Луїза не могла натiшитися своєю спiдничкою, яку вже встигла назвати «Бiла панi». Пообiцяла, що одягне її на програму про привиди Пiдгорецького, Олеського та Золочiвського замкiв. До спiднички пiдiйде улюблена блузка з високим комiром у готичному стилi та чобiтки на шпильках.

— Тему про привиди сьогоднi придумала? — поцiкавилася Галя.

Вона брала участь у розмовi, водночас гортаючи щойно куплений журнал. При найменшiй нагодi купувала журнали i порiвнювала зi своїм. Часом такими вузькопрофiльними цiкавилася, що важко було зрозумiти логiку вибору.

— Спiдничку побачила — i клац! — пiднесено вiдгукнулася Луїза. — Нiби щось увiмкнулося. Згадала, що давно хотiла зробити передачу про таємницi наших замкiв. Тепер зроблю. Уявляєте, як iнодi теми народжуються? «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!»

— Ото дурня! Вибач, Луїзо, це не до тебе. Ви лише послухайте, — Галя тицьнула пальцем у розгорнуту сторiнку. — Йдеться про шопiнг з точки зору рiзних вiкових категорiй. На що звертає увагу жiнка у крамницях? Що купує? Шiстнадцятирiчна. Та, якiй двадцять. Двадцять п’ять. За тридцять. Трохи за сорок. Добре за сорок. Далi — лише одна категорiя: жiнка без вiку.

— I що там про нас?

— Власне! Нас має цiкавити зараз постiльна бiлизна на посаг* для дорослих доньок. Памперси для онукiв. Продукти харчування та напої, кориснi для усiєї родини. Миючi засоби для чищення раковин та унiтазiв. Лiкарськi препарати, у тому числi вiд закрепiв. I, нарештi, косметика, яка приховала б усi цi турботи. Як вам список?

— Це гумористична стаття?

— Цiлком серйозна, хоча й з претензiєю на почуття гумору.

— Бiдний автор… А, може, просто занадто молодий.

— До речi, хочу купити шовкову постiль, — собi i Соньцi. Наразi не на посаг. Нiколи на шовкових простирадлах не спала, — Iрина долила собi зеленого чаю з фаянсового заварничка. — А кажуть, якщо на подушцi у шовковiй наволочцi спати, зранку слiдiв на обличчi не буде. Ну, таких, знаєте, тимчасових зморшок-зiм’ятостей, якi тримаються годину-другу.

Магда покликала офiцiанта, замовила ще горнятко горiхового капучiно, знову взяла яблуко до рук, покрутила, i воно розпалося на двi половинки.

— Ой, зламала! — налякалася Магда. — А нi, не зламала. Воно iз сюрпризом! Подивiться.

Приставила двi напiвсфери одну до одної, повернула обидвi зустрiчним рухом. Ледь помiтнi виступи зайшли у пази, яблуко знову стало цiлим. Стик загубився серед рiвчакiв, розводiв i нерiвностей, якi повторювали природний малюнок дерева. Магдi довелося знову добряче покрутити яблуко у руках, перш нiж знайшла положення, в якому воно знову розпалося надвоє. Усерединi яблуко виявилося помiтно попсутим часом: дерево мiсцями поточив шашель, але серцевина зберегла залишки вiртуозної роботи — дрiбненькi чарунки* iз зернятками, вирiзаними рукою майстра.

Галина мобiлка на столi подала голос.

— Так, Вiтюсь… Ви що, вже повернулися? А-а… А-а… Можу… Добре… Заїжджай. Ми знаєш, де? Де ми є, дiвчата?

Пояснила за допомогою подруг, куди пiд’їхати. «Батько їм дозволяє машину брати, в обох довiренiсть є», — пояснила подругам.

— Вiдразу видно, що ти з сином розмовляла, — Магда сховала яблуко у солом’яно-гобеленову торбинку. — Як з сином, то «Вiтюся», як з чоловiком, то «Вiктор». А ти спробуй старшого назвати Вiтюсею, побачиш, який буде ефект…

9 Сонька

Тiтка Уля померла увi снi. Сидячи у своєму крiслi пiд улюбленим картатим пледом. До неї щосереди та щосуботи приходила дiвчина, помiчниця по хатньому господарству. Вона й побачила її першою, вiдiмкнувши дверi своїм ключем, i вiдразу зателефонувала до Iрини.

На поминках сусiди та друзi тiтки говорили про те, як Уляна вмiла знаходити радiсть у буденних речах та подiях, як дивувала своїм оптимiзмом у найскладнiших ситуацiях. Коли ноги перестали слухатися, вона навчилася давати собi раду* без нiг. Навiть пiдлогу мила, прала та пекла. Найдавнiша її подруга тiтка Марина згадала за поминальним столом давню iсторiю, як колись, дуже давно, коли Уляна мала гарну впевнену ходу, i її чоловiк ще був живий, вона привела додому бомжа. «Хто це?» — здивувався чоловiк. А Уляна: «Людина. А на дворi мороз — аж у носi липне». Постелила гостевi спати на кухнi на пiдлозi, бо бiльше не було де, запитала: «Їсти хочеш?» А той: «Менi б випити»… Що робити? Дiстала пляшку горiлки й налила.

…Через кiлька днiв пiсля похорону Iрина зателефонувала до Магди. Попросила поїхати з нею на тiтчину квартиру. Стася, дiвчина-студентка, що помагала тiтцi по господарцi, була у вiд’їздi, сказала по телефону, що через два тижнi повернеться i вiддасть ключi. Треба було попiдливати тiтчинi улюбленi вазони з азалiями та королiвською бегонiєю.

Разом iз сутiнками на мiсто опустився дощ — спочатку лише дрiбно сiяв, а далi вперiщив несамовито. На сходовому майданчику бiля самих дверей до помешкання Iрина зупинилася, струшуючи воду з парасолi. Десь ледь чутно нявкнуло кошеня. Тiтка мешкала у старому будинку з високими стелями та грубими стiнами з надiйною звукоiзоляцiєю. Прислухалися, зазираючи у пролiт сходiв, де ж воно щойно нявчало?… Але кошеня не давалося чути.

Вiдчинили дверi, у нiс вдарив незнайомий теплувато-нудотний запах. Увiмкнули свiтло, i перше, що побачили — купку закривавлених простирадл на пiдлозi. На них зiжмаканий чорний пакет для смiття. Вiн рухався.

Магда перелякано зойкнула. Iрина зробилася блiда як папiр, серце закалаталося у горлi. Вона посунула парасолею край пакету вбiк. У целофановому кульку часто-часто дихав живий комочок. Дитина. У плямах свiжої кровi та чогось бiлого, схожого на пiну. Немовля трусилося, як слiпе кошеня, водило тонесенькими рученятами у повiтрi, нiби намагалося щось упiймати розчепiреними пальчиками-сiрничками.

Магда отямилася першою. Кинулася до дитини, з черевця якої тягнулася довга неперев’язана пуповина зi зморщеною здутою кулькою на кiнцi. Маля — це була дiвчинка — вiд дотику холодних рук скривилося й запищало.

— Iрино! Де тут щось чисте? Простирадла чи рушники?

Iрина не вiдповiла — вона зазирала углиб кiмнати:

— Хто тут?

При свiтлi вуличних лiхтарiв у кiмнатi важко було щось роздивитися. Спочатку побачила блискучу сумку з каскадом блискавок та ланцюжкiв. А потiм переляканi очi — як її? — вона забула, як звали дiвчину, що прибирала у тiтчинiй квартирi. Дiвчина стояла у плащi, притискала до грудей свою торбу.

— Стася! — Iрина згадала iм’я. — Це ти?!

— Я благаю вас, вiдпустiть мене! — гаряче зашепотiла дiвчина. — Воно недоношене. Майже викидень. Все одно помре.

— Най тя шляк трафить*! Що за фiгня!! Ти де, Магдо?

Магда тим часом витягала з шухляди чистi рушники.

— Де зеленка? Де перекис водню? — крикнула вона.

Їй теж нiхто не вiдповiв. Iрина тим часом намагалася зупинити Стасю, яка по кроку просувалася до дверей.

— Випустiть мене! — просила вона. — Або хочете? — залишiть на кiлька хвилин. Зараз усе буде чисто, нiби нiчого й не було. Я заберуся з усiм цим, — вона копнула ногою простирадла та пакети на пiдлозi.

Iрина озирнулася у пошуках слухавки радiотелефону.

— Де телефон?

— Не треба! — вчепилася в її руку Стася. — Не треба мiлiцiю! Мене тато вб’є. Нiхто в селi не знає… З гуртожитку на лiто не виїхала, працюю, кому яке дiло… А воно й не видно було. Нiхто не здогадувався…

— Та почекай же! Треба викликати швидку — тобi i дитинi потрiбна медична допомога. А далi роби, що хочеш.

— Не треба! Менi лiкарi не потрiбнi, зi мною усе гаразд. А воно i так не житиме. Вiдпустiть! — знову повторила Стася.

— Усе з тобою, дiвко, зрозумiло. Магдо, де ти є, в чорта Бога душу мать?!!

Магда стояла бiля кухонного столу, закусивши нижню губу. Вона вiдкрила пляшечку з йодом та пляшечку з перекисом водню, накрутила ватку на сiрник i поклала його поруч з коротким уривком грубої нитки.