Макх'ю не сподобався іронічний тон Джелліна.

— Якщо вам треба щось узнати, то говоріть ясніше. Ваш тон залишає бажати кращого.

— Мені вам казати нема чого, я хочу лише дізнатися, чому ви наважилися дати таку велику позичку, і мені незрозумілі ваші відповіді,— настоював Джеллін. — Пробачте, але ви пана Вейтона не терпите, а позичаєте йому сто тисяч доларів. Це зовсім нелогічно. Можна б припустити, що ви хотіли заробити якийсь зиск. Але це не так. Ви позичили гроші під процент, який вам легко дали б у кожному банку. А тому це підозріло. Або ви дасте мені вичерпні пояснення, або я буду змушений думати, що ви щось приховуєте.

— Усе виглядає, пане Джеллін, саме так. Визнаю, що це може здатися вам дивним, оскільки і я дивлюся на це теж так. А проте це щира правда. Іноді ми не любимо когось, але забуваємо про це і робимо йому послугу.

— Послуга послугою, — заперечив Джеллін, — але сто тисяч доларів це куди більше, ніж послуга.

Макх'ю помотав головою, даючи зрозуміти, що хоч йому дуже шкода, але факти виглядають саме так.

— Коли Вейтон попросив ці гроші? — спитав Джеллін.

— Я не… не пам'ятаю точно. Десь із рік тому.

— А за яких обставин?

Запала мовчанка. Макх'ю якусь хвилю вдивлявся в Джеллн на блискучими, уважними очима.

— Одного дня він прийшов до бару і сказав, що хотів би побалакати зі мною в моїй конторі. Він пояснив мені, що створює нову трупу, цього разу чудову, і що якби він мав якийсь капітал, то можна було б на цьому непогано заробити.

— Скільки він хотів?

— Триста тисяч доларів. Я відповів йому, що таку велику суму вилучити із свого бізнесу я не можу і що я дам йому тільки сто тисяч.

— А що далі?

— Тоді він почав наполягати. Щоб одчепитися од нього, я пообіцяв йому побалакати з Френзеном.

— То це ви умовили Френзена позичити йому решту грошей?

— Так, я. Я власник великого пакета акцій одного з заводів Френзена, і ми часто ведемо з ним спільні операції. Оскільки Вейтон наполягав, я одного вечора зустрівся з Френзєном і сказав йому про ту позичку. Френзен довіряє мені, отож він погодився.

Артур, слухаючи таку відповідь, тільки плечима знизував.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Хай буде так, як ви хочете, але попереджаю, що вас може побажати допитати капітан Сан-Дер, і тоді ви не зможете брехати такТяк нині. На добраніч, пане Макх'ю.

— Я не брешу! — вигукнув Макх'ю з щиро ірландським темпераментом.

— Запам'ятайте лише одне, — вів далі Джеллін, пропустивши крізь вуха заяву Макх'ю. — Виїжджати з Бостона вам заборонено, це у ваших інтересах.

Макх'ю намагався ще протестувати, але Джеллін заглибився у свої досьє, даючи зрозуміти, що він не хоче ні про що більше слухати.

Після обіду Джеллін не дозволив собі відпочивати. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22, до Джона Френзена, який зустрів його одягнутим у плащ з підбивкою.

— Батареї відключили, — пояснив він. — Відчуваєте, як холодно?

Сідайте, будь ласка, на тапчані. Ви знаєте, що я на вас чекаю?

Джеллін удав подив.

— Справді?

— Легко можна було здогадатися, що, оскільки Вейтон наклав на себе руки, поліція знайде масу подробиць, що вимагають пояснення, і зголоситься до мене. — Він розсміявся. — Так, ніби я, замкнутий у цьому холодильнику, мав завдання освітлювати дорогу співробітникам поліції.

— Ви маєте рацію, — визнав Джеллін. — У справі цього самогубства ще багато неясності. Я майже певен, що ви можете нам чимало допомогти. Я хотів би, наприклад, знати, чому ви наважилися позичити двісті тисяч доларів Вейтонові. Адже ви його навіть не знали. А крім того, на підставі того, що ви могли знати про нього, ви повинні були скорше в цій позичці відмси вити. Господи Боже, ви знаєте, я керуюся в моєму розумуванні логікою, але правда може виглядати зовсім інакше.

— Ви стаєте чудовим детективом, — сказав з посмішкою Френзен. — Але мене вам не провести. Ви вже допитували про цю обставину Макх'ю, а тепер прийшли до мене дістати підтверджена ня того, що він вам сказав. Через те скажу вам усе. Це ще один жартик моєї розкішної екс-дружини, я маю на увазі Гертруду. Що ви на це скажете?

Обличчя Джелліна залишалося непроникним, він нічим не зрадив того, що імення Гертруди Веймар випливло у зв'язку з позичкою вперше.

— Вам буде цікаво дізнатися, що моя колишня дружина і Макх'ю дуже симпатизують одне одному. Я знаю Макх'ю не один рік, і коли одного дня він запропонував мені оборудку з Вейтоном і дав гарантії, я згодився позичити гроші. Сам я не дав би Вейтонові ані цента, але оскільки Макх'ю наполягав, я пристав. Я мав його гарантії, отож… Тільки потім я дізнався, що Гертруда забила памороки цьому бовдурові, і, боячись утрати її, він повірив, що робить добрий зиск, позичаючи гроші Вейтонові. Якби не моя колишня жіночка, Вейтон ніколи б не дістав навіть щербатої копійки. Як бачите, я розповідаю вам ту саму історію, що й Макх'ю. Якась різниця є?

— Ні. — Джеллін починав розбиратися в заплутаній справі позички. По хвилі запитав: — Тільки чому Гертруді Веймар було так важливо, щоб Вейтон дістав позичку? У чому полягав її інтерес?

— А ви запитайте про це її,— сказав Френзен, закурюючи. — Мене це не обходить.

— Ви ж, мабуть, у курсі.

— Можливо. Але говорити вам цього не повинен, — сухо відрізав Френзен. — Не хочу, щоб склалося враження, ніби я прагну зашкодити моїй колишній дружині. Хай вона виплутується сама. Я не хочу нічого мати з нею спільного.

Джеллін переждав хвилину і сказав ніби сам до себе:

— Ревність. Звичайнісінька людська ревність. Коли Макх'ю переконався, що той, кому він позичив сто тисяч доларів, зраджує його з Гертрудою, він убив його.

— Але ж Вейтон вчинив самогубство! — вигукнув Френзен.

— Убивають різним способом, — заперечив задумано Джеллін. — Можна, наприклад, схилити когось до самогубства.

Френзен сидів, як на голках.

— Ваші домисли мене зовсім не цікавлять. Я в поліції не служу. Те, що я мав вам сказати, я вже сказав!

— Будь ласка, — наполягав Джеллін, — ви знаєте куди більше. І ваш обов'язок допомогти поліції.

Френзен трохи заспокоївся, закутався щільніше в плащ і сказав:

— Понад те, що я вже сказав, я знаю небагато. Але щоб уже якось розійтися з вами… Так ось, я знаю свою дружину як облуплену. Тільки-но вона почала працювати за секретарку у Вейтонів, то вирішила уполювати другого багатого чоловіка. Брати Чезлі становили собою чудову ціль, і гра була легка. Але Вейтон, добрий знавець жінок, здогадався, куди вітер віє, і спробував стати їй на перешкоді. Як особа в домі Вейтонів чужа, Гертруда боялася навіть найменшої перечепки на своєму шляху і вирішила втертися в довіру Вейтона, влаштувавши йому позичку на створення нової трупи. Завдяки Макх'ю, якого вона окрутила круг пальця, їй вдалося цю оборудку провернути. Ось тоді Вейтон дав їй повну волю щодо шуряків. Якщо їй охота, вона може навіть вийти заміж за одного з них! Напевне я цього не знаю, все це тільки домисли. Проте можу вам поклястися, що. Гертруда саме так могла вчинити, я її добре знаю.

Артур Джеллін теж підозрював, що саме так виглядала або повинна була виглядати правда. Гертруда Веймар зуміла зачарувати всіх чоловіків за винятком таких, як Вейтон, людину надто практичну, або людину непрактичну, як Джіллін. Не попавши під її чари, Джеллін від самого початку оцінив її об'єктивно і не створював собі жодних ілюзій. Те, що/ зараз сказав Френзен, потворним йому не здавалося. Він радше був схильний повірити, що це правда. Він попрощався з Френзеном і збирався вже йти, коли останній затримав його на порозі.

— Виявіть твердість з моєю колишньою дружиною, інакше вам не витягти з неї ні слова.