Осип мав уже дівчину, Анничку Корбутяк із Балинців, з якою познайомився, коли ще за німецької окупації працював у крамниці, куди та разом з Анною Заводюк прибула на стажування з торговельної школи. Розлучила закоханих війна. Значно пізніше Осип довідався, що Анничку запроторили до комуністичних концтаборів у Норильську.
Батько Тетяни Вознюк партизанив у лісах на Житомирщині, там і загинув від німецької кулі. Маму фашисти вивезли до концтабору Майданек. Про її долю дівчина нічого не знала. Олішевський, маючи єдину доньку, яка вчилася в Коломиї, забрав Таню до Жаб’я. Його дружина Євфросинія не вельми жалувала небогу.
Через півроку Осип із Тетяною побралися. Оселились у старій хатині під лісом.
Тим часом Олішевські перебралися до Коломиї, де, вже колишньому, другому секретареві райкому партії довірили цегельний завод. Павло Федорович наполіг, аби молодята також переїхали до міста над Прутом. Новому директорові виділили крихітну квартиру в старенькому особняку на вулиці Кірова. Осип із Тетяною тимчасово поселилися в батьків у Ценяві. Перший же сон молодого подружжя в батьківській хаті знагла перервали безперемонні прибульці. Під ранок обійстя Томенчуків обскочили червонопогонні солдати, кілька їх на чолі з оперуповноваженим Катаєвим розлюченими ведмедями ввірвалися до хати. Після перевірки документів і короткого допиту старший лейтенант Катаєв зловісним голосом наказав Осипові збиратися. Кількох шматків сала, буханця домашнього хліба й літра самогону коштувало старому Миколі Томенчукові, щоби впросити Катаєва не забирати сина. Емгебист прихопив Осипові документи й велів, уже м’якшим тоном, з’явитися до райвідділу.
Невдовзі з’ясувалося, що доніс на Томенчуків сусід. Більшовицький тайняк зателефонував на МГБ, що в селі з’явився бандерівець. Освідомлювач як жив, так і помер – не по-людськи. Разом із чотирма такими ж, як і сам лапайдухами поїхали колгоспним трактором до перукарні в Коломию. В місті не лише підстриглись, але й так понапивалися, що на зворотній дорозі з’їхали з моста й перевернули трактор догори колесами. Люди витягли з кабіни чотири трупи, що огидно смерділи горілчаним перегаром. За рік до безславної загибелі та сама четвірка поруйнувала в Ценяві всі хрести й каплички.
Невидима рука старшого лейтенанта Данила Катаєва та його колеґ відчувалася скрізь. Куди б не прийшов Осип влаштовуватися на роботу, всюди чекала на нього відмова. Навіть давній друг по підпіллю Іван Тарновецький нічим не зумів зарадити, бо й за самим пильнувало недремне око МГБ. Виручив Олішевський, який уже прийняв цегельню. Запропонував Осипові посаду коменданта в заводському гуртожитку.
У 1948 році Павло Федорович повернувся на Ворошиловградську залізницю. Осип із гуртожитку, де важко було ладнати з буйними жінками-фронтовичками, перейшов працювати обліковцем-табелювальником на завод. Директором заводоуправління будматеріалів став відставний полковник Микола Білоконь. Першим цегельним керував колишній офіцер-чекіст Григорій Кравченко, що перейшов до Коломиї з посади першого секретаря Косівського райкому партії. Він сам усіляко шкодив Томенчукові, та ще й Білоконя налаштовував проти колишнього повстанця. Нарешті Осипа, незважаючи на його старанність і закінчені курси нормувальників у Києві, таки звільнили. Допомогла начальник управління кадрів Міністерства будматеріалів Єлькіна, яка викладала на курсах економіку й звернула увагу на здібного курсанта. Після її втручання Томенчука поновили на посаді.
Осип захворів на туберкульоз і зліг у тубдиспансер. Тетяна з намови своєї двоюрідної сестри покинула хворого чоловіка. Заводським медпунктом завідувала тоді добродушна Ольга Виноградова. Вона заопікувалася хворим, часто приносила до лікарні потрібні ліки. Виписавшись зі шпиталю, Осип перебрався до кімнатини при заводоуправлінні. Дружині залишив усе, що встигли на той час надбати. Невдовзі Тетяна вийшла заміж за офіцера й виїхала з дворічною донькою Світланою й чоловіком до Глухова. По закінченню школи в Глухові Світлана повернулася до батька в Коломию. Вийшла тут заміж і проживає з родиною в Луцьку.
Осип тим часом зійшовся з Ольгою, що не побоялася жити з сухотником, який за час підпілля нажив собі по сирих криївках ще чимало різних болячок. Ольга Виноградова народилася в Рибінську Ярославської області. Рано померла її мама. Батько постійно переховувався від чекістів. Тож мала Оля разом із молодшою сестричкою Людою виховувалися в тітки. Обидві вступили до медучилища й вивчилися на медсестер.
Людмила по війні потрапила з чоловіком до Коломиї. Невдовзі запросила з голодної Росії і старшу на два роки сестру. Ольжин чоловік-п’яниця вкотре вже кудись повіявся, і та радо переїхала з сином Віктором до Коломиї.
У 1954 році над Осипом Томенчуком знову нависла загроза арешту. Начальником Коломийського КГБ працював тоді Іван Пудович Красніков, який на кожному кроці вихвалявся, як героїчно розстрілював він беззбройних повстанців. Осипа викликав заступник Краснікова майор Шахов. Звелів написати детальну біографію, що їх Осип на той час написав уже чимало. Знов розпочалося нескінченне вимотування жил. Втручання росіянки Ольги трохи притупило мисливський азарт майора Шахова. Відкупився Осип від настирливого чекіста машиною вугілля, що його купив на заводі й відвіз Шахову додому.
Подобрішав до нормувальника й директор заводоуправління Білоконь. Полковник теж нажив у фронтових бліндажах туберкульоз, й Ольга його підліковувала. Хоч майор Шахов і грівся Осиповим вугіллям, але стежити за Томенчуком не переставав. Як розвідник Осип скрізь відчував за собою невидиме око, тому й далі залишався пильним конспіратором.
Згодом директором заводоуправління став Петро Кирилович Лунюшкін. Хоча високої освіти артилерист-політпрацівник, який одружився в Києві, коли під містом ішли бої, не мав, але читав багато. Ласий був до чарки, любив гроші. Начальником першого цегельного заводу працював колишній прокурор Коршівського району Некряч, який теж водив дружбу зі зеленим змієм. Роботою не переймався. Зранку приймав «дозу» і вмощувався спати. Заводом, де працювали близько трьох сотень робітників, керував фактично Осип Томенчук, який уже добре знав технологічний процес.
По якімсь часі Лунюшкін призначив Осипа Томенчука начальником другого цегельного заводу замість Федора Муравцева, секретаря партійної організації, колишнього капітана-артилериста. Муравцева, який недолюблював Осипа, перевели у відділ постачання.
Безлад у роботі, захаращена сміттям територія, вкрай низька зарплатня робітників – такий спадок дістався новому керівникові. Робітники, здебільшого жителі довколишніх сіл, радо взялися допомагати Томенчукові. За рік завод став першим, значно зросли заробітки. В усіх рапортах і зведеннях відзначалися великі заслуги в усьому комсомольської й партійної організацій. Про начальника, звичайно, не згадувалося ніде.
На цій посаді енерґійний Осип Томенчук допоміг багатьом людям, які поверталися з комуністичних концтаборів. Приймав колишніх політв’язнів на роботу, а ті віддячували йому чесною працею. Заробляли непогано, будували в селах власні хати. Богдан Магас, Марія Іванюк, Калиняк, Михайло Жупанський – далеко не повний перелік політв’язнів, які завдячують Осипові працевлаштуванням, житлом…
Якось до Осипа Томенчука навідався Михайло Беркищук із Малої Кам’янки. Щойно повернувся в рідні краї після десятирічної сибірської каторги. З Михайлом Осип востаннє бачилися восени сорок четвертого на полонині Скуповій, де той завідував повстанським складом боєприпасів. В організаційних справах друзі зустрічалися й раніше. Свого часу Служба безпеки ОУН заслала була Михайла Беркищука до української поліції в Коломиї. Саме за перебування в ній і відбув він термін у концтаборах, оскільки про його повстанське минуле чекісти не знали. Осип допоміг Михайлові влаштуватися на заводі «Сільмаш».
Передполудневого недільного дня влітку п’ятдесят п’ятого Коломиєю гуркотів мотоцикл із коляскою. Коротко диркнув і зупинився коло Осипа, що неквапком ішов до хлібної крамниці. Кермував дужорукий парубок, за його спиною на сидінні вивищувався веселоокий чоловік з памороззю сивини на скронях, а в колясці сидів юнак з уважним поглядом розумних очей. В усіх засмаглі від сонця й вітру обличчя. Найстарший поцікавився, як проїхати до цегельного заводу. Розмовилися. Олексій Манів разом зі старшим сином Ігорем везуть на роботу молодшого Зиновія – випускника Львівського політехнічного інституту.