XXII

Ван Гофф міряв кабінет дрібними старечими кроками, слухав приглушений шепіт, що линув із чутливих мікрофонів, і кусав тонкі, сухі губи. Він би все віддав, аби хоч одна жінка, хоч раз за життя прошепотіла йому такі слова… Іноді шепіт уривався (вони, очевидно, цілувалися), потім знову чувся… Іноді він не міг розібрати слів, але все одно здогадувався, про що вони шепочуться… І тоді йому хотілося крикнути: замовкніть! Занімійте! Досить!..

Невже вони не бояться кінця? Невже і справді може існувати така любов, перед якою навіть смерть безсила? Як він сказав: “Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”?

Аби не слухати шепотіння тих… щасливців, смертників-щасливців, вимикав мікрофони, та заспокоїтись не міг. І знову вмикав, і знову слухав їхнє шепотіння… З усіх жінок він найдужче любив Дженні Стівенс. Все віддав би, щоб вона хоч раз отак йому прошепотіла в пітьмі. Багато років (ще звідколи вона була студенткою) домагався її любові чи хоча б приязні. Спершу спокушав кар’єрою, яку він їй, маючи зв’язки, влаштує, грошима, славою — все дарма. Жінки, виявляється, можуть бути непідкупними. Це його вразило. Вона була і вродлива, і талановита, що рідко трапляється серед жінок. Природа їй багато відпустила, і вона це розуміла. Коли ж він нарешті збагнув марність своїх домагань, коли втратив терпець і самолюбство його було уражене, то сказав собі: якщо не йому, то хай вона нікому не дістанеться… І Дженні Стівенс тепер нічия. Минув рік, він уже заспокоївся, і ось в його інститутський кабінет зайшла її сестра, така схожа на покійну Дженні Стівенс! Коли він глянув на неї, то в першу мить здалося, що звідти повернулася Дженні Стівенс… І здається, вона, сестра покійної, дещо зайве знає. Як і її коханець, приватний детектив.

Ван Гофф зупинився посеред кабінету, востаннє зважуючи всі “за” і “проти”. З нею він іще поморочиться, а ось із тим суперменом треба кінчати, і якомога швидше. Так буде легше вкоськати Дженні Ленгдон.

— Помиляєшся, детективе. Кінець життя теж трагічний!

Все зваживши, ван Гофф пройшовся востаннє по кабінету і дав команду комп’ютерові пустити в підземелля снодійний газ… І закляк біля пульта, потилицею відчуваючи: позад нього хтось стоїть…

XXIII

Дженні прокидалася важко, довго і боляче.

Мала таке відчуття, ніби її занурили у ванну з якоюсь густою і слизькою рідиною, з якої несила було вибратися на поверхню. Вона борсалась у тій рідині, стомлювалась до краю, відпочивала і знову починала нелегку боротьбу… Несила було розплющити очі, повіки злипалися, і вона намагалася розліпити їх руками… Коли прокинулась і розплющила очі, то побачила себе в незнайомій кімнаті, вікно якої було зашторене.

Нудило. В голові дзвеніло, наче там хто безперервно розбивав склянки. У скронях стугоніла кров.

— Джо?..

Звелася, серце так закалатало, що мусила схопитися руками за груди і трохи перечекати… Та ось серце поступово почало вгамовуватись, затихла нудота.

— Джо???

У відповідь — ані звуку.

їй стало страшно, і вона несамовито закричала. У кімнату хтось нечутно зайшов, спалахнуло легке світло настінного бра.

— Заспокойтесь…

Перед нею стояла незнайома жінка років тридцяти п’яти, симпатична, з привітними, співчутливими очима. Вона стримано усміхнулася.

— Де я? — швидко запитала Дженні. — І хто ви?

— Не хвилюйтеся, ви у друзів, і вам більше ніщо не загрожує, — одказала жінка, голос у неї заспокійливий, м’який. — Я дружина Х’юлетта Кларнеса, друга Джорджа Лі.

— Місіс Кларнес… Де Джордж? І чому я у вас?

— Джордж у лікарні. — Місіс Кларнес присіла на край ліжка, говорила тихо і ласкаво, погладжуючи руку Дженні. — Не треба хвилюватися, добре, коли все добре кінчається. Повернувшись із відрядження, Х’ю дізнався, що його розшукував Джо. Мій чоловік негайно подзвонив йому. Комп’ютер увімкнув плівку з розповіддю Джо про те, що з вами сталося і куди він іде… Х’ю взяв агентів і полетів на віллу ван Гоффа. Прилетів якраз вчасно, професор вже встиг пустити газ у підземелля.

— Що із Джо?

— Він зараз в хірургічному відділенні, хірурги пришивають йому відрубану руку.

— У нього знову буде ціла рука?

— Будемо сподіватися на краще. Найскладніше було забрати кисть руки з квартири, замок же там дактилоскопічний. Довелося привезти непритомного Джорджа до вілли-замку, піднести на носилках його під двері і його палець всунути в замкову щілину. Тільки тоді двері відчинилися.

Дженні захвилювалася.

— Я мушу… зараз же… негайно… в лікарню…

— Заспокойтеся, нікуди вам не треба йти. Та й у лікарню вас все одно не пустять. Операція тривала всю ніч і щойно закінчилася. Хірурги сподіваються, що рука зростеться. А вам краще поспати, набратися сил, завтра ж ми з вами удвох відвідаємо білого короля детективу, який усе життя твердив, що терпіти не може жінок. (Дженні усміхнулась). Знаєте, Дженні… Можна мені так вас називати? Дякую. Знаєте, Дженні, я вам заздрю. Чисто по-жіночому. Хоча, може, не зовсім і зручно — говорити про заздрість в такій ситуації, але — заздрю. Як вас любить Джордж! Заради вас відрубати собі руку! О, не кожен з чоловіків на таке здатний. Ви щаслива, що у вас є така людина!

— Я все життя шукала таку людину, місіс Кларнес. І знайшла… — Дженні, відкинувшись на подушку, заплющила очі. Тихо усміхаючись, вона заснула.

Місіс Кларнес поправила на ній плед і навшпиньки вийшла з кімнати.

Із служби повернувся чоловік, ще з порога запитав:

— Ну, як вона?

— Прокинулась, ми з нею трохи поговорили. Я сказала, що навіть заздрю їй. Адже вона така щаслива.

— Звідки це ти взяла?

— Її так любить Джордж. А жінки завжди щасливі, коли їх люблять чоловіки. Коли б ти мене так любив, як твій друг Дженні…

— І я люблю, — буркнув Х’юлетт Кларнес, роздягаючись. — Але я хочу їсти.

— Не любиш ти мене, — зітхнула місіс Кларнес. — Бо коли б ти мене так любив…

— Ти хочеш, щоб я собі руки відрубував? — обурився Кларнес.

— Заспокойся, ти на таке не здатний.

— Ну, знаєш!.. — Х’ю забігав по кімнаті. — І взагалі… взагалі, я голодний, а ти мене годуєш проповідями.

— Зараз подам. — Виходячи, місіс Кларнес затрималась у дверях: — Як Джордж? Операція, сподіваюся, закінчилася успішно?

— Всео’кей! Хірурги пришили йому руку, яку він так майстерно собі відтяв… Після цього він пройде спецкурс лікування та масажу і знову буде дворуким. Але хто б міг подумати? — Х’ю вражено похитав головою. — Сорокап’ятирічний холостяк… переконаний холостяк — і раптом… Ні, такого не збагнути.

— Що ж тут дивного? До нього прийшла справжня любов.

— А-а… — відмахнувся чоловік. — Не розказуй сентиментальні казочки. Любові немає. Просто чоловік та жінка звикають одне до одного, і все.

— Це в тебе так, — спалахнула місіс Кларнес, — а в інших…

Кларнес теж спалахнув.

— Ти даси мені зрештою поїсти?!

— Зараз принесу сосиски та каву. — Виходячи, місіс Кларнес мрійливо похитала головою: — Яка у них любов, яка любов! А тут…