїна і полководця проявлятиметься не в грізних битвах і не вимірюватиметься кількістю загиблих і взятих у полон ворогів. Бо зникне гнів, подібний тому, який сьогодні ще ятрить серце жителів Гупти й Декана. Залишаться на землі лише поєдинки розуму, поєдинки для загартування волі й духу чи ж просто для розваги або відпочинку. Коли ллється кров — гине життя. А людина має жити, утверджувати себе в добрих діяннях. Та ти сідай, сідай. Ти захопишся цією грою і сини твої теж. Ти навчиш її своїх родичів і сусідів. Її знатимуть усі народи в усіх країнах.

І другого дня Валлі Уллах не відпустив Ранадіва. Старий не квапив навіть синів до роботи, а змусив дивитися, як грає він з гостем. Чанда і Брахма зацікавлено стежили за грою, хоча й не могли до кінця зрозуміти батькового захоплення.

Але настав час прощатися. Ранадів знову прив’язав свої торбинки до палиці, залишивши збудженому Уллаху обіцяний подарунок — нову гру.

— Скажи, Ранадіве, невже обов’язково одному з двох завжди бути сильнішим розумом? — запитав господар.

— Чому ж, двоє можуть бути в однаковій силі. Але прийде третій… А третього переможе четвертий.

— Отже, непереможних не буде ніколи! Але ж з-поміж усіх людей можуть зустрітися рівні силою!

— Рівні у певний момент… Бо ця гра, дорогий Валлі Уллах, — боротьба не лише умів, а й почуттів, емоцій, настрою. І все ж… Чи прийде час, коли не виявиться переможця? О, нелегко заглянути вперед, через століття. Та здається мені, то вже буде час, коли люди побувають на інших планетах і не боятимуться, що їх проковтне разом із Сонцем і Місяцем голова демона Раху.

Ранадів став прощатися з господарем, його синами і донькою.

— Хто б ти не був, мандрівнику, — сказав Валлі Уллах, — але хай дорога твоя буде щасливою, щоб не зазнавав ти лиха і страху… Хай бог Вишну оберігає душу твою і не. допускає більше гріховних помислів, які хочуть вкрастися у розум твій…

— Ти жалієш мене, добрий Валлі Уллах… Прощай! Щастя прийде у твою сім’ю по любові і злагоді дітей.

— Стривай, Ранадіве. Моя донька співатиме свою найкращу пісню. Візьми її в пам’ять, як спомин. А ти, Чандо, принеси мриданг.[2]

Звуки мриданга залунали біля хижі старого Уллаха. І сполохано-ніжно залунав дівочий голос: “Не ховайся, місяцю, за темну хмару, бо твоя тінь лягає на моє серце! І воно заплаче, якщо ти знову не з’явишся поміж зорями. Я заблукаю в пітьмі, бо загублю стежку додому…”

Чемпіон не помічав колючої зверхності в очах Шагена, не відчував напруженої тиші в залі. Ситуацію на дошці він оцінив раніше, і за столом його затримав несподіваний спогад з дитинства. Чемпіон сидів замислений, чим викликав співчуття і жаль у своїх прихильників. Але він уже забув про партію, яка закінчувалася гірким фіналом, забув про час, що може звалити прапорець на шаховому годиннику… Ні, він майже ніколи не потрапляв у цейтнот, завжди грав легко, впевнено, швидко. Тепер йому стало просто байдуже, як характеризуватиметься його поразка. Скоріше всього: “потрапив під невідпорну атаку білих і…”

Спогад огортав, наче сон.

“…І чому він не здається? — думав хлопець, сповнений передчуття близької перемоги — за якихось три ходи. — Батько ж розуміє, звичайно ж, розуміє безнадійність становища…” А батько довго, дуже довго міркував над черговим ходом. Нарешті поставив слона на поле, де він мав безславно загинути, прикриваючи короля. “Я взяв тоді слона без вагань, — відзначив Чемпіон. — То було абсолютно логічно…”

Батько навчив п’ятирічного сина грати під час відпустки на заміській дачі. Хлопчак одразу збагнув суть найпростіших комбінацій, проте особливого захопленя грою не було. Іноді батько навмисно розташовував свої фігури так, щоб він міг застосувати один із засвоєних уже варіантів. Але тільки в десятирічному віці син по-справжньому уподобав шахи. Грати з ним ставало все складніше, і батькові годі було думати про поблажливе ставлення до юного суперника. Все частіше партії закінчувалися внічию. Але чим більше й очевидніше син прагнув перемоги, тим винахідливіше захищався батько.

Того дня він уперше обіграв чемпіона школи. І хоча радість переповнювала груди, хлопець вирішив змовчати вдома: ввечері він ніби між іншим запросив батька до шахівниці. “Якщо погодиться — виграю”, — чомусь шпигнула думка. Батько поклав на коліна книгу, ніби роздумуючи над прочитаним, і дав згоду: “Сьогодні ти знову хочеш атакувати. Що ж, я вже давно обороняюся. Оборонятися, як і боротися, в житті треба до останнього…”

“Я взяв слона, а навколо чорного короля жалюгідним захисником став танцювати кінь. Його теж потрібно було вдарити. Щоб не заважав… Це було теж логічно. І тоді раптово й божевільно — з шахом! — біля самісінького білого короля опинилася тура — остання фігура чорних. Це вже нагадувало самознищення. Чи ж самознищення? її не можна було брати, бо чорний король не мав ходу. А шлях трьом чорним пішакам, які ще залишалися у ворожому стані, давно перекрили білі пішаки. Залишати на дошці чорну туру — останнього смертника — не позбутися від неї вічного шаха!..”