Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи через людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.

Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…”

Сигом продовжує аналізувати, за секунду здійснює мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитись на них.

Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум…

— Доведеться тобі дещо пояснити, — каже сигом. — Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх учинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їхнім рухом, перестановками. Я вирішив вивести для всесвіту закон рулетки, зрозуміти спрямування розвитку матерії…

— Непосильне завдання навіть для тебе, — каже людина, і їй на хвилинку стає моторошно, ніби повіяло холодом з нескінченних глибин всесвіту.

— Тепер ти хоч трохи уявляєш мою задачу. Знай: з самого початку я шукав спільне, між такими різними створіннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й мавпи…

— У живих створінь багато спільних параметрів, — чи то погоджується, чи то заперечує людина.

— Мені необхідно було виділити головні, об’єднуючі, описати і включити їх у рівняння…

— І який параметр ти вважаєш головним? — запитує людина.

— Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне створіння по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза, відбиває шматочок навколишнього середовища, збирає свою краплину інформації. Це схоже на те, як бджоли наповнюють медом стільники…

— І ти вирішив одразу поласувати медозбором з усіх стільників?

— Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у можливості сигома, тому що не можеш уявити їх. Але ж ви, люди, створили мене, як інструмент для пізнання світу. Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істотами…

Щось важливе недоговорив сигом. Людина зрозуміла: він свідомо обірвав фразу.

— Іноді мені здається, що загублену ланку слід шукати в неживій природі, а іноді, що я втратив важливий параметр, який об’єднує всі живі істоти всесвіту. Якщо пощастить відновити цей параметр, мені вдасться відновити й втрачену ланку рівняння. А тоді вже недалеко й до завершення моєї головної праці. Я побудую повне рівняння і зможу розв’язати його. Тоді я знатиму про світ не тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому. Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варте твоє життя порівняно з цим? То ж чи маю я право гаяти час, щоб рятувати тебе?

— Не маєш, — скорботно й суворо погоджується людина.

— Не повинен, — розмірковує сигом, водночас дивуючись нелогічності своїх дій — всупереч висновкам усе ще розбалакує з людиною, непродуктивно гає час.

А космонавт міркує: “Здається, в ньому лишилося щось людське. Можливо, він не просто машина для пізнання світу, не позбавив себе пам’яті про минуле? Тоді в нього пошкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації пам’яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось “учора”, буде й “завтра”. Він зуміє з машини знову стати сигомом — сином людства. І тоді зможе якщо й не досягнути мети, то хоча б підійти до неї ближче…”

Космонавтові шкода сигома, який жорстоко каратиметься, коли врешті усвідомить, що залишив людину напризволяще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її навіть у свого рідного сина…

— Спробую сам відремонтувати корабель, — каже він. — Я вже трохи перепочив…

Він пробує навіть підвестись, але сили покидають його. Єдине, що вдалося, — у всякому разі він так думає, — це приховати від сигома свою немічність…

“…Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чужого. Але думає не як про чужого. Він турбується про мене. Чому? Спробую числовим кодом описати логічність його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його організму…”

Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять зі швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом незадоволений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї інформації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій роботі своєї пам’яті. Щось втрачено, щось загублено, але що? І він не відходить від людини, яка вже не благає зарадити їй, навіть погодилася з його висновками…

“…Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі мені…”

Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці думки. Йому вже не хочеться підраховувати логічність і відповідність цього почуття. Йому вже не самітно на цій байдужій негостинній планеті, а в пам’яті неначе самі по собі розкриваються дальні запасники-комірки — і сигом раптом згадує іншу, схожу на цю людину. Колись давно на Землі сигом називав ту людину батьком.

“…Він очолював інститут, а я знав його як Головного конструктора сигомів. Його звали Михайло Дмитрович… Так, Михайло Дмитрович Костирський… Як же я міг забути про нього?..”

Нараз мов живий зринає в пам’яті його образ — невисокий, повновидий, із сором’язливою усмішкою. Перш ніж щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав:

“Як тобі там? Не важко? Не страшно?”

“Важко й страшно”,— відповідає сигом.

“Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за батька. Для цього ми й готували тебе”.

І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спомину про людину сигому стає приємно. Він думає, що, мабуть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над ним і зігріває в холодній безмежності.

Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв’язують його з людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам’яті…

Сигом запитує:

— Ти знайомий з академіком Костирським?

— З ким? — людина не одразу розуміє, морщить лоба, згадуючи, а сигом чекає.

— Костирський? Директор Інституту еволюційного моделювання? Той, кого називали Головним конструктором сигомів?..

І пригадалася історія про вихованця Костирського — сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно вивчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдання. Для цього сигом створив собі людську зовнішність. Тривалий час подорожував по різних містах, навіть під вигаданим іменем працював в одному з інститутів Академії наук. Здається, в нього навіть закохалася жінка…

“…Чому я це згадав? Так-так, вона, казали, була навіть схожа на мою Ольгу. Але яке це має значення для мене?..”

І в ту ж мить сигом збагнув, що саме розхвилювало його…

“…Я зрозумів це тому, що у мене відкрилися заблоковані шлюзи глибинної пам’яті. Бачу жінку з тремтливими пухнастими віями, м’якими, наче стиглі вишні, губами, високою зачіскою…

Пригадую наше знайомство: мокрий після дощу пляж, злиняле небо і її усміхнені очі. Я покликав її, запросив плавати. Хвилі вирували вздовж наших тіл, і вона казала: “Мені здається, що ви не людина, а дельфін”. Я запевняв її, що треба вірити в казку — і вона неодмінно збудеться.

Тоді на Землі я нічим не відрізнявся од людей, для мене так було зручніше. Коли ж знайома дізналася, хто я насправді,— напрочуд спокійно сказала: “Це для мене не має ніякого значення…” Вона не жаліла мене й не схилялася переді мною, не боялася моєї сили і слабкості. Я просто забув, як називається це почуття. Одначе добре пам’ятаю: вона приймала мене таким, який я є, без будь-якого упередження. Ніби я був народжений людиною. І тоді я збагнув: найвища цінність людини — не в її силі, а в тому, Що вона здатна вчинити всупереч своїй могутності і своєму ж безсиллю. Головне не в тому, що вона здатна пізнавати й підкоряти навколишню природу, а в тому, що вона підкоряє її в самій собі. Так виховується неповторне — людяність, в якій і полягає одна з найголовніших істин…”