— Він має з’явитися, Берте, і кожному відомо, що вій тоді зробить. Одначе Біл у такому стані, як оце тепер, для нас найнебезпечніший. Його треба найперше усунути з дороги, бо він нам може все зіпсувати.

Боєр лишився сам.

Коли Ронні з Бертом і Метьюзом увійшли до Доротеї, Док усміхнувся їм назустріч. Та якби хто ближче придивився до нього, то помітив би, яка та усмішка нині була силувана. Арчі тим часом кинувся до Гая Джілберта.

— Ваше ім’я напевне згадували, і Біла Ліка… І Ронні сховав білі пакуночки… в кишеню…

Арчі був такий схвильований, що говорив тільки уривками речень.

Гай сягнистим кроком зайшов за барак і крізь вікно заліз у Докову кімнату. Доротея побачила його в дверях за прилавком і дала знак Докові. Гай чекав на порозі — звідти його не видно було гостям, що стояли біля прилавка. З Доротеїної кімнати вийшов Ларрі й підступив до нього. Гай щось прошепотів старому і вислав його надвір.

Ларрі теж виліз крізь вікно в Доковій кімнатці, хутенько знайшов камінця завбільшки з кулак і взяв його в ліву руку. Тоді став під те вікно, крізь яке йому видно було стіл Біла Ліка.

Тепер Док підійшов поза прилавком до Гая. Чи техасець зблід, чи це таке погане світло? Гаєве обличчя було застигле, ніби викуте з міді. Він нахилився до низенького Дока і швидко мовив:

— Йдеться про Біла Ліка. Ронні хоче його отруїти. Отрута в нього з собою. Попередьте Ліка.

— Попередити? — нерішуче спитав Док. — Адже Лік…

— Нам нічим не загрожує, Доку. Зрозумійте. Покличте його. Негайно. Байдуже, як. Нас тут тільки двоє чоловіків. Ларрі стоїть…

— Нас троє чоловіків, — твердо перебив Док і відійшов. Поминаючи Доротею, він стиха мовив: — Іди до своєї кімнати, Доро.

Вона вдала, ніби не почула його.

Док узяв відкорковану пляшку та чисту ганчірку з полиці й повільно пішов до Бідового столу. Там лунав регіт, крик, хтось розказував сороміцький анекдот. Усі п’яно похитувалися, і Ронні з Метьюзом начебто також. Ронні сидів навпроти Біла Ліка, Метьюз поруч нього. Гриміла музика зі скриньки.

Док, усміхаючись, підійшов до Біла і стукнув перед ним пляшкою об стіл:

— На, Біле, такого ти ще сьогодні не пив. Ми його бережемо для найкращих гостей.

Бандити аж завили з радощів і почали співати хвалу Докові. Біл обнявся з старим. Губи Докові на кілька секунд затрималися коло Білового вуха, і той серед галасу почув:

— Вийди, твоє життя висить на волоску!

Біл стиснув його, мов кліщами. “Отже, зрозумів, — подумав Док. — А наче ж був уже зовсім без тями”.

Біл засміявся і пробелькотів, удаючи п’яного:

— Це мій приятель, хлопці, кращого й не знайдеш!

Він ще раз притягнув Дока до себе й поцілував в обидві щоки.

Бандити знову радісно завили.

— Але що нам одна пляшка, старий? — сказав Біл Лік. — Більше в тебе немає цього добра?

Док не вперше мав діло з п’яними і зразу вчув, що в Біла вилетів хміль з голови. Він потакнув:

— А чого ж, певне, що є, скільки ще тобі пляшок?

— Я тобі поможу нести, Доку, я, твій приятель! — Біл підвівся, схопив Дока під руку і, хитаючись, потягся з ним до прилавка.

Гай Джілберт тим часом вийшов із сінець і стояв тепер у дверях, що вели до зали. Від столу його не було видно. Док підштовхнув Біла Ліка до Гая, і той легенько потяг його за собою. Вони глянули один одному в очі.

— Біле, ти не дуже п’яний, усе втямиш, що я скажу?

— Кажи, техасцю.

— Ти не свиня, Біле, як назвав себе того вечора, коли ми їхали разом. І тому я тобі ось що скажу: будь обережний, Ронні тримає в кишені отруту. Ти їх, мабуть, знаєш краще за мене.

Біл Лік навіть не здригнувся, тільки вищирив зуби, і очі його так блиснули, що навіть у Гая Джілберта пішов по спині мороз. Та за мить у нього вже знову була звичайна міна.

— Дякую, — сказав він і потис Гаєві руку. — А тепер гайда звідси техасцю. В цій халабуді сьогодні ще буде таке, що скалок не дозбираєшся. — Він обернувся і знову, наче п’яний-п’янісінький, погойдався до зали.

Док узяв у Доротеї дві пляшки і тепер стояв біля лампи й до світла витирав одну ганчіркою. Здавалося, що, крім тієї пляшки, Дока ніщо більше не цікавить. Але саме так йому найкраще було стежити за столом. Ронні й Метьюз нахилилися, замахали руками, щось закричали один одному, перемішали чарки, якісь відсунули вбік — і ось Ронні спритно насипав порошок у Бідову чарку. Метьюз негайно влив туди питва з тої пляшки, що приніс Док.

Біл Лік наштовхнувся просто на Дока. Той тицьнув йому в руки пляшку і суворо сказав:

— Отрута вже в твоїй чарці, Ліку.

Біла раптово посіла дика радість. Приспівуючи і вимахуючи пляшкою, він рушив до столу.

— Музики! Музики! — крикнув він, і чоловік коло скриньки завзято почав крутити корбу.

Док стояв, мов задерев’янілий, коло прилавка, спершись на нього спиною.

— Іди звідси, Доро, іди, люба! Тут зараз почнеться жах, — прошепотів він крізь зціплені зуби.

Вона мовчки похитала головою і аж по паузі відповіла йому трохи ображено:

— Ми завжди були разом, Доку… Завжди. Нам подобалося це скажене життя, а тут воно так завирувало, як ніде. Може, востаннє. Ти не маєш права саме тепер проганяти мене звідси. Я ж знаю тебе. Якраз тепер я лишуся з тобою, ми ніколи не розлучалися, Доку.

В її тихому голосі бриніла ніжність і ласка.

Док і далі стояв нерухомо. Йому кортіло обернутись і вдячно глянути їй у вічі, але він боявся відвести погляд від столу, де сиділи злочинці. Він-бо знав, до чого йшлося. Дора лишиться, як завжди. Надто вони міцно зв’язали докупи своє чудне життя. Він опанував себе й знову прибрав байдужої міни.

Гай Джілберт теж не пішов із салону, як порадив йому Біл Лік. Він швиденько проштовхався між юрбою до столика в лівому кінці зали, де сиділо четверо пияків, і сів до них, не привернувши нічиєї уваги. Тільки пияки здивовано глянули на нього і знову зацікавлено перевели очі на Біла та його компанію.

Гай зайшов до зали саме вчасно. Ронні дав знак очима його братові Бертові, той підвівся й поплентав до дверей. Там він сперся на одвірок, і тепер уся компанія була перед ним як на долоні. Але до нього негайно ж підступив Док, підморгнув йому, захихотів і сказав:

— Що, знову бенкет, га?

Руки він схрестив на грудях, ледь засунувши праву долоню під полу.

Берт Джілберт не зважав на нього. Він прикипів очима до столу.

Те, що потім сталося, тривало заледве дві хвилини. Деякі з тих подій годі було простежити оком.

Біл Лік сів до столу, поставив пляшку ліворуч від себе, а стільця відсунув назад — так, щоб не заважав, як треба буде встати. Він засміявся і порозштовхував сусідів:

— Розсуньтеся, пияки, щоб можна було повернутися! І берімося до нового трунку!

— Справді! — вигукнув Ронні. — Ми вже налили тобі чарку, друзяко. Будьмо!

Ронні підняв чарку.

— За що ми п’ємо? — спитав Біл Лік і глянув на нього.

Ронні не знайшов, що сказати. Вони з Метьюзом тримали вже свої чарки в руках.

— Знаю, за що! — крикнув радісно Біл Лік. — Ронні, першого дня, як ми побачилися після стількох років, ти говорив за розплату. Ми з тобою товариші, Ронні! Тож вип’ємо за добрий кінець і за велику розплату!

У Ронні майнула в голові якась підозра, одначе Біл Лік уже підняв свою чарку. Ронні з Метьюзом були напружені до краю, тож не помітили, що Біл тримав чарку в лівій руці. Вони пригубили чарки, дивлячись на Біла. Очі в нього блищали, мов світляки. Метьюз упустив свою чарку, та пізно.

Біл Лік вихлюпнув горілку Ронні в обличчя й крикнув:

— На, пий, мерзотнику!

Водночас над столом блиснув голубий вогник, і серед гомону та музики гримнув постріл. Куля влучила Ронні в шию, і він лантухом звалився на підлогу.

Відразу ж вистрілив і Метьюз. Біл метнувся вбік і нараз відчув важкий гарячий удар у ліве плече. Швидко, як ласиця, він шмигнув до дверей, відстрілюючись до останнього набою. Тепер стріляв не тільки Біл та його ватага, але ніхто вже не бачив, куди.