Манін-старший лежить під Вязьмою, молодший — на Бабушкінському кладовищі, що навпроти будинку моєї бабусі.

Друзьям не встать… В округе

Без них идет кино,

Девчонки — их подруги

Все замужем давно…

Скоро вийде заміж Ніна. І Маринка з нашого двору, на яку нишком поглядав Льоха, поїде з чоловіком у Мурманськ. Ні, гад Карлушо, я не прощу тобі зради нашого двору, свого двору, всього Грохольського…

Карлуша ні разу так і не глянув на мене. Він усе ввічливо заперечував, прикидався тихеньким.

Через два дні, коли Вага зрозуміє, що перед ним не просто хлопець із сусіднього двору, а справжній убивця, він признає свій ніж, і Карлуша на мить похитнеться, опустить кутики губ, але зразу ж оговтається, підтягнеться, зухвало огляне зал. Чи пам’ятав він обличчя своїх жерт, чи не страшно було йому ночами? Не знаю. Тоді я ще багато чого не збагнув…

Раптом щось перемінилося в задушливій тиші залу. Підвівся на весь величезний зріст старий залізничник — дядько Герасим.

— Там наших повбивали. І вбивають. — Він показав пальцем у простір, звернувши погляд на Карлушу. — А ти тут своїх убиваєш! Не наша ти людина!

Карл закляк на своєму стільці.

— Я танк німецький не за тебе підбивав. Не за тебе! — І залізничник важко опустився у крісло народного засідателя.

А зал засовався, загудів, ніби наповнився юрбами, гомоном незримих людей — ополченців Москви. Вони, як і дядько Герасим, липневого ранку сорок першого року вийшли з дому з торбинами, рюкзаками, портфелями. За віком, станом здоров’я або виробничою потребою вони вважалися звільненими від армійської служби. Та вони йшли на фронт добровільно. Тому що ворог був під самою Москвою. Сто двадцять тисяч москвичів вступили до народного ополчення — робітники, вчені, вчителі, лікарі, поети, домогосподарки. їм видали те, що було в наявності: гвинтівку, кілька патронів, гранати, пляшки із запалювальною сумішшю. Майже ніхто з ополченців не повернувся. Але вони разом з армійськими частинами відстояли Москву.

Дядько Герасим повернувся.

Дочка його Рая розповіла мені, як батько поповз назустріч танку з хрестом на башті й жбурнув у нього пляшку з пальною сумішшю. Він устиг помітити тільки, як запалала броня, і тут же був поранений і знепритомнів. Його після бою віднесли в медсанбат. Ночами дядько Герасим бухикав так, що чути було за нашими оббитими повстю дверима. А вранці йшов на службу.

Карл, певно, відчув неминучість покарання, його стало лихоманити. Міліціонер втупився у його тремтячу спину.

Гомін у залі наростав, і суддя зробив зауваження.

Так, подумав я, нехай-но гляне цей покидьок у вічі Льохиної рідні, в очі ополченців. Нехай!

Я залишив місце свідка й, проходячи повз Карлушу, сказав:

— Фашист! Підлий ти фашист!

Він одвернувся.

Міліціонер провів мене уважним, задумливим поглядом. Мені вдалося, що міліціонер за спиною Карлуші не піший, а кінний і дивиться так, наче пропускає на післявоєнний футбольний матч на “Динамо”.

— Що йому буде? — запитав зблідлий, наїжачений Кир, коли ми спускалися східцями.

— “Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік…” До розстрілу!.. І не кажи нічого, будь ласка, Олесі… Даруй, що так вийшло. Я мусив сказати…

Кир кивнув.

— Я все зрозумів.

Я плеснув його по плечу.

— Каюк всілякому фашизму!

ЗОЛОТІ ВЕСЛА ЧАСУ

Я сидів на лаві у знайомому дворику. А втім, двір трохи змінився. Один з особняків знесли, на його місці орудував однорукий кран. Зник кудись зелений ящик, зате з’явилася альтанка. Трава розпушилася, виросла, замайоріла квітами. Швидко все змінюється у житті.

— Ось він сидить наче й не було нічого! — пролунали позаду голоси. — Ми його шукаємо, а він гріється у променях слави…

До мене бігли письменники-виступаючі на чолі з письменником-головою. Вони були явно чимось стурбовані.

Я схопився й охнув, згадавши про неподатливу ногу. Ні, вона була податлива, тільки трохи накульгувала без гіпсу.

— Куди ти зник? — Письменники оточили мене. — Ходімо! До початку обговорення п’ятнадцять хвилин.

— Обговорення чого? — спитав я, нічого не розуміючи.

— Як чого? — здивувались і собі мої колеги. — Ми зібралися обговорити твій новий рукопис. “Іди-іди”.

Ах, он воно що? Хіба я їм його показував? Може, мені вся ця дивна історія привиділась? Я пошукав поглядом свій вірний портфель і знайшов його посеред зеленого газону. Якісь трави, строкатий горошок, паросток хмелю обплели його з усіх боків, немов портфель було посіяно разом з ними.

Я підвів голову й побачив трохи осторонь своїх друзів.

— Ви чекаєте на мене?

— На тебе! А на кого ж іще! — загули вони в три голоси. — Ми ж обіцяли…

Що вони обіцяли? Ну, звичайно, політ! Повернувся до колег.

— Обговорюйте, будь ласка, без мене. Я зайнятий.

— Як зайнятий?.. Чим, власне, зайнятий? Що може бути важливіше за рукопис?

— Я не закінчив його. Лишився один епізод. — Я підморгнув дітям.

— Який ще епізод? — авторитетно заперечив голова. — Там ясно написано: “Кінець”.

— Кінця не буває, — сказав я. — Правда, Олесю?

Ми, четверо, уже стояли щільним дружним колом, міцно тримаючись за руки. Потім відштовхнулися ногами від землі й, повільно кружляючи, здійнялись угору.

— Гей, куди ви? — гукнули приятелі-письменники й засміялися, спостерігаючи незвичайне видовище.

Письменники все зрозуміли: адже вони прочитали мій рукопис.

Радісний гавкіт залунав унизу. З під’їзду у двір вибіг пес.

— Може, взяти його із собою? — запропонував Кирило, скоса поглядаючи на зелений газон, де намагався зіп’ястися на задні лапи, закинувши морду вгору, Гаврик.

— Сидіти, Гаврику, чекати! — звелів я. — Ми прилетимо!

Пес почув мене, слухняно забрався під лаву.

Ми поринули в золотаво-блакитні простори неба, угвинчуючись у прозорі повітряні хвилі, ловлячи вранішній вітрець, убираючи в себе живодайне сонячне світло.

Під нами пропливало, поступово зменшуючись у розмірах, відкриваючи все нові кам’яні далечі, велике місто. Виблискували мільйонноокі, неначе дивовижні космічні світляки, будинки-гіганти, будинки-новосели. Застигли начищені до блиску клинці висотних будов. Порозбігалися на всі боки вулиці з вервечками автомобілів та смарагдовими лелітками скверів. Свій прощальний теленривіт посилає шпиль телевежі…

На мить здалося, що це незграбне, монолітне місто, густо оперезане асфальтовими стрічками, приготувалося скинути з плечей звичний тягар, щоб несподівано злетіти з усіма своїми бебехами — будовами, людьми, машинами, садами — у простори Всесвіту.

Вітер хвацько свиснув:

— Тримайся! Ідемо вгору.

Якщо дивитися на Сонце із Землі, побачиш вогненну кулю з пучком променів. Як кульбаба.

У космосі Сонце мало вигляд розжареної сковороди. Таким його показують по телевізору космонавти. З нашої висоти все мало зовсім інший вигляд.

— Дивись, письменнику! — зраділо гукнув Кир. — Дивіться! Ось вони, золоті весла часу!

Від несподіванки ми трохи не розімкнули рук, однак, похопившись, ще міцніше ухопились одне за одного.

— Де, де? — питала Олеся. — Я нічого не бачу. Де вони?

— І я не бачу, але відчуваю, — сказав Вітер, озираючись.

— Я помітив їх, але загубив, — пробурмотів Кир.

А я бачив. Бачив ясно те, чого не бачили діти. Золоті весла часу… Вони повільно обертали, несли в майбутнє нашу блакитну планету.

Вони несли всіх нас — і моїх нових друзів, і друга Льоху, і Ліну-поліно, дядька Герасима й Олену Прекрасну, найбілішого у світі міліціонера — всіх-усіх людей крізь прожитий час і простір.

Усі годинники всіх землян на всій земній кулі підкорялися кожному змаху золотого весла.

І треба було пильно стежити, щоб жодна стрілка не відстала, щоб зберігся зв’язок між минулим і майбутнім.