Iрина зрадiла неймовiрно, зустрiвши цi три прiзвища, i ще раз подивувалася, як багато зберiгається у закапелках пам’ятi до пори до часу. Написала кожному невеличкого листа. Повернулася на загальну iнтернет-сторiнку, побачила як вона вписалася тут зi своїм прiзвищем — дiвочим i теперiшнiм, порожню рамочку для фото поруч (треба причепити якесь пристойне) i помiтку внизу «новачок». Незнайомi їй старшi та молодшi спiльники по школi помiстили свої фото: з банкетiв, з рибалки, з онуками…

Тiльки Сашка тут не було.

Наступного дня серед двох десяткiв спамiв та потрiбних повiдомлень у поштовiй скриньцi чекали два листи з помiткою «однокласники». Валя Гевелiнг вiдписала, що вона її, звичайно ж, пам’ятає, i теж рада. I теж, на жаль, практично нi з ким не пiдтримує стосункiв. Старший син вже повернувся з армiї, молодший — у дев’ятому класi, у їхнiй, до речi, школi. I мову з лiтературою у нього викладає, хто б ти думала? Наша класна керiвничка — ТПК!

Саме так вони тридцять рокiв тому називали вчорашню випускницю фiлологiчного факультету Тетяну Петрiвну Красильник. Хтось назвав її так одного разу на перервi, й абревiатура пiшла у маси. Поза очi класну керiвничку лише так i називали — ТПК. А якось навеснi вони прогуляли усiм класом її урок, випадково довiдавшись згодом, що ТПК плакала в учительськiй, вирiшивши, що клас хоче їй щось довести, за щось ображено дорiкнути своїм зухвалим вчинком. А вони прогуляли просто так, тiльки тому, що розквiтли каштани, заполонивши вулицю нестерпним ароматом, i весняне хмiльне вино бурлило у їхнiх жилах. Вони йшли юною зухвалою гурбою i смiялися з усiх дурничок, бо хлопцi завзято один перед одним змагалися у гострослiв’ї. I якби хтось почув їх збоку, то вирiшив би, що увесь цей трьоп позбавлений жодного змiсту, а вони усi — недалекi, обмеженi йолопи. А насправдi, лише їм, що жили по пiвдня разом в одному класi в однiй школi, було вiдомо, про що натяки, i звiдки прикольнi порiвняння, i хто щось ляпнув бiля дошки… А чужому не вникнути i не зрозумiти, i нехай iде собi перехожий далi.

ТПК давала їм не завжди зрозумiлi теми для творiв. Могла пiдiйти до дошки, написати своїм калiграфiчним почерком «Iнодi вiдсутнiсть сумнiвiв означає боягузтво». I сказати їм, шiстнадцятирiчним: «Це тема твору. Починайте працювати».

«Уявляєш, — писала Валя, — ТПК у школi дотепер називають ТПК! Я була вражена. Передати їй вiд тебе вiтання?»

Другий лист був вiд Оленки Денисюк. Вiн теж починався зi слiв: «Звичайно пам’ятаю!» Пiсля iнформацiї про себе, прохання: вишли електронкою фотки, страшенно кортить тебе побачити.

Iринi хотiлося вiдповiсти негайно, i запитати, чи пам’ятають вони, що саме у цi днi, наприкiнцi травня, пiсля останнього дзвоника, вони вперше розпивали разом вино у парку, i ТПК пила з ними! Хоча яке там пила, пригублювала сухе вино «Фетяска». Андрiй Криволап, красивий хлопець з некрасивим прiзвищем грав на гiтарi i спiвав щемливу пiсню. Слова i музику могла вiдтворити хоч зараз про те, як король привiз здалеку просту дiвчину i назвав її королевою:

Оксамит i корона -

нелегкая ноша,

бiгати королева бiльше не може…

Лай-дi-лай-дi, лай-дi-лай-дай,

Музико, музико, голосно грай!

Вино вдарило 17-рiчнiй Iринi в голову. Сашко курив поруч, обiйнявши її однiєю рукою. Вiдвертався, випускаючи дим вбiк, аби на неї не потрапляв.

«Саню, кiльцями можеш? — запропонувала вона, — Давай кiльцями! Такими… пух-пух-пух!» Показала, витягнувши шию i склавши губи трубочкою, усi засмiялися. Сашко теж усмiхнувся. I почав слухняно випускати кiльця вгору. Пiсля особливо вдалого ланцюжка у небо народ заплескав, схвально загудiв, а Саня подивився на неї так, що при однiй згадцi про цей погляд щось ворухнулося у душi.

Поверталися з пiкнiка пiсля останнього дзвоника автобусом. Сашко чистив апельсин i годував її дольками. Боковим зором вона упiймала теплий i трохи сумний погляд ТПК — так спостерiгають за своїми дiтьми. А вона ж була старшою за них лише на кiлька рокiв.

Чи передати ТПК вiтання? Та вона усе життя пiдсвiдомо вiдчувала, що залишається у боргу перед цiєю людиною! ТПК навiть не здогадується, як багато зробила для них. Натомiсть, мабуть, дотепер не забула про той зухвалий прогул усiм класом.

Валя написала: «ТПК каже, що пам’ятає кожного з нас i багато з того, що ми, мабуть, уже забули. Адже ми були її першим випуском. Бiльше, каже, таких не було. Я зробила для неї на компакт-диск копiю фiльму про наш випускний».

Iрина двiчi перечитала останнє речення. Вона геть чисто забула, що тато Валi знiмав усе, що вiдбувалося на випускному вечерi, вiдеокамерою. А потiм, через два мiсяцi, Iрина отримала колективного листа вiд однокласникiв, написаного на вечiрцi у Валi вдома. Майже увесь клас зiбрався тодi подивитися фiльм. Валя намалювала портрети кожного кульковою ручкою: як хлопцi розмовляють, курять, дiвчата танцюють, пишуть листа, несуть тацю з тiстечками, а Саня Бiленький розкорковує вино. Могла б i не пiдписувати, хто де — усi були схожi на себе. Це ж треба! Десь є такий важливий документ її життя — фiльм, у якому юна Iрина смiється, розмовляє, обнiмається з Сашком, а вона жодного кадру дотепер не бачила. I прожила без цього фiльму вже майже тридцять рокiв, а тут раптом так сильно обпекло новиною, що вже би зiрвалася i їхала до столицi, знаючи, що головна причина — цей любительський фiльм.

А вiд Сергiя Соколова вiдповiдi не було. Вiн вiдповiсть згодом, подумала Iрина.

У сiмнадцять рокiв важко покохати на все життя. Однак у Iрини сталося саме так. Роки спливали, вона ставала мудрiшою, досвiдченiшою, досконалiшою, закохувалася i залишала чоловiкiв. З легкою ностальгiєю згадувала про «колишнiх», коли вони їй телефонували, або присилали квiти, або згадували про неї у розмовах з iншими, а тi iншi, її знайомi, про це переповiдали їй. Але завжди дивувалася тому, як будь-яка дрiбничка, пов’язана iз Сашком, могла стати причиною перевороту: почуття, засипане товщею рокiв та подiй, пробивалося назовнi, немов живучий зелений паросток через гори камiння. Не так важко зустрiти кохання, як його зберегти. Коли маємо усе, ми, легковажнi, поводимось так, нiби так завжди i буде за будь-яких обставин та умов. Нiби нiколи нiчого не втратимо. Але втрачаємо, й Iрина втратила, i була впевнена, що тiльки через власну пихатiсть i гордощi, i зверхнiсть, i дурiсть. А коли доля вирiшила через кiлька рокiв закрiпити пройдений матерiал i перевiрити, чого навчилася нездiбна учениця, i знову допомогла зустрiтися з рiдною душею, Iрина наступила на тi самi граблi. I знову залишилася сама, тепер уже без чоловiка, без Андрiя. Дивна рiч, у своїх спогадах вона забула, що обидва коханi були далекими вiд iдеалу, i винила тiльки себе.

Розлучившись з Андрiєм, думала: от i добре, новий етап життя починається. А вийшло так, що попереду чекало на неї багато кохання, але не взаємного, без зустрiчного потоку. У неї закохувалися сильно й надовго, вона — захоплювалася на кiлька тижнiв. Як тiльки стосунки сягали апогею, тобто лiжка, у неї неминуче починався спад. А у чоловiка, який був поруч, навпаки. Коли дисгармонiя ставала вiдчутною, починалися безкiнечнi розмови-розбiрки, страждання, мовчання у слухавку, i усе це бiльше й бiльше починало дратувати.

— …Ви ще не йдете додому?

Запитання повернуло Iрину до реальностi. Новенька, Власта, трималася з Iриною запанiбрата. Це простежувалося не так у словах, як в iнтонацiї, у тому наскiльки близько, майже впритул, наближалася вона при розмовi — аж очi сходилися на перенiссi. Iринi ця манера спiлкуватися була неприємною. Саме тому вона не спiшила переходити з дiвчиною на «ти».

— Зараз йду, мушу дещо закiнчити, — вiдповiла вона. — Добре, що ви затрималися, Власто. Хотiла вам дещо пiдказати. Не варто одягати разом речi бiлого кольору та кольору сiрого полотна, як на вас сьогоднi.

Власта розгублено дивилася на шефову.

— Вони сумiснi лише у випадку, коли присутнi поруч ще бодай один чи два вiдтiнки цих кольорiв. Iнакше бiлий виглядає випадково, а сiро-бежевий — брудним. От подивiться…