— Вона мене не стомить! — вигукнув його вельможність, забуваючи від цікавості про свою пиху.

Проте дон Педро, незважаючи на прохання, не побажав вдаватись у деталі.

— Потім, потім, якщо вам захочеться слухати. Це не має великого значення. Для вашої вельможності має значення передусім те, що я врятувався. Мене підібрав «Святий Томас», доставив сюди, і я щасливий, що маю змогу виконати покладене на мене доручення. — Дон Педро простягнув губернаторові згорнутий пергамент. — Я згадав про свої пригоди тільки для того, щоб пояснити, чому сталося так, що цей документ пошкоджено морською водою, хоч і не до такої міри, щоб його не можна було прочитати. Це лист від державного секретаря його величності, в якому сповіщається про те, що наш монарх, нехай береже його господь, ласкаво зволили посвятити вас на визнання ваших уже згаданих мною заслуг у рицарі найвищого ордена — ордена святого Якова Компостельського.

Від неймовірного хвилювання дон Хайме спочатку зблід, потім почервонів. Тремтячими пальцями він узяв послання і розгорнув його. Морська вода справді зіпсувала пергамент так, що окремі слова важко було прочитати. Чорнило, яким було написане його ім'я, розпливлось і утворило невиразну пляму, так само було й з титулом губернатора Пуерто-Ріко та деякими іншими словами. Проте чудовий зміст послання виявився саме таким, як сказав дон Педро, королівський підпис також не зазнав руйнівної сили води.

Коли дон Хайме одірвав нарешті очі від документа, дон Педро простягнув йому шкіряний футляр і натиснув на пружину. Кришка відскочила, і губернатор втупився поглядом у рубіни, що червоними жаринами виблискували на чорному тлі оксамиту.

— А це сама відзнака, — промовив дон Педро, — хрест найблагороднішого ордена, членом якого ви стали.

Дон Хайме обережно взяв у руки футляр, немов то була якась святиня, і заходився розглядати хрест, що аж випромінював якесь мерехтливе світло. Чернець, підійшовши до нього, бурмотів слова молитви.

Посвячення в рицарі будь-якого ордена було б для дона Хайме несподіваною і почесною нагородою за його службу іспанській короні. Але те, що його посвятили в рицарі найблагороднішого, найнедосяжнішого ордена святого Якова Компостельского, здавалось просто неймовірним. Губернатора Пуерто-Ріко на якусь мить аж приголомшила та велич, що випала на його долю.

Проте через кілька хвилин, коли до кімнати ввійшла невисока на зріст дама, молода, тендітна й мила, до дона Хайме вже повернулася звичайна манера поводитись самозакохано й зарозуміло.

Побачивши елегантного й вишуканого незнайомця, що зразу ж підвівся, дама сором'язливо й нерішуче зупинилась у дверях.

— Пробачте, я не знала, що ви зайняті,— звернулась вона до дона Хайме.

Дон Хайме зневажливо засміявсь і повернувся до ченця.

— Бачите, вона не знала, що я зайнятий! Я — представник короля в Пуерто-Ріко, губернатор його величності на цьому острові, і моя дружина не знає, що я зайнятий, вона вважає, що в мене багато дозвілля. Це просто незбагненно. Але заходь, Ернандо, заходь. — В тоні його вельможності почулися грайливі нотки. — Ось подивись, якими почестями вшановує король свого недостойного слугу. Це, мабуть, допоможе тобі зрозуміти те, що зрозумів король, справедливо віддавши мені належне, хоч ти цього й досі не збагнула: мої обов'язки тут — складні й важкі.

Донья Ернанда боязко підійшла, як їй було звелено.

— Що це, дон Хайме? — спитала вона.

— «Що це»! — передражнив він її. — Та всього-на-всього оце ось! — Він показав їй футляр. — Його величність нагороджує мене хрестом святого Якова Компостельського, тільки й того!

Донья Ернанда відчула, що з неї сміються. Її личко, бліде й ніжне, трохи порожевіло, але сум у великих чорних очах не зник, і вони не зблиснули радістю. — Скоріш за все, подумав дон Педро, донья Ернанда почервоніла від образи й сорому за невихованість свого чоловіка, що так зневажливо повівся з нею в присутності незнайомого.

— Я рада, доне Хайме, — промовила вона м'яким стомленим голосом. — Вітаю вас. Я дуже рада.

— Ага, ви раді! Брате Алонсо, прошу вас відзначити, що донья Ернанда рада. — Глузуючи таким чином з дружини, дон Хайме навіть не завдавав собі клопоту бути дотепним. — До речі, цей джентльмен, що привіз сюди хрест святого Якова Компостельського, якийсь твій родич.

Донья Ернанда обернулась, щоб ще раз глянути на елегантного незнайомця. Вона його не знала. Проте вона вагалась, чи сказати про це. Відмовитись визнати родинні зв'язки, про які твердить джентльмен, що виконує королівське доручення, нелегко, особливо в присутності такого чоловіка, як дон Хайме. До того ж рід у них дуже численний, серед її родичів могло виявитись чимало таких, з ким вона не була знайома особисто.

Незнайомець вклонився так низько, що кучері перуки закрили йому обличчя.

— Ви, мабуть, не пам'ятаєте мене, доньє Ернанда, — промовив незнайомець. — Проте я ваш двоюрідний брат, і ви, безперечно, чули про мене від іншого свого двоюрідного брата Родріго. Я — Педро де Кейрос.

— Ви Педро? Ну що ж… — донья Ернанда глянула на нього пильніше й коротко розсміялась. — О, я пам'ятаю Педро. Ми грались разом, коли були дітьми, — Педро і я.

В тоні, яким вона це промовила, йому вчулось недовір'я. Але він твердо подивився їй у вічі.

— І це було не десь інде, а в Сантаремі, — відказав він.

— Це таки було в Сантаремі. — Його впевненість, здавалося, збила її з пантелику. — Але в ті часи ви були опецькуватим хлопцем і волосся мали золотаве.

— Я трохи схуд, поки ріс, і вподобав чорну перуку, — засміявся дон Педро.

— Від чого очі ваші стали неймовірно блакитними. Не пам'ятаю, щоб у вас були блакитні очі.

— Боже милий, ну й дурна ж! — не витримав дон Хайме. — Ви ніколи нічого не пам'ятаєте!

Вона повернулась до свого чоловіка, і хоч губи в неї тремтіли, але вона твердо зустріла його насмішкуватий погляд. Здавалось, у неї ось-ось вихопиться гостра відповідь, але вона опанувала себе і спокійно промовила:

— О ні. Є речі, яких жінки не забувають.

— Щодо пам'яті,— з холодною гідністю проказав дон Педро, звертаючись до губернатора, — то я не пам'ятаю, щоб у нашій родині були дурні.

— Слово честі, тоді вам треба було прибути в Пуерто-Ріко, щоб зробити таке відкриття, — відрубав, хрипко зареготавши, його вельможність.

— О! — зауважив дон Педро, позіхнувши. — На цьому мої відкриття можуть не закінчитись.

В його тоні було щось таке, що дону Хайме не сподобалось. Він задер свою велику голову й нахмурився.

— Що ви маєте на увазі? — спитав він.

Дон Педро вловив благання в темних вологих очах маленької жінки. Скоряючись йому, він засміявся і відповів:

— Мені ще треба відкрити, де ваша вельможність має намір оселити мене на той час, поки я змушений буду нав'язувати вам свою присутність. Якщо мені можна буде зараз піти…

Губернатор рвучко повернувся до доньї Ернанди.

— Ви чуєте? Вашому родичеві доводиться нагадувати нам про наші обов'язки господарів. Адже ви ще не здогадались дати необхідні розпорядження.

— Але ж я не знала… Мені ніхто не сказав, що в нас гість.

— Добре, добре. Тепер ви знаєте. Обідати ми будемо через півгодини.

За обідом дон Хайме був у піднесеному настрої, тобто, кажучи іншими словами, то неймовірно бундючився, то неймовірно галасував і раз у раз оглушливо реготав.

Дон Педро майже не завдавав собі клопоту приховувати, що хазяїн йому не подобається. Він тримався з ним дедалі холодніше й гордовитіше і звертався майже виключно до його дружини, з якою той щойно повівся так принизливо.

— А в мене є для вас звістка, — звернувся він до неї, коли подали десерт. — Від вашого двоюрідного брата Родріго.

— Авжеж, — глузливо мовив її чоловік, — донья Ернанда буде рада мати від нього звістку. Вона завжди виявляла особливу цікавість до свого двоюрідного брата Родріго, а він — до неї.

Донья Ернанда почервоніла й опустила стурбовано очі. Дон Педро швидко й невимушено прийшов їй на допомогу.