— Певна річ, кожен карб — одного забитого, за тутешнім звичаєм, — просто відповів Біл.

Бренкер починав кипіти.

— І ви хотіли зробити тут у нас шостий карб? — процідив він крізь зуби.

— Чого б пак? — обурено заперечив Біл. — Я б тоді стріляв не в плече.

— Ви були такі п’яні, що…

— Анітрохи! — зухвало урвав Біл.

Наглядачі ззаду заворушилися на стільцях. Шериф насилу стримувався. Він вичікувально сказав:

— Але п’ятьох ви вже маєте на своєму сумлінні.

— Чоловіче! — просичав Біл, цього разу вже грізно. — Я не дозволю, щоб мені тут чортзна-що пришивали! Хто може це довести? — Раптом він заспокоївсь і засміявся, мов дитина. — Я купив зброю на Сході в одного тандитника. Карби там уже були, тому я й сквапився на неї — є чим похвалитися. Але тут, перед шерифом, я кажу правду й не хочу вдавати з себе шибайголову.

Шериф зірвався на ноги, і обличчя його аж потемніло з гніву.

— Гігінзе, попереджаю вас, годі дурня клеїти! Я вам не який шмаркач, я виріс у цьому краю!

— Ну, що виросли, то це вже перебільшення, — зауважив Біл співчутливо і також підвівся. Він був вищий за Бренкера на цілих дві голови.

Шериф на превелику силу опанував себе і почав ходити за столом туди й назад. Біл знову сів.

— Ну добре… Гігінзе, — озвався за хвилю шериф. — Ви станете перед суддею, але спочатку я маю дещо з’ясувати.

— Той чоловік, що я в нього вистрілив, перший схопився за зброю, — заявив Біл.

— Мій заступник мав на це право.

— Я вважав його за якогось волоцюгу, бо в нього не було значка.

— Його й так тут добре знають.

— А я нетутешній. Хіба я повинен чекати, доки він витягне револьвера й вистрілить? Я маю право бути меткішим, коли на мене нападають.

— Він навіть не витяг револьвера, Гігінзе. Може, тільки мав такий намір, але…

— Цього досить.

Бренкер здався:

— Ну годі. Хай суддя з’ясовує, що до чого. В кожному разі ви перші напали! А самі ви звідки?

То була для Біла найдражливіша тема. Коли його питали про походження, він не міг плести дурниць — однаково вони про все колись довідаються.

— Я приїхав із Канзасу, — відповів Біл і подумав про свої тамтешні подвиги.

Бренкер не встиг більше нічого запитати. Надворі почувся тупіт, двері відчинилися, і ввійшло двоє фермерів. Вони відразу збагнули, що тут відбувається.

— Що, Бренкере, піймали зубатого звіра? — спитав один, подаючи руку шерифові.

Той стенув плечима. Він не хотів, щоб фермери чекали на нього, — сам-бо їх викликав, — тому сказав наглядачам:

— Відведіть його назад. Завтра або післязавтра ми з ним інакше поговоримо.

Наглядачі взяли Біла всередину. Біл знав, що йому буде кепсько, якщо вони простежать його шлях з Канзасу аж сюди. Коли його знову посадять у камеру, то вже нічим не зарадиш. Він, як рись, стріляв очима навколо.

Коли вони дійшли до вікна в коридорі, Біл побачив коней фермерів, що приїхали до шерифа, і збагнув, що це його остання нагода. Далі все сталося за якісь секунди. Біл підставив ногу сивобородому й турнув його плечем. Другого луснув у потилицю, і той упав навзнак. Ту ж мить Біл сягнув по його зброю. Та йому не пощастило: коли наглядач упав, револьвер вислизнув йому з кобури й відлетів убік. Пізно! Сивобородий уже зіп’явся на ноги. Тоді Біл з усієї сили скочив плечем наперед у вікно. Рама тріснула, посипалося скло. Біл упав головою в піщаний грунт, але миттю схопився, скочив, як кіт, на довгоногого рудого коня, зірвав з припони й другого, пронизливо скрикнув і щодуху помчав вулицею. Другий кінь, схарапуджений тим криком, поскакав і собі куди очі бачать.

Сивобородий з револьвером у руці сопів, вихилившися з вікна. Він не міг стріляти. Біл по-індіянському зсунувся коневі на бік, заслоняючись ним від куль. Тоді старий вистрілив усі шість разів у повітря. Мешканці Нового Тондерна висипали з хат, збігаючись до канцелярії шерифа.

Біл щодуху мчав вулицею. Перед собою він бачив сонячну прерію, праворуч знову здіймалися високі гори. Він скерував коня туди і підострожив його. Іншої ради не було.

Через дві години, доїхавши до лісистого передгір’я, Біл озирнувся назад на рівнину й побачив своїх переслідувачів: вони миготіли на обрії маленькими чорними цятками. Рудий кінь пречудово мчав прерією, але в горах він сповільнив ходу. Біл, ласкаво примовляючи, поплескав коня по шиї і поїхав далі. Тепер йому лишилося тільки одне: втеча.

Ввечері копита загупали об твердий камінь, і Біл полегшено відітхнув. Тут переслідувачі вже не знайдуть його сліду. Він піднявся ще трохи вище, тоді звернув убік: не можна було дуже віддалятися від лісу, де була вода, паша для коня і їстівне коріння для нього самого.

Коли вже геть стемніло, він дав спочити собі й коневі. Змучений кінь ліг на бік. Ніч була холодна. Біл примостився під теплим боком у коня. Над ним здіймалося чорне небо з мерехтливими зорями. Стрімкі скелі в ущелині, здавалось, ладні були задавити людину й коня. Навколо панувала тиша.

Зненацька Біла аж морозом обсипало. Ну й чого ж вій досяг своєю втечею? Опинився в грізній скелястій пустелі, голіруч, без зброї і без харчу. І за ним десь гналися переслідувачі.

РОЗДІЛ 2

Лізі спинилася й почала принюхуватись до вітру, що поволі стихав, а тепер, надвечір, і зовсім ущух. Вона невдоволено помахала куцим хвостом і роззирнулася на обидва боки. Лізі шукала місця отаборитися, бо за день стомилася. Вантаж на ній був не дуже важкий, вони ж бо прямували додому. Але кожен день довгий, а надто як ідеш незнайомою дорогою. Крім того, Лізі була стара.

Семюел Мур, що йшов поперед неї, теж став і обернувся.

— Ходи, стара, — сказав він докірливо. — Тут ночувати не випадає. Погане місце. За тим поворотом може бути щось краще.

Він показав пальцем через плече й кивнув головою. Семюел Мур розмовляв зі своєю ослицею, як із людиною. Таке ставлення до тварини накинуло йому саме життя. Чотирнадцять років уже мандрував він із Лізі кам’янистими пустелями, лісистими горами, зеленими буйними долинами і курними зсувами, перебродив із нею потоки й перепливав річки, ночував у глибоких урвищах і відпочивав коло височенних скель. Як коли траплялося. Обоє були загартовані й стійкі на всяку погоду. Лізі невтомно несла свій вантаж: харч, намет і шукацьке знаряддя.

Ослиця глянула на Мура лагідними карими очима й замахала вухами. Вона розуміла кожне слово й кожен відтінок голосу свого господаря; в самотині серед пустелі вони стали справжніми товаришами.

— Ну от, — сказав Мур, — знову бачиш, що моя правда. Ходімо.

Він обернувся й рушив далі. Лізі потупала за ним.

Западав вечір. Усе навколо тануло в зеленаво-жовтому світлі — таке диво могли вичаклувати тільки гори. Зі стежки не видно було, як заходить сонце, але небо скидалося на океан резедового кольору. У вечірній тиші чути було тільки, як цокають копита ослиці та риплять камінці під ногами в старого.

Пройшовши метрів триста, Семюел Мур минув закрут і зупинився. Лізі притулилась до нього. Тут усе яскріло золотим та бузковим кольорами. Останнє сонячне проміння залляло подорожніх. Старий, замріяно усміхаючись, довго стояв нерухомо й не міг намилуватися тією дикою красою. Вона щоразу чарувала його.

Лізі штовхнула Мура в бік твердим лобом, у якому теж роїлися різні дивацтва, тільки ослячі.

— Ну добре, — озвався старий, — хай буде так. Цього разу, либонь, ти маєш слушність. Зупинимось тут.

Зрештою, далі йти не було сенсу. В горах швидко темніє. Місця для ночівлі було досить — стежка ширшала, а там, де стояв Мур, можна було розвернутися навіть возом. Ліворуч зяяло глибоке провалля, на дні його було вже темно. Мур відв’язав кайло, рискаль, лопату, ночовки й сито, тоді зняв клунки, поклав усе під скелею, що здіймалася по один бік стежки, і розстелив укривало. Лізі стріпнула худим кістлявим тілом, задоволено форкнула й лягла на вкривало.

Семюел Мур сів коло неї і найперше закурив люльку. Навпроти них, на скелястій вершиш, схожій на голову цукру, поволі згасав червоний жар сонця. Коли зник останній тремтливий блиск, ніч накинула на землю чорну хустку. Все стало грізне й понуре.