— Тамутраулікуу. — Потім на дерево: — Аазі. — На траву: — Са.

Він назвав ще кілька предметів і запитливо подивився на землян. Потім повторив за ними їхні імена, незнайомі слова, і видно було, що він одразу запам’ятовує їх. Прутиком накреслив на грунті систему зірок, показав на одну з планет:

— Птеемм. — І підняв обидві руки, немов хотів обняти ліс, небо…

Земляни зрозуміли: Птеемм — назва планети, на яку вони потрапили.

Потім птеемманин показав на себе, на кілька точок навколо планети на схемі, на сусідні планети, вимовив із десяток слів. Він, певно, говорив про те, що птееммани заселили й інші планети та штучні супутники.

Арнольд нетерпляче слухав.

“Коли ж він перейде до основного? Коли розповість про вторгнення “велетнів”, про боротьбу з ними?” — думав він.

Як тільки птеемманин замовк, Арнольд жестами зобразив “велетня” й запитав, звідки такі взялися на Птееммі?

— Куаплафр, — мовив “пуголовок”, називаючи “велетнів” по-своєму, й показав на якусь точку на схемі поблизу Птеемма.

“Мій здогад правильний! Вони з іншої планети”, — зрадів Арнольд, хоч, якби його спитали, чого він радіє, не зміг би на це відповісти.

Павло не витерпів: тицьнувши пальцем у птеемманина, він показав у бік будівлі й спитав:

— Що там діється? Чого ви там чекаєте?

“Там я перестану існувати”, — пояснив він жестами. Арнольд переможно глянув на Марка: “Ну, чия правда?”

— І ти не боїшся? — запитав Марк, не приховуючи свого здивування.

Птеемманин нічого не відповів. Потім, подумавши, промовив:

— Куаплафр.

Арнольд зрозумів. Птееммани безсилі перед куаплафрами.

— Але чому ви не боретесь проти куаплафрів? — вигукнув він.

Обличчя птеемманина скривилося. На ньому відбився переляк.

“Психологія раба, — подумав Арнольд. — Він змирився зі своєю приреченістю, і боротьба жахає його”.

— Вони бачать усе не так, як ми, — мовив птеемманин. — Більше, ніж ми. І так, як ми, і крізь предмети — те, що є всередині.

— Ми допоможемо вам боротися проти куаплафрів! — вигукнув Арнольд, звертаючись до птеемманина.

Вони довго вагалися, перш ніж пройшли під аркою.

— Може, це прикордонна зона, а далі починаються селища птеемманів? — сказав Арнольд, запитально глянувши на Марка. — Не завадило б з ними зустрітися.

Марк мовчав і думав:

“В усякому разі чим більше інформації, тим краще”.

Ліс розкинувся, мов зелений кудлатий звір, і ніхто не знав, коли й кого він схоче з’їсти.

Земляни пройшли кілька десятків метрів і побачили великий майданчик, вимощений різнокольоровими плитками.

— Очевидно, для ігор, — зауважив Арнольд, простуючи до майданчика.

Решта рушила слідом за ним. Плитки на майданчику утворювали доріжки, що вели увсебіч. Арнольд пішов жовтою, Тамара — голубувато-сірою.

Зненацька кілька міцних рук схопили Арнольда. Перш ніж він устиг отямитись, його підняли, посадили на якийсь предмет і понесли. Ніздрі лоскотав дим факелів.

Арнольд бачив сотні голів, засмаглі плечі. Деякі голови були в химерних уборах з листя й пір’я. Птееммани співали нескінченну тужливу пісню, слова якої повторювалися.

Іноді вона скидалася на виття.

Поступово Арнольд почав освоюватися. Визначив, що його несуть на твердому пружному предметі, вкритому шкурою звіра й схожому на щит. Руки і ноги не зв’язані — значить, можна не боятися ворожих дій.

Його пронесли повз кілька рядів хатин і обережно опустили біля найбільшої з них, складеної з тонких довгих жердин, укритих звіриними шкурами. Птееммани вклякли. З великої хати вийшов згорблений, стомлений дід. Він шанобливо глянув на Арнольда, низько вклонився й звернувся до нього з довгою промовою, в якій часто повторювалося слово “юхе”. Арнольд здогадався, що це слово, очевидно, означає “володар” і птееммани пропонують йому стати їхнім володарем.

“Вони перебувають на рівні племінного ладу, — подумав він. — Мені, космонавтові, пропонують стати чимось на зразок вождя. Сміх, та й годі. — Але ж я пам’ятаю того “язика”, який напевно розповів своїм одноплемінникам про нас, про мене, як керівника групи. І вони вирішили викрасти мене, щоб я організував їх на боротьбу”.

Це вже не було смішним.

Натовп вив, славословлячи Арнольда.

“Я поведу їх проти велетнів-куаплафрів, — вирішив Арнольд. — Ми знищимо вбивць і створимо справедливе суспільство. Хіба це не благородна місія і хіба там, на Землі, не вітатимуть мін намір?”

Старий, що був верховним жерцем, за кілька днів навчив Арнольда нескладної мови птеемман. Арнольд майже не помилився у своїх здогадах: його викрали для того, щоб зробити своїм володарем — юхе. Але про “язика”, якого земляни врятували од куаплафрів, тут нічого не знали. Не знали також ні про куаплафрів, ні про табори смерті. За цим незнанням ховалося щось лиховісне.

Незабаром відбулася церемонія посвяти. На галявині жерці накреслили коло, забили кілька рядів кілочків. У першому ряду повісили черепи ворогів — відганяти все лихе. У другому й третьому — черепи священних тварин — символи процвітання і благочестя.

Воїни з дрючками й списами оточили галявину. Четверо жерців тримали напоготові білу шкуру священного мхрау — тварини, схожої на земного бика. На цій шкурі вони збиралися підняти юхе.

Удари у великий барабан сповістили про початок церемонії.

У центрі майдану розклали багаття.

Верховний жрець показав Арнольдові на вогонь:

— Це початок. Ти маєш перестрибнути через нього, очиститися від лихих думок. — І крикнув: — Нехай думки юхе будуть чисті! Нехай сам він буде спритний і швидкий! Нехай він не боїться вогню!

Арнольд був одним з кращих інститутських легкоатлетів. Він стрибнув через вогонь, майже не розганяючись. Почулися захоплені вигуки.

— І нехай юхе буде сильний та хитрий! Нехай здолає всякого ворога! — Верховний жрець простяг Арнольдові спис і дрючок: — Покажи, як ти вмієш битися.

На галявину вийшло троє воїнів. Серед птеемман вони здавалися здорованями, але поруч землянина були схожі на підлітків. Наготувавши списи, воїни рушили на Арнольда. Кількох хвилин вистачило йому для того, щоб покласти всіх трьох на землю з допомогою нехитрих прийомів.

Арнольдові довелося ще перепливти озеро, видертися на дерево, розв’язати головоломку.

Нарешті верховний жрець радісно вигукнув:

— Так, це він! Той, на кого мені показали уві сні боги!

Він дав знак жерцям, і вони підняли Арнольда на білій шкурі. Барабани вмовкли. В тиші, що запала, урочисто пролунав голос верховного:

— Нехай не заплямує шкуру той, кого на ній підносять. Нехай він завжди швидко приймає рішення і ніколи не спотикається, виконуючи їх. Нехай він буде обережний, нехай виношує всі свої задуми, мов оплодотворена мхрау, яка оберігає свій плід. І нехай свято шанує всі наші звичаї!

Свято тривало до пізнього вечора. Вночі до хатини Арнольда ввійшов верховний жрець. Шанобливо вклонився і сказав:

— Тепер я можу відповісти на запитання, чому ми викрали тебе. Помер старий юхе. А тих, хто хотів би зайняти його місце, надто багато. Ти ще познайомишся з ними. — Він пильно глянув на Арнольда й вів далі: — Бог чвар уже розділив плем’я на кілька частин, уже кинув іскри, й трава почала тліти. Та в цей час один із жерців побачив тебе. Ти більший і дужчий за будь-кого з наших воїнів. Під час перевірки ти довів, що володієш і хитрістю.

Арнольд усміхнувся: “Хитрістю. Одначе цей жрець надто самовпевнений”.

Він глянув у вічі старому й запитав:

— Про що ти хочеш мене попередити?

— Хочу попередити тебе, щоб ти стерігся. Суперники готують тобі пастку. Напади перший…

Арнольд усміхнувся в думці: “Отакої! Стану я боятися дикунів. Не вистачає мені тільки укладати союз із служителем культу…”

— Якщо ти все сказав, то дай мені поспати, — мовив він, позіхаючи.

Старий похитав головою і вийшов, щось бурмочучи. Арнольд ліг на своє тверде ложе й відразу заснув.

Прокинувся він від густого неприємного запаху. Арнольд блиснув кишеньковим ліхтариком, і волосся на голові в нього стало сторч. За метр від нього, засліплене світлом, застигло чудовисько з тулубом крокодила й головою носорога. Його розкрита паща була втикана гострими зубами, з неї висовувався зелений роздвоєний язик.