Фляк роздратовано відмахнеться, мовляв, так ніхто не рапортує. А коли я нарешті вирву свого ліктя з його чіпких рук, він кине мені вслід категорично офіційно:

— Ось що, Андрію Олександровичу, матеріали для звіту покладіть мені на стіл до тридцятого. І не пізніше!

Я зайду в лабораторію. Ніл копирсатиметься викруткою у поламаному самописці. Санькін настроюватиме гіроскоп. На сьогодні тридцять вісім вимірів, точно за графіком. Наука у нас планова… Пронизливо вищатиме циліндр, в магнітній пастці якого обертатиметься порожнеча. Вкотре подумки відзначу, що зовні все це дуже скидається на шарлатанство. А далі монотонна робота: дослід, результат, порівняння. Виміри, виміри, виміри… О шостій я відкладу ручку, втуплюся в аркуш паперу й думатиму про те, що треба нарешті розпрощатися з цією авантюрою — моїм інерцоїдом.

Та все склалося зовсім не так. Може, це передбачення годилося б для іншого дня. А сьогодні, ледве переступивши інститутський поріг, я отримав вказівку їхати в Тюріно, куди привезли апаратуру по нашій темі. Ми з Юрою й похмурим водієм нашого інститутського рафика влетіли на привокзальну площу невеликого райцентру, де на нас чекав чоловік, який супроводжував вантаж. Називатиму його той.

Той кивнув нам, але підходити не спішив. Це був смаглявий молодик, високий і міцний. Тримався спокійно, впевнено. Докуривши сигарету, він мовчки сів поруч з водієм, коротко командуючи: ліворуч, прямо… Рафик підкотив до воріт обшарпаного пакгаузу.

— Приїхали, — сказав той. Витягнув накладну, розписався і віддав водієві. — Запитайте Полякова й одержіть вантаж.

Коли водій з Юрою пішли, той повернувся до мене, ніби навмисне чекав, щоб залишитися віч-на-віч.

— Апаратура для гравіметрії.

— Так.

— Комплект для вимірювання інерційної маси.

— Звідки вам це відомо?

— Хоча б з переліку у накладній.

Я не сподівався, що вантаж супроводжуватиме такий ерудит. Той вів далі:

— Усе перевірено добре, крім імпульсного годинника. Продукція іншого заводу.

— Ми їх не замовляли.

— Знадобиться, — сказав той упевнено. — Без нього інерцоїд неможливий.

— У вас що, хтось працює в цьому напрямку?

Той відповів заперечливо. Від решти запитань просто відмахнувся. Незважаючи на це, він справляв враження людини, особисто зацікавленої у нашій роботі.

— Тепер ви маєте довести її до кінця. Зичу успіху.

Його категоричність зачепила мене. Хто він такий, власне?

— А вам що до цього? — запитав я досить грубо. — Інерцоїд, знаєте, моя тема.

— Знаю, — той знову ошелешив мене.

— …так ось, завершити її чи кинути — це моя справа. Наскільки я знаю, ніхто в країні не працює в цьому напрямку. Ніхто уявлення не має, як до цього підступитись. А може, я помилився, вибравши цю тему!

— Не кричіть, чого ви розійшлись.

Водій і Юра були вже тут, здивовано прислухаючись до нашої суперечки. Рафик розвернувся і рушив до готелю. Той акуратно, намагаючись не забруднити свою рожево-зелену куртку об заляпаний багнюкою борт машини, вийшов і жестом попросив, щоб я відкрив віконце. Це мене здивувало, адже тільки-но ми майже посварилися.

— Знаєте що, — той явно намагався говорити спокійно, — забудьте про всілякі дурниці, що заважають вам займатися своєю справою. Треба закінчити роботу. Так буде краще і для вас… і для всіх.

Той ще раз кивнув мені і попрямував до входу в готель. Я спантеличено дивився йому вслід.

Отак складались обставини в минулому році. До вирішальної зустрічі із Свічнего лишалося менше ніж місяць, а до “Ілюзіону” було ще ой як далеко. Бездоріжжя й роздоріжжя — ось що було в тому листопаді.

VI. РОЗДУМИ ПІД НОВИЙ РІК

Студений вітер немилосердно рвав пальто, сік обличчя колючою крупою. Хтось хутко пробіг з ялинкою, сповитою, ніби впіймана русалка. Через якусь годину вона розпуститься у фантастичну диво-казку і поверне нас у далеке дитинство. Але я скептик і знаю, що невдовзі у міських дворах запалахкотять кострища з цих уже обідраних красунь. Казку неможливо вберегти, немає їй місця у нашій реальності.

І все ж — іти чи не йти? А може, в цю ніч, на межі двох років, варто побути наодинці з собою? Чи не час, як то кажуть, підбити підсумки, подумати, як жити далі в моєму новому становищі? Бо минуле — суцільне банкрутство. А що попереду — теж неясно.

Чи піти до Іваницьких? Буде Новий рік з телевізором, тостами… Буде свято, жарти, сміх, бенгальські вогні і… ніяких підсумків. Нормальне, розмірене життя.

До нього я вже почав звикати з того часу, коли в образі Глінки потрапив на роботу до Руденка. Щоправда, попервах вражала непотрібність того, чим займався цей спокійний, якийсь ніби сонний колектив. Теми з вимученими назвами, щось на зразок “Покажчик активності літосфери і яйценосність легорнів” чи “Коливання рівня світового океану і поширення кобальтових солей”, чомусь аж ніяк не заважали існувати цілому штату нероб.

Потрапив я до цієї компанії через безвихідь. Повернутися до Фляка, ясна річ, і мови не могло бути. Хто ж нормальний слухатиме патякання якогось божевільного про те, що він, бачте, ваш нещасний працівник, якому лихі люди поміняли подобу. Експериментатори з “Ілюзіону” все добре виважили. Їх ніхто ніколи не зможе викрити, їм нічого боятися. Мені лишалося тільки одне, — будь-що розшукати їх.

Я найняв кімнату неподалік від вокзалу. Все моє добро — книги, записи, слайди — лишилося в Олени, бо до неї я перебрався зразу ж, коли ми вирішили одружитись. А наша поїздка до моря — то була справжня весільна подорож.

Найбільше, чого бракувало в моєму нинішньому становищі — це хоч трохи розумної, цілеспрямованої енергійної діяльності. Якщо у Фляка робота й здавалася трохи ефемерною, то у Руденка її взагалі не було. Чоловіки тут постійно товклися на східцях, до отупіння пережовуючи старі анекдоти й футбольно-хокейні новини, жінки були зайняті в’язанням, викрійками та інтригами. Затхлий, рутинний світ.

Як же я докотився до такого життя, опинився в цьому болоті?! Зрікся мети, зневірився у мрії. Ні, не “Ілюзіон” змінив мене. Ще з тієї розмови з Оленою у парку я обмірковував відступництво. Цю підленьку думку почав виношувати ще тоді, коли зрозумів: тягар не по мені, я можу зламатися.

…Зимовий вітер люто шмагав мене. Я досі нерішуче стояв біля виходу з магазину. Невже дамся засмоктати баговинню бездумного існування? І вечори в Іваницьких будуть єдиною втіхою серед сірих, нудних днів? Невже я більше нічого не можу, нічого не вартий?

Розбирали злість і розпач. Мабуть, я лайнувся вголос, бо якийсь чоловік, судячи з усього п’яничка, що стояв неподалік, раптом здригнувся і подався вперед. Напевне, вирішив, що матиме дружка в новорічну ніч. Нас було лише двоє: продавці вже лаштувалися зачиняти.

Пакет з новорічними подарунками у руці нагадував, що треба рушати. То тут, то там вікна спалахували різнокольоровими вогнями ялинок. Вулиця поволі безлюдніла. До Іваницьких ще встигну. Серед моїх нових знайомих їх можна було терпіти. До того ж Неля Іваницька працювала вентральній технічній бібліотеці, що було мені на руку, бо з недавніх пір я все-таки зважився повернутися до інерцоїда. Вечорами відновлював у пам’яті деталі, аналізував. Зрозумів, що без цього не можу. Я не ховався ні від кого, з ким знався в минулому житті, — вони б однаково нічого не запідозрили. Зі своїм лихом не ділився ні з ким. Зрештою, це було б просто смішно. Звикав, що відтепер в усьому мушу покладатися на самого себе. Філіал Руденка був в іншому районі міста, але кілька, разів я зустрічав на вулиці Ніла, Сенькіна, інших. Якось побачив у машині вічно насупленого Фляка, а зовсім недавно Олену. Вона пройшла мимо, чимось заклопотана. Глянула на мене байдуже, як і мало бути.

Дивно, але й у мені теж нічого не ворухнулось. Я майже не думав про неї. Натомість з’явилися порожнеча, самотність і спустошеність. Можливо, саме це змусило мене знову повернутися до інерцоїда.