Фарбований глянув на своїх «хлопців», жестом вказав їм на двері і знову обернувся до кубинця:

— Що ж, шановний сеньйоре, був дуже радий познайомитися з вами. — І додав, злегка кивнувши: — З богом!

Альберто стало млосно, та він стримався.

3-тя година 30 хвилин.

Альберто зупинився біля дверей свого будинку. Глянув на замок, але не поворухнувся, щоб витягти ключ. Стояв з опущеними плечима, схиливши голову, аж поки не почув шурхіт за дверима — отже, дружина вдома. Тоді звично відчинив двері, зайшов.

Жінка протирала меблі. Побачивши чоловіка, кинула роботу, підійшла:

— Що трапилося, старий? — поцілувала вона його. — Чому не приїхав обідати?

Альберто скинув плащ:

— Часу не було. Я там перекусив. Як хлопчик?

— Так само. Сьогодні я навіть поговорити з ним не змогла. Схоже, що ці ін'єкції присипляють його. І, щоб порушити тишу, викликану її словами, запитала:

— Зварити тобі кави?

Чоловік усміхнувся вдячно, і жінка пішла на кухню. Не встиг Альберто сісти на диван, як поруч задзвонив телефон. Він нахилився, взяв трубку.

— Слухаю, — промовив механічно.

— Квартира сеньйора Альвареса? — почувся чимось знайомий голос. Альберто ожив.

— Я слухаю.

— Це Франк.

— Франк? — зіщулив очі Альберто.

— Так, з гаража. Хочу сказати, що ми вже кінчаємо ремонт вашої машини.

І додав ніяково:

— В-ви ж нас п-просили, щоб ми с-сповістили.

— Ага! — повеселішав Альберто. — Чудово! Коли я можу забрати її?

— Думаю, завтра після десятої.

— Не можу. Треба зробити до пів на десяту, щоб встигнути на роботу. Це можна?

— Д-добре, — трохи заїкаючись, відповів чоловік, — але для цього мені треба залишитися сьогодні після роботи.

І додав з напускною сором'язливістю:

— Відповідно і надбавка до платні.

— Байдуже. Мені треба.

— Добре, — задоволено відповів Франк. — Буде готово, будьте певні… Ой, забув. Замок у панельній поличці був зламаний, і ми його замінили.

— Дуже добре. Дякую.

— До завтра, сеньйоре.

Чоловік повісив трубку, але Альберто все ще дослухався, поки не почув, як клацнуло вдруге, — то повісили трубку на другому телефоні. Це означало, що його телефон прослуховується і розмову було перехоплено.

Коли Альберто поклав трубку, коло нього вже стояла дружина з димучою чашечкою кави.

— Випий, старий. Чи досить цукру?

Хвилин п'ять тому Альберто спостеріг, що за ним є хвіст. Спочатку він просто відчув небезпеку якимось внутрішнім чуттям. Тоді став навмисне зупинятися перед вітринами магазинів і побачив, що метрів за двадцять позаду чоловік у сірому плащі теж зупиняється, не відстаючи від нього. Цікаво, хто ще стежить за ним? Раптом йому здалося, що він впізнав чоловіка, який йшов попереду в тому ж напрямку, що й він.

«Так це Густаво! То він дзвонив мені, назвавшись своєю старою підпільною кличкою Франк! Щось має трапитись зі мною і скоро», — подумав Альберто.

Біля переходу він зупинився, чекаючи на зелене світло. Було досить прохолодно, навіть холодно, але у Альберто спітніли долоні. Треба дізнатися, скільки агентів тримають його під наглядом. На зелене світло перейшов проспект, зупинився біля кіоску:

— Пачку жувальної гуми он з тієї полички.

Поки продавець діставав гуму, Альберто швидко окинув поглядом вулицю. Чоловік у чорному піджаку пильно дивився на нього. Спіткнувся об погляд Альберто, відвернувся до вітрини, зацікавився жіночим взуттям.

«Їх двоє», — подумав, простягаючи гроші продавцеві, Альберто. Він уже знав, як триматися. З усього видно, вони не знають, що Альберто їх засік.

В абонементі Альберто заповнив замовлення на книжки. Він не здивувався, побачивши поруч чоловіка у сірому плащі — теж узяв бланк замовлення і почав щось писати. Альберто вкинув замовлення в металеву шухлядку і підійшов до відділу технічної літератури. Він привітався з молоденькою бібліотекаркою, взяв з полиці товсту книгу, погортав її, пішов до столу. Йому здалося, що чоловік у сірому плащі розглядає його замовлення.

«Шукає вже таємне послання», — всміхнувся іронічно.

Сідаючи, окинув оком залу відділу технічної літератури. З десяти столів було зайнято лише три. За крайнім правим столом чоловік у синьому светрі років тридцяти п'яти щось гарячково писав, час від часу заглядаючи в одну з трьох величезних книг, які лежали перед ним. Це був Франк. За другим столом, ближче до центру, старенька з густим гримом на лиці дуже зацікавлено читала якусь брошуру. В глибині зали худий лисий чоловік поринув з головою в фоліант у шкіряній палітурці.

«Нічого собі компанія», — подумав, сідаючи, Альберто. Він вибрав столик перед поличками, щоб сидіти спиною до зали. «А то ще подумають, що я хочу з кимось зв'язатися». Вийняв жувальну гумку, вкинув до рота. Розгорнув книжку, поруч поклав записничка, якого завжди брав до бібліотеки. Поки читав, роблячи нотатки, краєм ока спостеріг, як чоловік у чорному піджаку розташувався за сусіднім столиком.

Десь через півгодини Альберто встав, поставив книжку на місце. Біля дверей чоловік у сірому плащі з великою цікавістю читав журнали з агрономії.

«Якими культурними стають мої «друзі», — подумав Альберто і попрямував до виходу.

На вулиці похолоднішало, неонове світло боролося з туманом. Туман м'яко огортав теплом, спокій порушував лише вуличний рух.

«Зараз за мною піде той, що біля дверей, а його напарник в чорному піджаку перевірить книгу — чи не залишив я там якихось записів. Цікаво було б глянути у шпарку».

Не пройшов Альберто й тридцяти метрів, як тип у сірому плащі пішов за ним, як собака по сліду.

На ранок лише благословлялося, і холод проникав крізь кожну шпаринку в одежі. Боксер-здоровань виліз із синього «форда», зіщулився, застібнув пальто.

— Ти тільки запитай, чи цікавився хтось машиною Альвареса, — вихилився з вікна фарбований. — Ми почекаємо тебе за рогом.

Зайшовши в майстерню, боксер попрямував до контори, де чоловік у комбінезоні порпався біля полиць із запасними частинами.

— Слухай, приятелю, — зачепив його здоровань. Механік неохоче відірвався від роботи.

— Що бажаєте?

— Хочу знати, чи готова вже чортопхайка Альберта Альвареса?

— Ремонт машини сеньйора Альвареса мусить бути вже завершений, — відповів механік, дещо здивований жаргоном здорованя.

— Я не питаю в тебе, мусить чи не мусить. Я питаю: готова чи не готова, — гарикнув боксер і вказав рукою на двір: — Глянь, оно її підкотили.

«Який гедзь його укусив?» — подумав механік, проте відповів чемно: — Ходімо зі мною, сеньйоре, подивимося, чи закінчили ремонт.

— О'кей, — згодився боксер.

Вони разом підійшли до машини Альвареса. Механік глянув на наклейку на вітровому склі, сказав упевнено:

— Машина готова. Я не був певний: працюю в ранковій зміні, а машину робили у вечірній.

— А ти певний, що коло неї ніхто не крутився?

— Ніхто, сеньйоре, запевняю вас. Стороннім сюди входити заборонено, бо тут стоять уже готові машини, і першими оглядають машини їх власники, — пояснив механік і подумав: «Цей тип і близько не схожий на власника машини, набрид уже. Пора йому забиратися звідси».

— Адже це ваша машина?

— Ні, я приятель хазяїна, тому й цікавлюся. Візьми, ти заслужив цього папірця.

— Дякую, сеньйоре, велике спасибі, — здивовано відповів механік. «Не такий вже противний цей тип… Мабуть, то плата за мовчання», — подумав.

А здоровань вже рушив до синього «форда».

— Що? — коротко запитав фарбований.

— Не було оглядин, шеф. Жодна пташка не вилася над гніздом.

— Гаразд, — зітхнув фарбований і глянув на Кабреру, що теж сидів у машині, — ну й жаргон! — Почекаємо.

Минуло вже півгодини, коли Рубіо, який сидів за кермом, перший побачив Альберто.

— Оно він.

Усі повернулися — Альберто входив у майстерню.

Механік ще з контори побачив його, поспішив назустріч:

— Сеньйоре Альварес, ваша машина вже готова, — всміхаючись, доповів він.