Він мав кімнату на другому поверсі, з вікном та балконом. Готель був невеличкий, стояв у затишному районі, неподалік від центру європейської частини міста, і сюди не долинало дзеленчання трамваїв, що ходили за два квартали. Зі свого балкона Клосс міг помітити вузенький блакитний краєчок Босфору, далеко, на самому прузі, перерахувати тоненькі вежі на мечеті. Він міг також, трохи вихилившись, побачити посипаний грубим гравієм під’їзд до готелю і ряд розлогих каштанів. Під одним з них стовбичив прилизаний молодик із зовнішністю перукаря провінційного містечка, що налічує не більше як дві тисячі душ. Він курив цигарку з довгим мундштуком і машинально розгортав під ногами гравій кінчиком ясно-жовтого черевика.
Цей хлопець, мабуть, заступив свого колегу, коли Клосс був у Гранделя.
Клосс відвів погляд од вікна, ще раз роздивився кімнату, обстежив усі закутки. Хоч він і не передбачав влаштовувати в готелі важливі зустрічі — не терпів мікрофонів і камер, прихованих у готелях для іноземців з типовим для поліції браком уяви. Але ні в люстрі, ні під картинами на стінках, ні в бра в головах ліжка нічого не було. Подивився на валізки — елегантні, з тисненої шкіри, просто зі складу від Ресмана. Вони стояли там, де Клосс їх залишив. Та, проте, щось викликало в нього підозру. Замок валізки, що звичайно трохи відставав, був зараз дуже сильно втиснутий. Отже, як і слід було сподіватися, хтось уже зацікавився перебуванням у Стамбулі посланця німецького міністерства торгівлі. На що він ще міг сподіватись — навіть якби справді репрезентував міністерство торгівлі? Учора, тільки-но вийшов з вокзалу, серед перекупників, які настирливо нав’язували свій крам, носильників, ладних піднести валізки, і агентів, що пропонували прибульцям більш і менш відомі готелі, Клосс помітив молодика з націленим на нього об’єктивом фотоапарата. Молодик, звісно, удавав з себе такого собі вуличного фотографа, загадка була тільки в тому, що, даючи Клоссу візитну картку своєї фірми, він звернувся до нього зовсім непоганою німецькою мовою. Учорашні й ранкові прогулянки зі шпиками за спиною теж про дещо свідчили.
Клосс підійшов до меншої валізки, оглянув її, потім зазирнув усередину. Все було в цілковитому порядку, принаймні зовні, сорочки, шкарпетки й хусточки, як і раніше, старанно складені. Ось лише зникла десь волосинка між другою й третьою хусточкою. Отже… Він був уже переконаний, до другої валізи можна й не заглядати. Клосс знав, Що хоч би хто тут робив обшук, все одно нічого б не знайшов. Єдина річ, за яку варто було побоюватися, це револьверчик із глушником, який Клосс спокійно провіз через митницю у футлярі своєї “лейки”, а приїхавши і влаштувавшись у готелі, ні на мить не розлучався з ним.
Можна було, безперечно, вдати, що нічого про трус він не знає, але Клосс вирішив скористатися нагодою й познайомитися з власником готелю. Він подзвонив покоївці й звелів покликати його. За мить на порозі з’явився чоловік, легко нахиливши голову в поклоні.
— Ви мене кликали, sir? — спитав він ламаною англійською мовою.
— Якщо ви хазяїн…
— Я хазяїн, — вклонився він ще раз. — Ви чимось невдоволені?
— Так, — відповів Клосс. — Я приїхав з країни, що воює. Я бізнесмен, але розумію, що наражатимусь у цьому місті на надмірну цікавість різних людей. Проте хотілося б уникнути провокацій і принаймні хоча б тут, у цьому готелі, почувати себе в безпеці.
— Здається, я вас не зовсім розумію, — сказав хазяїн, ледь усміхаючись.
— Хтось длубався у моїх речах, — сердито кинув Клосс.
— Сподіваюсь, ви помилились, sir.
— Не помилився.
— Можливо, служниці, прибираючи, — майже непомітно усміхнувся хазяїн, — пересунули якісь ваші речі, але запевняю, що більше це не повториться. Я дам відповідні розпорядження. До речі, в інших готелях поліція також стежить за іноземцями. І це не дивно, чи не так, sir? — Він уклонився й, не мовивши більше ні слова, зачинив за собою двері.
Щиро кажучи, власник готелю не дуже сподобався Клоссу. Щось ховалося за його чемністю, Клосс не міг сказати, що саме, хоч щодо поліції він мав рацію. Може, й сам працював на поліцію. У кожному разі його зацікавленість прибульцем, який вибрав найдорожчий і найкращий номер у готелі “Орієнт”, трошки перевищувала межі звичайної хазяйської гостинності. Учора, у вестибюлі, коли Клосс удавав, що шукає у телефонній книжці номер німецького консульства, хоч насправді хотів знайти адресу кафе, назву якого вигукував рознощик газет на варшавському вокзалі, увесь час відчував на собі допитливий, хоч і прихований погляд цього добродія. Але Клосс тоді подумав, що це головний портьє, а не хазяїн.
Ще вчора він знайшов на плані Стамбула назву вулиці, на якій мало бути “Кафе Розе”, і пішов у місто. Багато часу, одначе, пішло на те, щоб одв’язатися від учорашнього шпика, отого кістлявого з вусиками: випадково потрапив на базар і лише там між порозвішуваними килимами йому вдалося щезнути з очей свого переслідувача. Нарешті Клосс знайшов будинок жовтого кольору на одній з вулиць, що розбігалися від головної магістралі, яка вела до вокзалу; це було не далі, як за кілометр від його готелю, та він спочатку думав, що переплутав адресу. Ніщо не свідчило про те, що в будинку розташувалося кафе, принаймні в європейському значенні цього слова. Лише маленька емальована табличка з написом “Кафе Розе” підтвердила: це саме те, що він шукав, а маленькі літери під назвою на емальованій пластинці пояснювали, що це за будинок: “Privat Club”. Клосс постукав дерев’яним молоточком по дубових дверях і за мить побачив бабисько в розхристаному халаті, з великим носом і сивими волосинками над верхньою губою. Вже тоді йому спало на думку, що слово “Privat” на пластинці далеко не точно визначає характер цього закладу.
Бабисько заторохтіло по-турецькому, намагаючись щось йому пояснити, але, помітивши, що це марна Справа, хотіло хряснути дверима перед самим носом. Проте Клосс саме на це й сподівався від неї, бо притримав двері й спочатку по-англійському, а потім по-французькому спробував розтлумачити жінці, яка, мабуть, була тут за цербера, що хоче побачитися з мадемуазель Розе.
Та він так і не добився б нічого, — стара махала руками, щось безперервно белькочучи, — коли б угорі на сходах не з’явилася молода жінка з високо підбитим білявим волоссям.
— Це нічний заклад, мосьє, зараз не працює, — сказала вона вільно по-французькому з ледь помітним акцентом. — Це саме намагається пояснити вам моя консьєржка. Крім того, це приватний клуб, лише для своїх членів.
— Перепрошую, — сказав Клосс. — Мій приятель, який порадив мені “Кафе Розе”, ні слова не сказав про це.
— Ваш приятель? — по складах мовила вона. — Він член нашого клубу? Можу я знати, хто це?
— Мій приятель Теодор, — сказав він.
— Он воно що! — зраділа жінка. — Ви приятель Теодора — це інша справа. Ласкаво прошу. — Вона показала йому рукою, щоб ішов за нею.
Чоловіче ім’я, котре Центр міняв щомісяця, було першою частиною пароля, з допомогою якого легко перевірити, чи співрозмовник є тим, за кого себе видає. Це було обов’язковим для агентів Центру, і завдяки універсальності такого принципу ним успішно й не раз користувався Клосс. Байдуже, що говорилося, навіть мова, якою звертались, не мала значення. Важило тільки ім’я: у цьому місяці — Теодор.
Клосс роздивлявся кімнату, в яку вона його привела. Це був типовий, може, занадто типовий, будуар кокотки. Рожеві стіни оббиті адамашком, такі ж фіранки, велике овальне дзеркало з рамою, що претендувала бути принаймні на сто років старіша, ніж була насправді. Гора подушок на низькому й широкому французьких ліжках. Лише темно-горіховий письмовий стіл — завеликий для жінки — був чужим у цій кімнаті.
Вона підсунула йому пуф, накритий шкурою якогось звіра. Підійшла до дзеркала, поправила зачіску. Вона не була вродливою, важко навіть сказати, чи була вона гарною. Але, мабуть, було в ній щось таке, що принаджувало чоловіків. “Літніх мужчин”, — подумав Клосс.
— Ну, то що? — повернулась вона до нього. Це були перші слова, мовлені в кімнаті. Вона не хотіла називати першу частину пароля — чекала на нього.