Горошок нахилився до Синього Беретика.

— Підемо до мамуні?

Малюк плеснув у долоні.

— А… а більше тут не стрілятимуть? — спитав він.

— Ні.

— Тоді ходімо, — сказав Синій Беретик. — Швидше, швидше!

І всі троє вийшли.

Коли міліціонер, надівши наручники на обох приятелів — Худого й Товстого, — оглянувся до дверей, він нікого не побачив. Міліціонер закліпав, наче не вірив своїм очам.

— Кужевику, — сказав він сердито, — де ваша племінниця?

Товстун вилупив очі.

— Яка там ще… племінниця? Що за чорт?

— Та вони ж були з племінником, — озвалася буфетниця. — З таким гарненьким маленьким хлопчиком!

Люди, які дивилися на Товстуна, мабуть, думали, що він от-от лусне з люті. Якийсь час він мовчки ворушив губами. Потім вільною рукою розстебнув комірець і лише тоді залементував:

— Це ошуканство! Немає у мене ніякої племінниці! Де ви взяли це чортеня, яке одірвало мені вуса?

Міліціонер сердито посміхнувся.

— Тихше, тихше, шановний громадянине. На суді все з’ясуємо. Ходім… У відділенні давно вже за вами тужать. А чортів на світі немає.

Коли вони виходили на вулицю, вдалині, на шосе, блимнув червоний стоп-сигнал якогось автомобіля.

Блимнув і зник за поворотом.

Синій Беретик, мабуть, не звик дивуватися з будь-чого і тому без вагання вискочив разом з Горошком та Ікою з станції і так само без вагання вмостився між Горошком і Ікою на передньому сидінні Капітана.

— Я дуже люблю кататися машиною, — весело сказав він, коли Капітан рвучко рушив з місця. — Дуже! Дуже!

— Це чудово, — засміявся Капітан. — Їдемо на Мейську?

— Так, так, так! — закричав хлопчик. — Я там живу. Але… — несподівано затурбувався він, — …але ж мамуня мала приїхати поїздом. Що ж тепер буде?

І лише тепер Горошок та Іка оговталися і змогли заговорити.

— Поїздом? — вигукнула Іка. — Авжеж, поїздом…

— Мамуня? — буркнув Горошок.

І почали навперебій:

— Зовсім не мамуня…

— Зовсім не поїздом…

— Адже то були злодії і шахраї!

— Вони тобі набрехали!

— Вони тебе викрали!

— І забрали з собою!

— Як ти міг от так просто піти з чужими людьми?

— Адже це могло дуже погано скінчитися!

Синій Беретик водив очима з Іки на Горошка і з Горошка на Іку, а коли вони замовкли, щоб перевести дух, промовив стиха:

— Пробачте, ви завжди разом говорите? Горошок та Іка аж затнулися з несподіванки. А потім Горошок лагідно сказав:

— Зажди-но, Іко. Це ж мале хлоп’я. З ним треба спокійно. Добре?

— Ух! — зітхнула Іка. — Зараз заспокоюсь. От… уже!

— Чудесно, — знову озвався Горошок. — Дозволь, я йому все поясню. — І він звернувся до Синього Беретика:

— Тебе звуть Яцек Кілар?

— Так, — упевнено кивнув хлопчик, — Яцек Кілар.

— Ти загубився сьогодні на вокзалі?

— Так. Але мене одразу ж знайшов той чужий дядя, — всміхнувся Яцек.

— Так от, запам’ятай, що то був зовсім не дядя, а шахрай і злодій, який хотів тебе забрати, вкрасти, а може, навіть і вбити. І ще запам’ятай надалі, треба бути уважним і ніколи більше не губитися.

— А тепер я вже знайшовся? — запитав Яцек.

— Атож, — буркнув Горошок. — Не ти знайшовся, а ми тебе знайшли. Все це могло погано скінчитися. Ти малий хлопчик і повинен бути обережний з чужими людьми. Розумієш?

— Розумію, — відповів Яцек. — А ви не чужі?

Здається, Капітан тихенько засміявся. Іка застережливо мовила:

— Горошку, з ним. треба спокійніше. Це ж мале хлоп’я.

— Гаразд, — трохи згодом сказав Горошок. — Ми не чужі. Мене звуть Горошок, а її Іка, і ми веземо тебе додому.

— Я дуже радий, — тихесенько відповів Яцек.

За шибками автомобіля уже мелькали міські вогні. Капітан поспішав. Він майже летів, не збавляючи газу на поворотах, легко обганяв не лише тихохідні трамваї, але й великі блискучі лімузини.

Іка розчулилася.

— Ми теж раді, що ти повертаєшся до своєї мамуні, — сказала вона тоненьким голосом, — але затям: не можна всім йняти віри.

— Чому? — запитав хлопчик. — Адже я так усіх люблю!

Горошок зітхнув.

— Усіх любити не можна.

— Чому?

— Бо не всі добрі, — пояснив Горошок.

Яцек кивнув головою. Капітан саме виїздив на Мейську. Він вимкнув газ і почав гальмувати, коли Яцек узяв Іку й Горошка за руки.

— А ви не могли б, — сказав він несміливо, — зробити так, щоб усі були добрі?

Запала мовчанка. Горошок та Іка спантеличено перезирнулися. На щастя, їх виручив Капітан. Він зупинився й оголосив:

— Мейська, 1. Прошу виходити, бо вже пізно!

Горощок та Іка вийшли разом з Яцком, поминули браму і піднялися на другий поверх.

— Це тут, — сказав хлопчик. — Ви коли-небудь до мене ще завітаєте?

— Так, так, завітаємо, — пообіцяли Горошок та Іка.

Потім поцілували його, швидко збігли вниз і на мить затрималися в під’їзді.

Вони почули, як Яцек двічі постукав у двері. Двері відчинилися, і залунали два радісні вигуки:

— Яцку! Синку!

— Мамуню!

Горошок з Ікою всміхнулися і, штовхнувши одне одного ліктями, вибігли на вулицю.

Коли Капітан рушив з місця, Іка сором’язливо промовила:

— Красно вам дякуємо, Капітане! Без вас ми не змогли б нічого зробити.

— Твоя правда, Іко, — підтакнув Горошок. — Ми вам дуже вдячні, Капітане!

Капітан весело засміявся.

— Любі ви мої, — сказав він. — Ми з вами приятелі. Разом ми можемо зробити багато. Сподіваюся, тепер ви частіше мене відвідуватимете.

— Таж… — почав Горошок.

— Ми ж завтра до вас прийдемо! — гукнула Іка.

— Звичайно! — підтримав її Горошок. — Коли тільки можна.

— Треба, — відповів Капітан. Він завернув, пригасивши вогні, у ворота і зупинився коло їхнього під’їзду. — Отже, до завтра.

— До завтра, до завтра…

— На добраніч, на добраніч…

На третій поверх збігли притьмом. Поскидали плащі ввімкнули світло, посідали перед радіоприймачем. За вікном шуміли дощ і вітер, але в кімнаті було затишно, тепло і трохи сонно. Чарівне зелене око приймача знову заблимало, мов у такт веселій мелодії, що розгорнулася в ефірі, як барвистий, буйний хвіст невідомого птаха.

Горошок та Іка мовчали. Все, що сталося, нагадувало чи то сон, чи то дивний фільм, де вони самі брали участь. Обоє були дуже щасливі й дуже втомлені. Їм не хотілося навіть розмовляти.

Аж от нагло задзвонив телефон. Іка зняла трубку.

— Алло, слухаю.

У трубці хтось кахикнув, пробурмотін сам до себе “ох сирість, сирість” — і лише потому долинув застуджений голос — цього разу дуже лагідно:

— Говорить телефон із третьої кабіни на Головному вокзалі. Мої товариші доручили мені поздоровити вас. Я особисто також бажаю вам усього найкращого.

— Щиро дякую, — відповіла Іка і шанобливо присіла.

Тієї ж самої миті обізвався радіоприймач:

— Я також поздоровляю.

— Щиро дякую, — вклонився Горошок.

Потім вони знову слухали музику, скидалися очима і посміхалися.

Так скінчився цей день — день першої Великої Пригоди.

Наприкінці, перед самим приходом Ічиних батьків, Горошок сказав:

— Все-таки це треба обміркувати.

— Що там іще? — сонним голосом запитала Іка.

— Як зробити так, щоб усі люди були добрі.

Дощ ущух і на ранок обернувся в туман. Удень туман став такий густий, що довелося запалити в помешканні світло. А на вулиці за десять кроків нічого не було видно.

Розуміється, батьки одразу ж почали нарікати: “От тобі й погода, і що це за погода, з такою погодою…” — і так далі, і тому подібне.

Горошок вислухав це спочатку у себе вдома, потім у Іки, бо Ічин батько саме розкладав пасьянс і наспівував собі під ніс:

— Ну й погода,

Ну й погода,

Просто диво, — не погода.

Співав він на мотив пісні “Випив Куба у Якуба”, а Іка розв’язувала задачі. Коли вона закінчила, Горошок штовхнув її в бік.