На столі у павутинні дротів лежав сам Лунквіст. На його лобі і скронях виступили великі краплини поту. Пальці руки так стиснулися в кулак, що посиніли.

— Вмикай М-3, — наказав Лунквіст.

Дрю почув голос Люсі:

— Але ж це дуже небезпечно, рідний. Спробуємо краще на Дрю.

— Вмикай! — нетерпляче наказував Лунквіст. — Якщо з Карлсоном щось трапиться, я не зароблю грошей і ми не зможемо продовжити досліди.

“Продовжити досліди! — подумав Дрю. — Ось для чого йому потрібні гроші. Він, вочевидь, не такий уже й лихий. Якби в нього були гроші для цих дослідів, він би й поводився інакше…

Лунквіст раптом повернув голову і побачив моряка. Подав знак Люсі.

— Заходь, — запросив Лунквіст. — Звільняю твоє місце.

Дрю мовчки приготувався, ліг на стіл. Люсі приєднала дроти. Лунквіст поводився так, ніби нічого не трапилось. І Дрю не витримав:

— Навіщо це вам?

Лунквіст зрозумів, про що йде мова:

— За контрактом я не зобов’язаний відповідати на твої питання. Та я нічого не буду приховувати від тебе. Знаю: ти кмітливий хлопець, зрозумієш, що мета моїх дослідів — велика мета. І ти разом зі мною служиш їй. Слухай-но уважно і постарайся запам’ятати те, що я зараз скажу.

Все в нашому тлінному світі коливається. Коливаються гори й долини, наші серця, кожна молекула нашого тіла. Від того як, в якому ритмі і з якою частотою коливаються молекули, залежать основні властивості тканини, органу, організму. Коли ми навчимося керувати коливаннями молекул, ми навчимося керувати своїм тілом, його життям. Сьогодні в моїх слабких руках уже є знаряддя, з допомогою якого я можу посилювати і гальмувати коливання молекул живих клітин. Це знаряддя — електромагнітні імпульси.

Лунквіст подивився на свого “кролика”, і Дрю кивнув головою. Він тоді ще не все розумів у розповіді Лунквіста, але йому було цікаво спостерігати, з яким хвилюванням ця холодна, жорстока людина викладає свою програму. Що ж, у кожного — свої примхи і свої звички. Добре, якщо вони здатні хвилювати.

— З допомогою подібних імпульсів наш мозок керує організмом. Коли ти лише думаєш про наступну небезпеку, твої м’язи мимоволі напружуються, а почуття загострюються. Чому? Загальновідомо, що мозок мобілізує залози внутрішньої секреції, вони викидають у кров адреналін та інші речовини, переводять організм у стан підвищеної готовності. Та це лише частка картини. Організм має кілька систем захисту. Разом із мобілізацією залоз мозок посилає іншим шляхом сигнали групам клітин, які я називаю резонаторами, посилює коливання їхніх молекул, створює додаткові потоки електронів, додаткову енергію. Ці сигнали і складні і прості, як знаки абетки. Але вони можуть виконувати найрізноманітніші дії, залежно від їхніх комбінацій і від того, куди і в який час вони надіслані. Якщо знати цей алфавіт, код сигналів мозку і навчитися посилати певним органам і ділянкам тканин, то можна використати їх як стимулятори — посилити або загальмувати роботу шлунка, печінки, серця, змінити їхній режим. Це відкриває необмежені можливості. Але ми перебуваємо тільки на початку шляху… Я сподіваюся, ти дещо зрозумів, Дрю. Решту зрозумієш пізніше.

І Дрю справді згодом зрозумів, точніше відчув усе те, про що говорила ця незрозуміла, розсудлива й хитра людина, в якої була, однак, велика пристрасть. Він відчув це, коли корчився на маніпуляційному столі, обплутаний дротами. Залежно від того, куди Лунквіст приєднував дроти і які імпульси посилав, у Дрю то наставали ядуха і судороги, то виступав рясний піт, то, навпаки, він відчував небувалий приплив сил і вовчий апетит. Інколи він відчував найтонші запахи або вловлював найменший шурхіт.

Дію однієї з груп стимуляторів Лунквіст вирішив перевірити на змаганнях.

…Дрю чує команду і займає своє місце на старті поруч з росіянином. Скоса уважно роздивляється його.

Може, тоді в палаті у Дрю була галюцинація? Але в такому разі й газети брехали: “…видалені права легеня і половина лівої…”

“Безногий російський льотчик міг танцювати і водити літак, — пригадує Дрю і думає. — Штучні легені?”

Ні, їх застосовують переважно при операціях, але Дрю не чув, щоб їх трансплантували на все життя… Хоча хто його знає…

Дрю почув постріл стартера, і ноги автоматично кинули тіло вперед. Хвилювання ставало приглушеним, тупим.

“Росіяни здатні на чудеса, але людина з половиною легені ніколи не стане стайєром”.

Дрю відчував м’язи ніг. Вони працювали в звичному ритмі. І в такт ритму дихання нарешті стало спокійнішим, глибшим. Кисню вистачає, запаси глікогену в печінці завдяки стимуляторам дуже великі. “Ти побіжиш з таким же зарядом у печінці, як у гепарда, — казав Лунквіст. — Ти — моя рушниця, хлопчику, і ти не повинен промахнутися. Чим більше глікогену згорить, тим більше енергії одержать м’язи”. Дрю посміхається… А воля до перемоги? Лунквіст запевняв, що є і стимулятори волі…

Цікаво, коли ж почне втомлюватися той, у білій майці, кому присвоїли чуже ім’я? Навіщо був потрібен цей трюк?

Дрю марно намагається позбутися думок про Левицького. Їх не повинно бути — людині з половиною легені чи із штучними легенями ніколи не стати стайєром. Нема ніякої загадки, попереду — підставна особа, двійник.

Але й біг цього двійника — біг золотого олімпійця. Той же широкий, невимушений крок, округлі рухи плечей.

Дрю чомусь пригадав прізвище безногого російського льотчика і більше не міг збутися цієї думки. “Маячня! — лаяв він себе. — Може бути безногий льотчик, але стайєр без півтори легені неможливий…”

Він хоче зосередитись на бігу, але думка мчить по колу, як кінь на прив’язі, і знову повертається до вихідного.

Його випередила синя майка, потім дві жовті, зелена…

“Глікоген не окислюється без кисню, а кисень несе дихання, — подумав він словами Лунквіста. — Хвилювання розладнує дихання”.

До фінішу залишалося трохи більше милі. Дрю зрозумів, що ритм дихання вже не відновиться. “А воля? — подумки закричав він собі. — Крім глікогену, кисню, електрики, є ще воля, хай йому чорт!”

Він зробив ривок — і остаточно втратив ритм. Байдуже! Вперед! Йому не вистачало повітря, як тоді, на пожежі. Але він думками ніби штовхав свої м’язи. І вони все ж слухались.

Наздогнав зелену майку…

Жовту…

Він робив неможливе. А троє — попереду. Ще ривок. Дихання на межі. Легені, здається, от-от розірвуться. Серце гупає молотом.

Дрю випередив ще одного. Але більше вже нічого не міг зробити.

Досада і злість! Ненависть! Брудний трюк! Він викриє!

Фініш…

Дрю прийшов третім. Лунквіст буде незадоволений. Ну й що! Зате газети матимуть сенсацію. І ще яку!

Він прямує до суддівського столика. Очевидно, той, справжній Левицький знав про обман і дав згоду. Але навіщо був потрібен цей трюк?

Дрю не знаходив відповіді. Нічого, репортери розберуться. О, вони вхопляться за сенсацію, особливо он той товстий, що пахкає люлькою! Вони рознюхають усе, дійдуть до всіх подробиць.

Дрю теж згадав подробиці… Чорне й червоне, запах диму, палючий уламок щогли… Він зупинився, із злістю плюнув собі під ноги і повернув назад, втягнувши голову в плечі, як побитий пес. Втома навалилась одразу, ніби чекала слушної нагоди.

Він побачив того, хто прикривався чужим прізвищем. Поруч з ним стояли ще двоє.

— Мені необхідно з вами поговорити. Зараз же… Той не заперечував, слухняно відійшов з Дрю. Над головами пливли темні хмари.

Дрю зазирнув йому в очі — допитливі, очікуючі. Десь у зіницях коливалися темні хмаринки. Дрю спитав:

— Пам’ятаєте мене?

І перш ніж той встиг щось сказати, випалив:

— Рим. Пожежа на танкері…

Обличчя росіянина напружилося, потім посвітлішало:

— Ви?

— А легені? — запитав Дрю, вже вірячи не своїм підозрам, а в чудо медицини. — Штучні легені, так?

— Ні, не штучні, мої, — якось вагаючись сказав Левицький. — У мене в готелі є газети, там написано… Розумієте, вони називають це регенерацією — відновленням… Це схоже на те, як у ящірки відростає хвіст… Професор Косоркін говорив, що даремно думають, ніби на регенерацію здатні в основному нижчі тварини. Навіть ми з вами здатні на те ж, що й ящірка…