— Чуєш? Вони звуться вегами! — прошепотіла Іка.

— Цить! — просичав Горошок.

— Представники вегів! Дозвольте вітати молодих землян…

— Цебто нас, — промовив Горошок.

— Цить… — просичала цього разу Іка.

— …Молодих землян, — вів далі голос, — трьом представникам: мені, як Голові, професорові Лалосу і поетці Меді. Тобто представникам номер 1,37, 1801… Звичайно, візьме участь і наш славнозвісний актор дитячого театру — Онео.

— Актор? — жахнулася Іка. — То вони тут комедію з нами грають.

— Цить… — знову просичав Горошок.

На жаль, Іка вимовила ту фразу надто голосно. Її одразу ж підхопив невидимий мікрофон, і одразу ж інший, посилений мегафонами Ічин голос сказав незнайомою мовою, але тим самим сердитим голосом кілька слів.

Зал заяснів світлом, що невідомо звідки і бралося. І тоді Іка з Горошком побачили тисячі й тисячі вегів, убраних у короткі казково яскраві туніки. Вони махали руками і всміхалися. Всміхалися приязно й весело.

Коли “другий голос” повторив сердиті Ічині слова, в залі розлігся регіт, Іка почервоніла. Але не тільки з сорому. Ні, і від злості. Вона навіть гарячково почала складати якусь фразу про те, що “врешті слід шанувати людські нерви”… Але не встигла.

Бо тієї миті з зали до них повітрям попливли три… крісла. А з крісел тих зіскочили троє вегів. Кожен їхній порух був надзвичайно граційний. Вони ніби виконували гарний танок. Підійшли до Іки й Горошка, які й досі стояли разом із Блакитним Хлопцем — Онео посеред сцени.

Які вони були, ті веги? Дуже високі і стрункі, мали таку саму блакитну шкіру, як і Блакитний Хлопець.

Перша підбігла до них поетка Меда. Побачивши її, Горошок затамував дух: він ніколи не гадав, що на світі може бути така краса. Тільки потім він помітив двох старших вегів, що йшли за нею. Звідки Горошок дізнався, що вони старшого віку? Обличчя у них були гладенькі, без зморщок, але в очах можна було прочитати вираз утоми, а плечі того, хто був нижчий, трохи згорбилися.

Представники зупинилися коло дітей. І тоді вищий заговорив, а Іка й Горошок одразу ж почули біля самого вуха “другий голос”, що промовляв їхньою рідною мовою:

— Молоді земляни! Від імені усіх вегів вітаємо вас на нашій рідній планеті.

Вег витримав паузу. Слід було відповідати. Горошок облизав губи, в горлі йому пересохло. Але він сказав:

— Ми теж гаряче й щиросердо вітаємо вегів… усіх вегів!

У галасі, що зчинився знову, він ледь розчув Ічин шепіт: “Браво, Горошуню”. І тут сталося щось дуже, дуже приємне.

Меда схилила до нього своє прекрасне обличчя і на якусь мить ніжно притулила свою щоку до його щоки.

Перший промовець помахом руки закликав зал до тиші.

— Яка ж вона прекрасна… — прошепотів Горошок.

Іка лише злегка знизала плечима.

— Так, так, — озвалась вона. — Тільки зухвала!

Горошок аж затремтів: що як “другий голос” повторить! Але, на щастя, того не сталося. Знову запала тиша, і знову заговорив той самий вег.

— Ми вас перепрошуємо за те, — говорив він з легкою усмішкою, — що для вашого і нашого добра ми вирішили вас випробувати. Ми, веги, хотіли дізнатися, які мешканці Землі. І тому запросили вас сюди.

Горошок і Іка знову відчули приязний потиск рук Блакитного Хлопця, що стояв між ними.

— Ми, веги, — вів далі промовець, — знаємо, що рано чи пізно зустрінемося з мешканцями Землі. Ми знали, що люди різні. Але на прикладі двох молодих землян, на вашому прикладі, ми хотіли переконатися, чи люди зможуть і чи схочуть приятелювати з нами. Ви це змогли. Ви переконали нас.

Горошок скромно кашлянув і опустив очі, Іка, навпаки, скинула голову і всміхнулася.

— Даруйте нам, — провадив Голова, — і за те, що наражали вас на уявну небезпеку.

Горошок сіпнув головою.

— Уявну? — гостро перепитав він. — Як це “уявну”?

— Нічого собі “уявна”! — сказала Іка.

Голова вегів усміхнувся трохи ніяково.

— Справжньої небезпеки, — сказав він, — не було. Ми ніколи б не зайшли так далеко.

Але Горошок розлютився.

— Гаразд, гаразд, — перебив він. — А напад на Блакитного Хлопця…

— Мене звуть Онео, — лагідно втрутився хлопець.

— Тим більше, — обурилася Іка. — Напад на Онео… і пожежа… і море.

Тоді Голова подав якийсь знак.

Знову зникла десь велика зала, і знову вони опинилися на тому ж самому морському пляжі. Знову артилерійською канонадою ревіла лісова пожежа, дихала на них своїм розпеченим жаром, а з хащі на узліссі блиснули раптом… троє рубінових очей.

Горошок гарячково шукав очима яку-небудь палаючу гілляку. Та побачив лише складаного ножа, що лежав коло його ніг. Нахилився за ним… і коли знову підвів очі…

— Що… що це таке?! — вигукнув він не своїм голосом.

— Що це таке? — прошепотіла Іка.

Так, вони знову стояли на сцені посеред величезної зали.

— Це, — сказала (голосом, схожим на звук скрипки) поетка Меда, — це просто ніби ваше кіно. Тільки наші вчені винайшли вже такі картини, до яких можна увійти… Просто ввійти туди. І переживати все наяву.

— Все? — грізно видихнув Горошок.

— Все, — посміхнулася Меда. — І смак, і запах, і дотик… і загалом — усе… як у житті.

— Отже… отже… — заїкався Горошок.

— Отже, — сказала Меда, — все це було ніби фільм. Не було справжньої небезпеки, справжньої пожежі, нападу, моря. Тільки актор дитячого театру Онео був справжній актор. А головне…

Горошок і Іка перезирнулися й похнюпилися.

Їм було сумно і соромно. Отже, усе, чого вони зазнали, було лише нібито фільмом? Виходить, увесь їхній страх, зусилля і хвилювання були марні?

— Прошу вас, дорогі мої, — попросила Меда, — подивіться на мене.

Діти звели очі — спершу Горошок, потім Іка. Одначе їхні обличчя ясно говорили про те, що вони думають, і думки ті були гіркі.

— Ні, — ніби відповідаючи їм, вигукнула Меда. — Головне для вас і для нас — було справжнє. Справжнє, як і саме життя. Головне і ваша доброта, і хоробрість.

Перед її голосом не можна було встояти. Ічине лице прояснилося. А Горошок?

— Я думаю… — пробурмотів він, червоніючи з радості.

— …що в цьому немає нічого особливого, — зашарівшись, як і Горошок, докинула Іка.

— Нічого особливого ми не зробили, — знову почав Горошок.

— …і взагалі на Землі, — доказала Іка, — всі діти вчинили б так само.

— Тільки давай без пропаганди! — прошепотів Горошок.

На щастя, його не почули. Бо саме тієї миті почав говорити професор Лалос.

— Пробачте, — сказав він, — ми знаємо про те, що ви самі часом буваєте… з наукового погляду… не дуже бездоганні.

— Правда! — пробурмотів Горошок, виразно дивлячись на Іку. — Прикро, але… це так.

— Ми знаємо також, — говорив професор, — що люди іноді чинять не тільки добрі діла, але й злі, жорстокі.

— Це правда, — тихо сказала Іка. — Нам за це соромно. Але… це правда.

Тоді знову забрав голос Голова вегів.

— Дорогі земляни, — промовив він вельми урочисто. — Ми знаємо, що це правда. Але ми знаємо й інше: у людей є надія. Серед вас знайдуться такі, які зможуть захистити Землю від напасті.

Горошок ніяк не міг здобутися на слово.

— Що ж ми зможемо… — почав був він. — Ми ж… ще…

Проте Іка не дала йому доказати. Для неї настала хвилина натхнення, піднесення, захвату. Дівчинка затремтіла, на очі набігли сльози.

Вона сп’ялася навшпиньки і піднесла обидві руки над головою.

— Зможемо! — вигукнула Іка. — Так, зможемо!

Овація всього залу тривала добрих десять хвилин. На сцену перелетіли нові крісла, якісь незнайомі веги підняли Іку й Горошка на руки. Звідусіль з величезної зали пливли до них цілі рої літальних дрібних, з духмяним ароматом квітів.

А потім на великому килимі Іка, Горошок, Онео і троє представників повільно облетіли всю залу. Вони пливли повз тисячі крісел, повз усміхнені вегські обличчя, під безперервним дощем квітів. Коли ж нарешті, не тямлячись з утоми й хвилювання, знову опинилися на сцені, у залі двічі пролунав гонг.