У БеДе помiтно зiпсувався настрiй. Вiн нервово почухав помiтну лисину, з'їхав долонею на обличчя, закiнчивши енергiйним потиранням лоба та носа.

— То що ж! — розвiв вiн руками, глипнувши у мiй бiк. — Шкода! Але й проблем виникло б чимало, ще й невiдомо, чи пiдтримали б це нiмцi з поляками… Хоча, чорт забирай, шкода!

БеДе навiть невеличку промову видав. Вiн часом мiг хвилин на п'ятнадцять зарядити банальний спiч про те, про що усi добре знали й без нього.

У Захiднiй Європi вовкiв практично не залишилося, говорив вiн, тамтешнi екологи намагаються зберегти популяцiю i тримати чисельнiсть хижакiв пiд контролем — задля вiдновлення природоохоронного балансу. А в Захiднiй Українi з вовками усе гаразд — i свої є, i чужинцi навiдуються iз Польщi, з лiсiв та гiр прикордоння.

Хоча у нас свiй iнтерес до сiроманцiв. Мисливцi змушенi регулювати кiлькiсть хижакiв, утримуючи їх чисельнiсть у Львiвськiй областi на рiвнi 100–120 особин. Тим часом мешканцi вiддалених сiл звинувачують сiроманцiв в усiх грiхах, дехто вимагає рiшучих заходiв: винищити їх пiд корiнь. I знищують, отримуючи за одного вбитого вовка непоганi грошi. Науковцям варто сказати своє аргументоване слово, яке спиралося б на практичнi дослiдження. Багато дає участь наших представникiв у мiжнародних проектах з вивчення Canis lupus — вовка звичайного — у природних умовах… Скажiмо, у Республiцi Комi…

Тут БеДе затримав погляд на моєму обличчi, намагаючись зустрiтися зi мною поглядом.

— …А у нас вдома, — у голосi БеДе чулося розчарування, — за якихось сто тридцять кiлометрiв вiд Львова, в дикому урочищi до цього ще руки не дiйшли…

БеДе перевiв подих. Стало чути, як перша весняна муха б'ється в шибку, шукаючи виходу.

— Давайте я почну, — сказав я. — А далi побачимо.

Рiшення вже було прийнято, я зробив це одразу, заледве почувши новину, проте дав собi трохи часу на обдумування деталей, поки висловлювалися iншi та говорив БеДе. Ця несподiвана пропозицiя була подарунком долi особисто для мене. I нехай трохи поговорять, посперечаються, кому їхати i чи нам це потрiбно, поїду таки я, погодившись на увесь термiн, скiльки б вiн не тривав.

Одне «але». Я сам встановлюватиму умови проведення свого експерименту.

Спостереження на вiдстанi у моїй практицi вже було. Це пройдений етап. Якщо братися за експеримент, то за принципово новий. Дякую, доле, за можливiсть рiзко повернути кермо. Я впишуся у поворот, у кювет не потраплю: менi подано руку пiдтримки — з розумiнням та вдячнiстю потискаю її.

До кiнця засiдання кафедри у мене визрiв чiткий план. I я виклав його БеДе наодинцi.

Я мав намiр узагальнити свою роботу, проведену в Печоро-Iличському заповiднику Республiки Комi, та братися з початку вересня за написання кандидатської дисертацiї. Обставини змiнилися. Беруся до пiдготовки кандидатської вже завтра. Через два роки захищатимусь. Як я встигну — мої проблеми. Найважливiшим роздiлом роботи з дослiдження поведiнки вовкiв у природному середовищi стане саме добромильський експеримент. У цьому довготривалому польовому дослiдженнi помiчники-етологи, тобто фахiвцi з вивчення поведiнки тварин, менi не потрiбнi. Змiнювати мене «на посту» не треба. Умови експерименту розроблю сам. Натомiсть раз на тиждень потребуватиму пiдтримки з «великої землi» харчами для мене та моїх пiдопiчних, а також деяких дрiбних послуг. Менi будуть необхiднi ноутбук iз двома змiнними батареями по десять годин роботи кожна, чиста змiна бiлизни, випраної без порошку, аби не дратувати вовчий нюх, книги…

БеДе уважно вислухав. Незважаючи на посаду, вiн зберiг юнацький iнтерес до експериментiв i мiг наступити на горло споконвiчному начальницькому принципу «коли б чого не сталося». Я не сказав йому, що переважно ночуватиму з вовченятами у лiсi, а не у хатi, вогню не розпалюватиму й харчами обмежуватимусь такими, якi не потребують теплової обробки. Бо повинен стати для вовкiв своїм, без запахiв цивiлiзацiї та вогню, газу, керосину, тепла… Людиною зi зграї.

Погоджуючись, БеДе ще не знав, що поступово дiзнаватиметься про моє самоправство, iнакше не бачив би я пiдтримки та розумiння вiд нього… А коли усе закiнчиться, слушно вирiшив я, переможцiв не судитимуть.

Це трапилось у квiтнi, пiвтора року тому.

Вовки та собаки

…Пам'ятаю гостре почуття жалю, яке розлилося в грудях, коли вперше побачив своїх майбутнiх вихованцiв. Їм було не бiльше мiсяця — вони вже добре бачили й постiйно хотiли їсти. Я годував їх молочними сумiшами та напiввiдвареним м'ясом, яке пережовував для них. Ходили вони перевалюючись, кусали одне одного за лапи, шиї та куцi хвостики, спали, притиснувшись до мене та одне до одного. Виглядали звичайними цуценятами, подiбними на дитинчат вiвчурiв, безпорадними товстунами з блакитними очима.

Колiр їхнiх очей почав змiнюватись лише згодом. А от характерами та окрасом шерстi вони вiдрiзнялися вiд самого початку. Найактивнiшого, хитрого та розумного, який забирав собi кращi шматки їжi та завжди опинявся в найтеплiшому мiсцi, я назвав Кумом. Вiн мав своєрiдний, з пiдпалинами, колiр шерстi, яка нагадувала камуфляжну сiтку.

Найслабшим виявився Гай. Вiн кумедно розкривав маленьку пащу, чи то позiхав, чи то просив чогось. З глибин вовчого нутра спроквола виривався звук-пародiя на собаче «гав» — кумедне «га-ай-й». Воно й стало прообразом його майбутнього iменi. Я жартома перекривив його розтяжливо-старече позiхання, i прiзвисько причепилося до нього назавжди. Хоча спочатку хотiв назвати його Рудим — через охристо-iржавий вiдтiнок шерстi.

А Дункан у ранньому дитинствi мало не помер. Заслаб одного теплого сонячного дня, коли брати, весело шкутильгаючи на товстих коротких лапах, ловили весняних мух. Його трусило, я вигрiвав малюка в себе на животi, загорнувши у лахи та залишивши на поверхнi лише сумну мордочку з гарячим сухим носом.

Як я зрадiв, коли хворе песятко оклигало й вийшло на непевних ще лапах до сонячного свiтла! Не зорiєнтувавшись, випало з нашого сховку мiж каменями просто на килим iз запашного первоцвiту — цi квiти називають баранцями через пожмакане листя, що нагадує шкiру молодого баранчика. Пчихнуло й всiлося у квiтах, мружачись на сонце. Я зганяв за свiжим м'ясом, а коли повернувся — вовчик пасся на травi, нiби й не був хижаком. Тоненькi стебла чiплялись до пiднебiння. Вiн їх раз у раз вiдкашлював, кумедно й широко розтуляючи писок.

Наступного дня малюк почувався вже цiлком здоровим — впевнено розмахував хвостом i крутив задом, демонструючи менi вищий вияв приязнi. На сонцi виблискувала його асфальтово-сiра шерсть, найтемнiша серед братiв. Колiр її помiтно густiшав ближче до середньої лiнiї спини та носа. Я задоволено спостерiгав за тим як, низько припадаючи до землi, вiн наблизився до мене — з усмiшкою вiд вуха до вуха.

Вовки вмiють усмiхатися, розтягуючи чорнi губи й задираючи кутики вгору. Аби менi остаточно стало зрозумiлим чого вiн хоче, малюк почав стрибати з боку в бiк, запрошуючи побавитися з ним. Ставав на кiнчики лап, не торкаючись п'ятами землi й витягуючись усiм тiлом, дрiботiв короткими нечутними кроками.

Як балерина, подумав я — й розреготався.

Настрiй танцюриста збiгся з моїм — я пiдхопився, кинувся виробляти руками й ногами натхненнi па… Друга половина компанiї миттєво опинилася поруч. Малеча як здурiла. I ми учотирьох iз шалом, гиканням та свистом, скавучанням та вищанням виконали натхнений чоловiчий танець. То була дика сумiш гуцульського аркану, грузинської лезгинки i танцю андалузьких пастухiв.

Вiдтодi органiзатор танцю i став називатися Дунканом.

Зi своєї хвороби вiн вийшов з упевненiстю, що має на мене особливi права, i щоразу, коли я iншому придiляв бiльше уваги, демонстрував невдоволення.

…Я поступово вчився розрiзняти найменшi нюанси звукiв, якi видавали мої вовки. Але величезний пласт їхньої мови залишався для мене неосяжним та незрозумiлим. Вовча мова, найбагатша у звiрячому свiтi, має безлiч вiдтiнкiв. Чимало з них я вже знав. Часом це нагадувало спiлкування з близькими людьми, якi можуть приховати вiд вас iнформацiю, надавши обличчю байдужого чи веселого виразу, хоча невловнi для чужого обертони, найменша змiна тональностi чи особливостi майже непомiтних деталей розкажуть усе. Голос не бреше. Що у людей, що у вовкiв.