Вулиці в містечку, звичайно, не освітлювалися. Вузькі та чорні, вони схожі були на коридори з фантастичного фільму. Вулички п’ялися нагору, спадали стрімкими переходами вниз і несподівано закінчувалися на захаращених подвір’ях. Клосс зрозумів, що Ганна заплутує сліди, про всяк випадок тримається обережно, і ще раз подумав, що має справу з дуже хитрим ворогом. Нарешті вона зупинилась, уважно роздивилася довкола. Клосс ледве встиг відскочити в затінок одноповерхового будиночка, коли вона зникла в темряві якогось подвір’я. Він трохи зачекав і підійшов ближче… Якась дерев’яна руїна в глибині вулиці. Ганна постукала, і за мить, коли відчинилися двері, він побачив її в променях світла, що падало зсередини будинку.

— Добривечір, — почув він. — Вона зверталася чистою польською мовою, без акценту. — Я від Юзефа.

Це була, мабуть, перша частина пароля. Більше він не почув нічого, бо двері одразу зачинили й замкнули. За фіранкою він розгледів лише дві тіні: панни Бойзель і похилену, згорблену постать — мабуть, літньої жінки. Клосса опосіла безсила лють. Що з того, що він знає явку? Панна Бойзель вже почала свою гру, проникла до польської підпільної організації, налагодить зв’язок із лондонським посланцем, а він, Клосс, не має жодного шансу завадити цьому. Адже не піде ж він до незнайомих людей і не скаже: “Стережіться, це німецька агентка”. Він викриє себе, не можна ж ризикувати до такої міри, бо ще, поки війна скінчиться, у нього знайдеться чимало роботи.

На вуличці загуркотів віз із величезною бочкою: стара частина Ліска не мала водогону, його функцію виконував водовоз. Клосс чув притишені голоси за стінами, містечко все-таки жило, у темних подвір’ях, у будинках із затемненими вікнами були люди, які з неспокоєм дослухалися до вуличного гомону. Наближався патруль, і все раптом завмерло. Чекати на панну Бойзель не було вже рації. Що міг, він зробив, закурив і поглянув на годинник. Треба ще встигнути познайомитися з Плюшем, “нашим агентом протягом п’ятнадцяти років”, як сказав Лангнер.

Плюш працював у єдиному великому ресторані міста “Здройови”. Клосс легко туди потрапив — ресторанний зал був просторий і напівпорожній, кельнери сонно снували між столиками. Один із них… Клосс сів до столу, дістав із кишені фотографію Плюша, яку вручив йому в Берліні Лангнер, і ще раз уважно роздивився це обличчя. Лисуватий чоловік, товсті губи, окуляри… Клосс невдовзі помітив його і попросив жестом руки підійти. Плюш відразу підійшов.

— Слухаю, пане обер-лейтенант. — його німецька мова була майже бездоганна.

Клосс бавився цигаркою.

— Здається, вас звати Плюш?

Кельнер підтвердив і неспокійно зиркнув на сусідній столик, за яким сиділо двоє німецьких офіцерів. Вони розмовляли про ситуацію, що склалася на Східному фронті.

— Я від Курта з Берліна, — повторив Клосс пароль, названий Лангнером.

— Ми тут не зможемо поговорити, — зашепотів Плюш. — Я зараз принесу каву. А може, чогось міцнішого?

— Може, чарку коньяку.

— У нас ще є французький коньяк, пане обер-лейтенант. Вже приїхав Конрад. Я боюся, що мене починають підозрювати. У нас смачні біфштекси, якщо ви пожертвуєте на це свої картки… Завтра о восьмій на старій пристані. Ви знаєте, де це?

— Знайду, — відповів Клосс.

До старої пристані треба було йти стежкою через луки, уздовж вузенької, крутої річечки, яка текла з гір і навесні ставала бурхливим, грізним потоком. Клосс вийшов із містечка раніше і мав тепер удосталь часу, щоб докладно оглянути місце зустрічі, обстежити довгий дерев’яний будинок, через вузеньке віконце зазирнути до роздягальні, а потім сісти на прогнилу лавку в затінку дерев, звідки було добре видно стежку в містечко. Він задумав витиснути з Плюша якомога більше, навіть пароль і явки, що ними користувалася Ганна Бойзель. “Згодом Плюша треба буде ліквідувати — про це потурбуються люди Конрада. Якщо, звичайно, доберусь до них…” Бо ситуація чимдалі ускладнювалася, а вчорашній день не приніс нічого, що полегшувало б його завдання…

Відразу після сніданку він пішов на вокзал, якщо можна так назвати дерев’яний барак. Мацей був, як звичайно, пунктуальний, він стояв під розкладом руху в тому самому, що й у Варшаві, костюмі літнього чоловіка… Клосс подумав, що це все-таки необачність, що треба було одягнутися у щось інше, але не сказав нічого, бо не мав часу на зайві балачки. Мацей повідомив, що справа виявилася складнішою, ніж він припускав. До Конрада можна потрапити лише за допомогою Центру — треба два—три дні, щоб одержати пароль і явку. Клосс висловив жаль, бо Бойзель уже встигла розшифрувати Конрада та його людей у містечку, а вони повинні чекати…

Мацей, звичайно, вислухав це мовчки, а потім сказав, що приїде через два дні.

— Тільки вдягнися інакше, — кинув Клосс. — Ага… І спробуй довідатись про все, що можна, про радника Гебардта з Берліна. Схоже, що він тут був колись…

Клосс навіть не поглянув на Мацея і пішов до виходу. Коли відчиняв двері, у вікні, що виходило на перон, помітив обличчя Ганни Бойзель. Воно тієї ж миті зникло. Тоді Клосс захвилювався і мав для цього всі підстави. Ганна Бойзель стежила за ним. На варшавському пероні, щоправда, було досить темно, але характерна постать літнього чоловіка могла запам’ятатися. А тепер вона ще й тут його побачила… Гра ставала небезпечною, і Клосс відчув, як зростає нервове напруження.

У будинку відпочинку, навіть не зазираючи в свій номер, він постукав до кімнати Ганни. Вона вже прийшла. Показала йому на стілець, а сама примостилася на бильці крісла. Вона була дуже приваблива, але Клосс вбачав у ній уже тільки небезпечного ворога, якого в разі потреби…

— Ну як — пощастило тобі вчора? — запитав він.

— Пощастило, — відповіла вона холодно. — З паролем і явкою все гаразд, зустріли мене як свою. Невдовзі я дістануся до Конрада.

— Ти вважаєш, що той ще не з’явився?

— Напевно, ні. Але ти не турбуйся, я дізнаюся, хто це. — Вона сказала “я дізнаюся”, а не “ми дізнаємось”. Клосс кивнув у відповідь головою. — А ти? — запитала Ганна. — Що ти можеш мені доповісти?

— Я домовився з агентом Лангнера — Плюшем. На сьогодні, на восьму вечора.

— Де?

— На старій пристані.

— Гаразд. А більш нічого не хочеш мені сказати?

Клосс завагався. Як зіграти? Удавати щирість було вигідно, але… Він не обміркував жодного плану дій.

— Навіщо ти вчора стежив за мною?

Коли вона помітила? Як входила до будинку? А може, визирнула у вікно? Надто довго він стирчав біля цієї руїни на вулиці Рибній, чотири.

— Здається, це мій обов’язок, — відповів Клосс. — Хтось мав тебе охороняти. Якщо ти сама цього не розуміла…

— Я вже тобі казала, — відрубала Ганна, — щоб ти робив лише те, що тобі наказують.

— Я подумав, — його голос був такий же байдужий, — що Лангнер ніколи не подарував би мені, якби тебе ліквідували. А могло статися, що той, їхній справжній агент, раніше налагодив би зв’язок… Я боявся за тебе…

Вона мовчала, а Клосс чекав, чи згадає вона про зустріч на вокзалі. Ні, жодним словом… Було гірше, ніж він думав. Почувся стукіт.

— Іди до ванни, — наказала Ганна. — Я не хочу, щоб тебе бачили в мене.

Вхід до ванни був з коридорчика. Клосс замкнув за собою двері і майже відразу почув голос Гебардта.

— Ви обіцяли випити зі мною чарку, панно Бойзель.

— Я обіцяла і вже готова. Ідіть униз, я незабаром прийду.

Отже, вона цікавилася Гебардтом, але йому, Клоссові, ні слова про це не сказала. Чи вона вже встигла надіслати до Берліна якийсь рапорт?

Клосс думав про все це, чекаючи на Плюша. Хмари затулили місяць, і стара пристань потонула в мороці. Зірвався вітер, над річкою шуміли дерева. Клосс закурив цигарку й подумав, що його можуть помітити зі стежки. Але Плюш прийшов не стежкою. Він несподівано з’явився поруч, очевидно, була ще якась дорога між заростями дерев. Вони подали один одному руки, долоня агента була волога й слизька.

— Генерал висловлює вам подяку, — сказав Клосс. — Ваші інформації підтвердились, і цим ви зробили велику послугу Німеччині. — Знов зашуміли дерева. Клосс почув шелест, неспокійно роздивився довкола, але знову запала тиша, пристань була порожня й темна.