– А як же вона буде з нами розмовляти? – поцікавився він.

– А вам конче потрібно, щоб ця феська з нами пашталакала? ~ цілком слушно здивувався кат. – Запевняю вас, що з кляпом усе буде виглядати значно спокійніше. Тортури – це річ серйозна і потребує великої напруги енергії.

– Чиєї енергії?

– Та моєї ж, звичайно. її енергія тут до уваги не береться. Ви знаєте, що таке тортури?

– Ні, не знаю, – похитав головою професор і відразу ж поспішно додав: – 1 знати не хочу.

– 1 даремно. Тортури – заняття захоплююче. Хто раз спробував, уже довіку не облишить. Отже… Беремо ножиці і розрізаємо на тортурованій одяг.

Та щойно кат заходився тяти сукню на служниці, як та почала кидатися і брикатися. Довелося прив'язати її ноги до ніжок стола, а руки до ніжок шафи.

– То ви не знаєте, що таке тортури? – перепитав кат, розтинаючи сукню і оголюючи перса. – Це ж треба! Доросла людина, а не знає такої важливої речі. Я завше казав: нема в нас порядку. А країна, в якій нема порядку, приречена на що? Правильно, приречена на загибель. Я це не тільки вам, я це навіть наияснішому цісарю скажу. Погляньте, які перса! А нижче! Нижче! Ах, який верстак!

Пан Клюсик не зводив очей з оголеної служниці. Таке розкішне тіло він бачив уперше.

– Та-ак… – потер руки кат. – А тепер настала та святкова хвилина! Отже, для того, щоб почати тортури, слід спочатку визначити, яке нас питання хвилює. І в чому шановна тортурована повинна признатися. Ну? Слухаю вас уважно.

– Але я не маю до неї жодних питань, – стенув плечима професор.

– Як то не маєте? Невже у вас ніколи нічого не пропадало? Гроші або столове срібло?

– Щось не пригадую.

– Ну, це з професорами буває. Вони ніколи не запам'ятають, скільки у них ложок чи виделок. Але я ще не стрічав служниці, чистої на руку. Така вже їхня вдача – цупити, що лежить напохваті. Для початку спробуємо довідатися, що саме вона вкрала. Не заперечуєте?

– М-м-м… – промимрив професор, усе ще не сприймаючи слова ката серйозно.

Кат вийняв кляп з рота служниці і кімната наповнилася несамовитим вереском та добірною базарною лайкою, що аж у професора почервоніли щоки.

– Бачу, я не помилився, – втішився кат. – Вона вже видала себе цією лайкою. Якби була невинною, то поводилася б спокійніше. Отже, де ті гроші, які ти вкрала у свого господаря?

– Які гроші? – обурилася служниця. – Які в нього гроші? Він ледве нашкрябує, щоб зі мною розрахуватися.

Кат повернув голову до професора і запитав:

– Це правда? Той кивнув:

– У мене нічого вкрасти.

– Жаль. Як же нам її тоді тортурувати?

– Попробуйте тільки! – буркнула служниця. – Я вас обох подам до суду за спробу зґвалтування.

– О, діло серйозне, – скривився кат. – Якщо ми її не піддамо тортурам, то не зможемо пояснити, для чого роздягнули. А причин для тортур нема. А без причин тортурувати та ще й даму я не можу. Я ж не садист.

– О-ой, – зітхнула служниця. – Закінчиться це все для вас дуже сумно.

– Може, тоді її помилуємо? – запитав пан Клюсик.

– Це не в моїх правилах, – не погодився кат. – Ще ніхто моїх рук не покидав неушкодженим. Навіть якщо помилування мало місце, то завше запізнювалося. Хоча… Стривайте, є один вихід. Освячений, так би мовити, глибокими традиціями.

– Страх, як люблю традиції, – позіхнула служниця.

– Ну-ну, що то за вихід? – спитав професор.

– Особу, присуджену до страти, можна помилувати, якщо інша якась особа висловить бажання з нею одружитися.

– Що? – обурився пан Клюсик. – То це я маю оженитися на власній служниці?

– Боюся, що це в нас єдиний вихід зі становища, – похитав головою кат.

– Пане Клюсик, – прощебетала служниця. – Я завше відчувала до вас велику симпатію. І якщо вже так ся стало, то я ніц не маю проти.

– Але я маю! Ви цю кашу заварили, – тицьнув він пальцем у ката, – то ви її й розхльобуйте. Ви й самі можете оженитися на ній.

– Аякже! Я вже жонатий. З нас двох іно ви, пане професоре можете розплутати цей вузол.

– Але чому я повинен женитися, якщо мені цього не хочеться? І ніколи не хотілося!

– Захочеться, – підморгнув кат. – Подивіться який це скарб. Все на місці. Все допасоване, як два черевики. І тут скарб, і тут скарб, і там-во теж скарб, а тутка-во аж два скарби, га?

Пан Клюсик витер піт з чола.

– Невже я оце все маю повтинати? – скривив писок кат. – Таку красу! – Він висмикнув з бороди волосину і провів по ній лезом ножа. – Гострий. Прошу зауважити, що коли я зачну її тяти, то крові буде багацько. А хто ж тоді тут поприбирає, як вона буде страчена?

Професор проковтнув слину і опустив голову.

– Добре, пустіть її… я оженюсь…

Так ото пан Клюсик і оженився на власній служниці, і, тільки проживши з нею щасливо кілька літ, раптом із подивом дізнався, що той ніби кат ніякий не кат, а звичайний різник, стриєчний брат його ж таки жіночки. Він би міг і обуритися, але на ту пору уже встиг обрости п'ятьма дітьми, а шосте якраз брунькувало, то тільки й махнув рукою. Щоправда наступні покоління Клюсиків уже нічим особливим на науковому поприщі не відзначилися.

1990

Івакуна

Я не знаю, як про це почати. Бо я боюся. Івакуна всесильний і всюдисущий. Можливо, він зараз стоїть праворуч мене і спостерігає за моїм пером. Пильно спостерігає. Можливо, він ставиться зовсім неприхильно до мого писання. Можливо, він ще нині вночі прийде до мене і покладе свою холодну руку на моє чоло. Але звідки я можу знати, що вона в нього холодна? Цього ніхто не може знати. Може, в нього навіть немає руки… і нема ніг, щоб ходити…

Івакуна… Івакуна… Івакуна…

Відтоді, як я його побачив… Ні, не я один… Відтоді, як ми всі його побачили, то втратили спокій. Він почав приходити до нас дуже часто, і то в найнесподіваніші хвилини.

Ти не перебивай мене, я все одно маю кращу пам'ять, ніж ти. Зрештою, в мене є щоденник. Властиво, половина щоденника. Друга його половина.

Я бачив Івакуну. Він сидів під деревом і нічого не робив, а просто сидів.

Я побачив Івакуну, який копав щось на городі. Коли я його спитав, що ти копаєш, він зник, а лопата залишилась.

Нині він спускався з балкону сусіднього будинку. Спускався дуже вправно, наче б усеньке життя тільки те й робив, що лазив по стінах. Коли я хотів йому допомогти, хоч тої допомоги й не потребувалося, бо ж кажу, що він лазив по стінах незгірше кота, Івакуна роздратовано форкнув і зник.

Я бачив Івакуну. Він стояв на подвір'ї і намотував на палець довгу мотузку, на якій висіла випрана білизна, разом з мотузкою він намотав на руку й білизну, і те дерево, до якого була прив'язана мотузка. Дерево ще було молоде і гарно родило. Мені стало шкода його і я закричав, що ти робиш. Івакуна на мить зупинився, а тоді розчинився в повітрі, залишивши по собі тільки половину дерева, яку ще не встиг намотати на руку, а верхівка таки пропала.

Івакуно, поверни мені верхівку дерева, інакше воно засохне, а воно ж так гарно роди…

Івакуно, ти чуєш мене?

Оглядаюся на боки, намацуючи його очима. Роблюся злий.

Івакуно, якщо ти не з'явишся… рахую до трьох… раз… дерево засохне, якщо не повернеш… два… мені вер… два… хівку… ти чуєш, Івакуно… два!!! Івакуно… ну що тобі на тім залежить… два!., рахую до трьох… два…

Я не наважився мовити три бо не відав що маю чинити коли й після трьох його не буде…

Рушниця була з одною цівкою зараз вона з двома… якщо він з'явиться вальну з обох… адже ж вчора тут була тільки одна цівка… а-а це все твої хитрощі Івакуно… але я тебе розгадав… все одно тебе ніщо не врятує… Цілий день я чекав його але він не прийшов і я заснув…