— Сподіваюся, сніданок був панові графу до смаку? — спитав Клосс.

— Авжеж, — відповів Вонсовський. — Після ситого сніданку й сигари краще думається.

— Ви щось надумали цікавого? — Клосс подав йому шкіряний портсигар. Вонсовський узяв одну сигару, відгриз кінчик, почекав на сірника, що його подав Клосс. За-тягнувся запашним димом.

— Я спробую задовольнити вашу цікавість, обер-лейтенанте.

— Я ні на мить не сумнівався у вашій розсудливості. — Клосс вирішив хутчіш, користуючись відсутністю Льозе, перейти до справи. Він припускав: якщо не Льозе, то хтось інший постійно наглядає за ним. Клосс не міг, проте, змінити образного стилю розмови. — Я вже нагадував вам учора, що передивлявся вміст шухляд гарного письмового столу в стилі чіпендейл. Серед багатьох цікавих документів, до яких, певно, ми ще не раз повернемось, я знайшов багато візитних карток. — Клосс витяг із кишені колоду карток і, ніби між іншим, кинув їм на письмовий стіл так, щоб Вонсовський міг прочитати прізвища.

— Авжеж, — машинально відповів Вонсовський, — бували в мене імениті люди. — Його погляд ковзає по картках, які, мовби розважаючись, пересуває обер-лейтенант Клосс.

— На цих візитках лише деякі прізвища, бо у вас бувало набагато більше гостей.

— Коли ви доживете до мого віку, то теж багатьох знатимете.

— Особливо багато знайомих ви мали серед німецьких офіцерів, високих офіцерів, — додав він, — і не тільки вермахту, а також есесівців і поліції. Проте не всі з них були ваші давні знайомі.— Клосс помітив, що при словах “високих офіцерів” Вонсовський зробив жест, ніби хотів це спростувати. Клосс глянув так, що той тільки усміхнувся.

— З багатьма я познайомився згодом, вже під час війни, з деякими навіть заприятелював.

— І тому вас визнали чудовим посередником у змові, яку снували проти нашого фюрера?

— Безперечно, саме тому, — широко усміхнувся Вонсовський.

Тієї миті на порозі з’явився Льозе. Він трохи засапався.

— Ну як, Гансе? Як твої знамениті методи? Розмовляв із паном графом про медицину?

— Не було потреби, мій Адольфе. Граф Вонсовський розповів про все.

— Авжеж, пане гауптштурмфюрер, — сказав Вонсовський, — я скажу все, що знаю. Але доки почну зізнаватись, я прошу кави.

— Стенографіста! — гукнув Льозе, відчиняючи двері до сусіднього приміщення. — Дайте мені негайно стенографіста! Стенографіста й чашку кави!

— Цілий кавник, — підправив його Клосс. — Боюся, мій Адольфе, що пан Вонсовський багато що нам оповість.

Коли Клосс схвалив план майора Руцінського, коли сам брав участь у розробці сценарію, коли, врешті, Вонсовський зрозумів, про що йдеться, побачивши підсунутий йому список осіб, вартих “спеціального розгляду”, він і гадки не мав, що пекельна машина, приведена в дію з його волі, закрутиться в такому блискавичному темпі.

На що Клосс розраховував, починаючи цю гру? Насамперед на тривалість слідства, причетність до нього осіб, не винних з погляду інтересів великої Німеччини; сподівався також, що ускладнить справу, а тим часом у стосах вхідних і вихідних документів, різних інструкцій загубиться її суть і т. ін. Не маючи змоги врятувати Вонсовського, він хотів принаймні відтягти на кілька місяців неминучий вирок і створити приреченому більш-менш пристойні умови існування на цей час, а в найгіршому випадку — хоч цієї думки він ніколи не висловлював — забезпечити Вонсовському легку смерть: скажімо, комусь із високопоставлених чинів відмовлять нерви, й він, щоб замести сліди, накаже ліквідувати дуже балакучого в’язня. Клосс сподівався, що наслідком цієї ризикованої операції буде компрометація деяких вищих офіцерів, а це в атмосфері непевності й морального занепаду матиме неабияке значення.

Тому такої великої ваги надавали вони з Руцінським складанню списку “підозрілих осіб”, який, скориставшись трюком з візитками, Клосс показав Вонсовському.

Майже всі вони й справді бували у заарештованого, але Клосс підібрав лише ті прізвища, які могли бути занесені до майбутнього переліку військових злочинців… Зіставивши те, що сам знав, із матеріалами різних відділів руху Опору, які постачав йому Руцінський, і з відомостями, одержаними по рації з Центру, Клосс підсунув Вонсовському список із шести осіб, запеклих гітлерівців.

Це оберст Вайшекер, який протягом перших днів вересня тридцять дев’ятого року видав наказ розстріляти триста катовіцьких гарцерів; майор Штукгардт, відомий звірствами в Бельгії та Голландії; генерал Вірінгер, про якого в повідомленні Центру значилося коротко: кат Боснії; Ганс Ліпке, оберштурмбанфюрер СД, організатор знищення єврейського населення в Білосточчині; Грубер і Келлер, обидва штурмбанфюрери СД, очолювали відомі своєю жорстокістю спецгрупи на західних кордонах України та Білорусії…

Вонсовський виправдав сподівання Клосса. Вже під час першого допиту, коли пив маленькими ковтками каву, він посвідчив:

— З паном оберегом фон Вайшекером я познайомився у Граці в санаторії для вищих офіцерів. Це було в лютому, ні, перепрошую, на початку березня сорок першого року. Ми дуже швидко заприятелювали, і одного дня, приблизно за тиждень після нашого знайомства, пан оберст запросив мене до своєї кімнати. Там було вже кілька офіцерів. Ми говорили про можливість виграшного завершення війни. Пан оберст дотримувався тієї думки, що усунення Гітлера створить передумови для порозуміння з англосаксами. Я й досі пам’ятаю його висловлювання, — сказав Вонсовський: — “Після усунення цього дурного єфрейтора англійці захочуть домовитися з нами”. Мене тоді питали, чи міг би я, в разі потреби, бути посередником у налагодженні контактів з британським урядом. Ми планували, що я з цією метою поїду до Будапешта, де скористаюсь допомогою своїх знайомих із кіл угорської аристократії та спробую довідатися про думку Черчілля…

Клосс схилився над письмовим столом, де розіклав папери із свідченнями Вонсовського (внизу кожного аркуша стояв химерний, проте зрозумілий підпис: “Едвін гр. Вонсовський”), потер чоло, ніби хотів у такий спосіб збагнути те, що неможливо зрозуміти. Десять днів тому стенографіст квапливо записував зізнання про оберста Вайшекера, а вже за три дні Клосс, випадково заглянувши до залу, де провадився допит і де порядкував Льозе, побачив скривавлене, беззубе обличчя людини, яка безпорадно кліпала повіками, коли есесівець виливав йому на голову відро води.

— Вайшекер починає співати, — сказав йому тоді Льозе.

Авжеж, цей заюшений кров’ю чоловік був оберстом Вайшекером, якого Клосс упізнав по м’якому профілю.

Він перегорнув кілька аркушів і знайшов зізнання оберста, який пишався тим, що він, найстаріший гітлерівець серед офіцерів, брав участь ще у Мюнхенському заколоті. А зараз і справді “співав”. Не лише визнавав себе винним, а й оббріхував інших.

На мить Клоссові аж ніби стало жаль цього клубка понівечених м’язів, яким став презентабельний ще недавно оберст, але він згадав про триста п’ятнадцятирічних хлопчиків із Катовіц, про масові вироки військового суду, що ним керував фон Вайшекер. Засуджених було багато, але вирок завжди однаковий: шибениця.

Клосс, який, здавалося б, достатньо всього надивився, здригнувся Усі: Штукгардт, Ліпке, Келлер, втягнені в машину “кривавого Макса”, Дібеліуса, визнавали геть усе. Вони робили наклепи на “спільників”, протоколи рясніли від кількості названих ними осіб, що стануть уже завтра чи післязавтра предметом “обробки” спеціалістами типу Льозе. Лише Груберові пощастило: напередодні арешту він загинув од руки солдата однієї з підпільних організацій. Найдивніше, що навіть ця випадкова з погляду їхньої роботи смерть відіграла свою роль. Дібеліус, власне, дійшов висновку, що учасники змови вирішили стратити Грубера, щоб не віддати його під арешт. Потім почали гарячково шукати убивць, аби ствердити свою гіпотезу, та, на щастя, серед багатьох випадково затриманих не знайшли нікого, хто міг бути причетним до цієї акції.

Працювали з поспіхом. Тепер уже тільки Клосс допитував Вонсовського, щоправда, завжди в присутності стенографіста, але, незважаючи на все, він ухитрявся підсовувати графові різні пропозиції. Льозе тим часом узявся “витискати правду” з арештованих на підставі зізнань Вонсовського та інших, які по черзі видавали одне одного.