Добромильськi бувальщини
Ходили по гриби. Принесли повнi кошики й вiдра, а задля опенькiв навiть куртки довелося знiмати, рукави зв'язувати, блискавки защiпати, аби було у чому донести… Я раз у раз показувала свої знахiдки Петровi або Марiйцi, не певна була, чи гриби правдивi.
— То нiчого, коли в кошик потрапить щось зайве, я потiм викину, — заспокоїв Петро. — Не бери лише тi, що стоятимуть рiвним колом.
— Чому?
— Бо буде тобi Замкова гора, друга серiя.
— Жартуєш?
— Може й жартую, але ти не бери грибiв з кола… Заблукаєш…
Чистили гриби, сидячи пiд яблунею, варили, складали в дерев'яну, вимочену в балiї дiжку, пересипаючи кожен шар опенькiв грубою сiрою сiллю. Притискали дерев'яний кружечок важкою каменюкою…
Прийшов сусiд Василь, який напередоднi пiдвозив нас до пiднiжжя Замкової гори. Зайшов до кухнi, не постукавши. Чекав Петра з пилорами, курив на ґанку, жартував iз нами, кидаючи на мене хлоп'ячi погляди.
— Бувайте здоровi, люди добрi! — попрощався, йдучи.
— Йди здоровий! — вiдповiла Марiя, i коли вiн взявся за хвiртку, зробила висновок: «Сподобалась ти йому»…
Ввечерi пришкандибала до Марiйчиної мами стара Каська, принесла оберемок новин. Видала їх нестримним потоком.
…Бодьо так сi впив, що ледве врятували, пхали лижку до писка, бо його страшнi корчi злапали, ледве 'му щелепи розчепили, що робить з хлопами та клята горiвка, а Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, чекают на ранок вер-те-ринара, а зрання, чули 'сте, починають рити ями пiд газовi рури, тягнутимуть через усi подвiр'я, i що ж то буде, коли усе нараз…
— Де? У якому мiсцi? — зупинила iнформацiйну зливу панi Оля.
Вона вiдкидала домашнiй сир у марлю.
Стара Каська безпомильно визначила, якої частини монологу стосувалося запитання.
— Попри паркани. Нам се не пiдходит! — вiдказала вона. — Най би вище вкладали тамтиї рурки.
— Так мус танцювати як музика грає, - зауважила на те панi Оля. — Їм виднiше.
Баба Каська мала 73 роки, жила в центрi села i мала рiдкiсний талант — першою дiзнавалася про усi сiльськi новини. У поєднаннi з її рухливiстю та щоденним обходом однiєї-двох хат односельцiв, цей дар виконував функцiї сiльського радiо.
Ще одна новина полягала у тому, що син Каськи неподалiк її хати забив змiю — довгу, сиву. А чого забив? Бо так не має бути в серединi жовтня, аби гаддя не у землi, а по землi…
— Гадє поховалося наприкiнцi вересня, на Воздвиження Чесного Хреста, — таким було бабине пояснення. — А та змiя, яку земля не прийняла — то є грiшниця, що людину вкусила. Бодай би вона запалась!
— А чого сива? — запитала я.
Бабця зручно вмостилася на бамбетлi, огледiла усiх, iз задоволенням зауваживши, що її уважно слухають.
— Сива — то не дивина… — зробила коротку ефектну паузу. — А от цар-змiю не кожен за своє життя бодай раз побачить. А я видiла. Зустрiла'м колись, де мочило, неподалiк Морського ока…
— То болотяна мiсцевiсть, Анно, — Марiя сидiла поруч, намагалася всилити нитку в голку. — Морським оком у нас називають лiсове озеро на цьому мочиловi. А чого Морське, нiкому не вiдомо. Його ще Безоднею називають. Ймовiрно, то розлом у гiрськiй породi, заповнений водою.
— Того року, як Вирва забрала мою кладку, на тому мочиловi корова втопилась! — гостя повернулась до своєї бувальщини. — Дiти худобу пасли. Нiм по хлопiв побiгли, нiм повернулися — на тому мiсцi, де корова зi стежки вступилася, вже й болотяна ряска докупи зiйшлася…
Вела розповiдь вiдповiдно до законiв жанру — в мiру страшно, в мiру вiдсторонено. Саме так, аби пробiгав по спинi холодок.
— …I що там цар-змiя? — нагадала я.
Баба Каська послабила вузол хустки — вона вже зрозумiла, що цього вечора перебуватиме в центрi уваги.
— Тодi теж грибiв було-о!.. Але тих перших, ще лiтнiх. Бачу — пiд смерекою козарi… — неспiшно почала вона. — Я — до грибiв… А над пеньком стоїть змiїна голова, не ховається. I корона золотом сяє… Цар-змiя… Менi ще мiй дiдо — най спочиває з Богом! — про таке розповiдав.
Марiя пришивала ґудзик до дитячої куртки, слухаючи гостю з легкою усмiшкою. Глянула на мене:
— Мабуть, коли змiя стару шкiру скидає, клаптики на головi залишаються… Висихають до прозоростi й сяють пiд сонячними променями чи у мiсячному свiтлi.
Баба Каська з докором глянула на молоду господиню, хитнула головою невдоволено, але заперечувати не стала.
— Був у нас такий Цвиргун, пам'ятаєш, Ольцю?… — глипнула на Марiйчину маму. — Наллє молока у тарiль, поставить на подвiр'ї та й прикличе усiляке гадє. Отруту вiд них одбере — й випускає до лiсу. А як змiя когось вкусить, до Цвиргуна йшли.
Вiн вмiв замовляти, лиш двi цяточки на шкiрi до ранку залишалися…
Тепер нiхто того не вмiє…
— А розкажiть про блуд, що у лiсi часом чiпляється, — менi цiкаво було слухати бабинi оповiдки. — Чи то правда?
— А чого ж має бути неправда?… Там, де ти, дитино, заблукала, неподалiк замку Гербуртiв, часом находить мана… Людина не тямить, де вона є i що робить. Може й день блукати, по колу ходити… Пiшли ми у тамтой лiс, ще мої мама були i цьотка, нехай спочивають з Богом! Мама каже: треба сюда йти, а цьотка — нє, я по лiсi робила, я знаю дороги. Стали та й сперечаються. Цьотка тодi пригадала: блуд сi не чапає того, хто сi останнiй родит. Каже до мене: «Куди йти, Касько? Кажи тепер ти. Мизильки сi блуд не чапає». Я й вивела усiх до хати…
— Мизилька — остання дитина в сiм'ї, - Марiя глянула на мене, вiдiрвавшись вiд шиття.
— Старi люди казали: мизильки сi блуд не чапає, - повторила стара Каська. — Зi мнов би 'сте не заблукали.
— А розкажiть Аннi за ту хату Павлову, — Марiя зробила подвiйний вузол, потяглася за ножицями. — Їй цiкаво буде.
— Був у нас такий Павло, — розповiдь повернула в iнший напрям. — Нема його вже рокiв… може й тридцять? — глянула на маму Марiйчину. Та коротко озвалася: «Десь так» — i баба Каська, подумавши, продовжила. — Тридцять чотири роки, у добру годину хай буде згаданий. З того часу хата його стоїт закинута, i нiхто звiдтам нiчого взяти не може. Павло, що там жив, лiкував людей рiзним зiллям… Це вмiння йому батько передав, Iваном звався. А з тим Йваном замолоду що сталося: дiвчина наколола яблуко — та якби приворожити хтiла, i вiн те яблуко з'їв. Зробилося йому зле, лiг вiн пiд яблiнкою. Надiйшов якийсь мандрiвний, такий собi дядько подорожнiй… Якось вилiкував його, а тодi каже: «Я помiг тобi, ти тепер мусиш людям помагати».
— Вiн сказав: я тобi даю, а ти маєш людям дати, — подала голос панi Оля.
Вона нарештi сiла, i з двох бокiв до неї приступили онуки. Одна до плеча притиснулась, друга на бабинi колiна сперлась, i нi пари з вуст, аби бува не нагнали в iншу кiмнату уроки робити.
— Пам'ятаєш, Касюньцю, було таке, що до нього приїхав горбатий… А поїхав рiвний… Якi були хвороби — вiн усi лiкував.
— Ая! — пiдтвердила баба Каська. — Йван потiм передав тi знання синовi, Павловi. Але той вже не мав такого дару. Усього, як батько, не знав. Лiкував, та вже не так. Вiск виливав, яйця викатував… Жiнка йому помагала. Вони мали велику господарку, але не було кому робити, то вони вигодували собi якби годованця…
— Кого вигодували?… — не розчула я.
— Домового, — Марiя менi. — Антипка…
— Але зробили то не по Божiй волi, а по тiй… — з багатозначною мiною уточнила баба Каська. — Взяли з-пiд курки яйце, дев'ять днiв пiд лiвою пахою тре' було носити i не молитися. Потiм воно вилупилося й помагало їм усе робити. I якби той антипко там є дотепер…
Я гигикнула. Мене нiхто не пiдтримав.
— А вони ще мали кухарку… — пiдказала Марiя.
— А вони мали кухарку… — баба Каська зробила вигляд, що сама наблизилася до цього епiзоду. — Якось Павло з жiнков пiшли на торговицю у Добромиль, а кухарцi наказали — зварити й дати йому. Як звариш, казали, то дивись, аби не солила. Як начерпаєш, то най вистигне, а тодi вже поставиш йому на горищi. А тота кухарка посолила… Забула чи що?… I воно усе поперекидало, сiно за драбину позакладало. Що було нагорi — пшениця, то всьо збiжжя — усе сколотило. Усi крупи разом перемiшало. Так рознервувалося, що зробило горох з капустою. Кухарка з того страху втекла з хати… Господарi прийшли, побачили дверi вiдчиненi — й усе зрозумiли. Павло вилiз по драбинi на стрих з другої сторони — принiс вже несолоне їдзеня, перепросив його… I воно все назад поскладало. Навiть крупи знову окремо роздiлило, так якби нiхто їх не рухав…