— Товаришу капітан, це той самий жіночий голос, який уже остерігав вас.

— Стривай! — Завірюха заметушився, очі в нього заблищали, наче в мисливця, якому до рук іде велика дичина. — Роби що хочеш, але затримай її кілька хвилин!

І поки Недєльський спроквола допитувався, чи справді питання таке, що треба неодмінно до капітана, а потім обіцяв знайти його на території управління, капітан з іншого телефону зв’язався з центральною телефонною станцією і довідався, звідки йому дзвонять.

— Таксофон на розі Свєнтокжизької і Маршалківської, — сказав він Юрекові. — Мчи туди машиною і затримай жінку, яку застанеш у будці…

— Слухаю! — швидко відповів Юрек В’юн і, як стояв, без шапки вискочив на вулицю.

Від управління до Свєнтокжизької було метрів вісімсот, щонайбільше кілометр, отже якщо Недєльському пощастить затримати незнайому ще хоча б дві хвилини, Юрек встигне! Капітан кусав губи, рвав на кусочки папірець, не відривав погляду від секундної стрілки.

А що, як на перехресті Юрек затримається на десять—п’ятнадцять дорогоцінних секунд?

— Товаришу капітан, — прошепотів Недєльський, — вона хвилюється і весь час кричить “алло!”

Капітан розпачливо глянув на секундомір:

— Скажи, що я зараз підійду…

Недєльський відсунув руку, якою затуляв мікрофон, пошарудів ногами, імітуючи кроки, потім не поспішаючи, багатослівно повідомив незнайому, що капітан Завірюха уже йде. Завірюха почекав п’ятнадцять секунд, які летіли з блискавичною швидкістю, і взяв трубку.

— Капітан Завірюха слухає…

— Я вже з вами розмовляла, пане капітан, — почув він той самий приглушений і невиразний голос. — Ще раз остерігаю вас, бережіться. Вони хочуть убити вас. Не виходьте ввечері самі, не… — Раптом жінка замовкла. У трубці почувся скрип, немовби відчиняли погано змазані двері. Потім тріск, шум, якісь змішані звуки. Капітан буквально вростає в трубку. Не менше хвилюється Недєльський. Він впивається очима в обличчя капітана, намагаючись відгадати, що діється на другому кінці телефонного провода. І раптом Завірюха чує в трубці дзвінкий голос В’юна.

— Пане начальник, це я. Все в порядку! Зараз приїдемо в міліцію. Ну, шановна пані, не виривайтеся.

— Чорт, а не хлопець! — промовив Завірюха і важко сів у крісло, витираючи хусточкою піт.

Чекати довелося не довго. Через п’ять хвилин у дверях з’являється Юрек В’юн, а з ним налякана жінка, яку він елегантно, але міцно тримає під руку.

Капітан Завірюха підходить, бере її за лікоть і веде. до крісла, яке стоїть перед письмовим столом.

— Ви вже колись тут були, правда? Але я не сподівався, що ми отак зустрінемося вдруге.

Але чому ця жінка не слухає, що їй кажуть, не дивиться на присутніх? Її увагу привертає шматок полотна на письмовому столі капітана. Завірюха бере в руку прямокутник, вирізаний з портрета, і подає його жінці:

— Бідний Теофіл, — каже він — бідний хлопець! Скільки вистраждав…

Але слова зайві, бо набагато красномовнішими за всякі свідчення є рясні сльози і раптовий плач, від якого здригаються плечі Вероніки Галки.

Дві доби працівники поручика Комісяка розшукували восьмий клас, у якому 8 вересня на уроці алгебри розв’язували задачу № 18. Завдання було марудне — гут не можна було покладатися ні на пам’ять учителів, ні на записи в класних журналах: адже неуважний педагог міг просто не записати, що саме він робив на уроці. І в той час, коли Завірюха переживав конфлікти з інспектором Решкевичем, а потім чекав результатів своєї розмови в міністерстві, оперативні працівники невтомно переглядали тисячі зошитів у п’ятдесяти чотирьох варшавських школах. Барський, який очолював цю роботу, переглядав зошити в ліцеї на вулиці Коперніка. Але не йому випало виявити автора тексту математичної задачі, який попав до рук міліції. Близько п’ятої години вечора, коли педагог, який допомагав Барському, був уже майже непритомний від утоми, з іншого ліцею — на Вавельській вулиці — повідомили по телефону, що старший сержант Кобялек знайшов учня, якого шукали.

— Слухай, а ти часом не помилився? — впевнювався хорунжий, дивлячись на купу вже переглянутих зошитів і на ті, які ще лишилося перевірити.

— Абсолютно точно! — голос Кобялека звучав тріумфально. — Учитель впізнав почерк, і я сам порівняв. Справді, виходить, що писала одна й та сама рука. Звичайно, пошлемо на експертизу, але то вже тільки формальність.

— Малгожата Тирк? — розчаровано спитав Завірюха, коли Барський назвав йому прізвища учениці. Що за Тирк? Адже ніякий Тирк до цього часу в справі “Веста” не виступав!

Сповнений сумнівів і злих передчуттів, він все-таки велів Барському взнати, що за люди — батьки цієї учениці і де вони живуть. Це було значно легше, ніж знайти саму ученицю, тому Барський виконав це завдання в той же день. Він написав коротку доповідну записку про результати розшуку, одвіз її в управління, поклав капітанові на письмовий стіл і вже за північ, стомлений, голодний поїхав відпочивати.

РОЗДІЛ VIII

1

— Отже, ви, товаришу майор, вважаєте, що все-таки треба арештувати?

Недєльський дивився на капітана, який стояв біля селектора, розмовляючи з майором Риделем. У Завірюхи було серйозне і зажурене обличчя. Коли голос майора стих, капітан не дуже впевнено сказав у трубку, що виконає наказ начальника. А закінчивши розмову, звернувся до сержанта:

— Згожельського арештуєш ти. Ридель вважає, що далі не можна чекати жодної години.

— Я? — вигукнув захоплений зненацька Недельський.

— Ти, ти, — підтвердив Завірюха. — Повинен же чоловік коли-небудь почати працювати самостійно. Зараз вісім хвилин на десяту. О пів на десяту зайдеш в Бюро до Згожельського і пред’явиш йому ордер на обшук квартири. Разом з Барським завезете Згожельського додому і в його присутності проведете ретельний обшук. Потім візьмете господаря і те, що знайдете в квартирі, і приїдете в управління. От і все! Ясно?

Капітан не сказав Недельському, що, прикріпляючи йому на допомогу старшого за званням і досвідченішого працівника, він хотів уникнути всяких несподіванок, які могли б виникнути через недостатній досвід сержанта. “Хай хлопцеві здається, що він глибоко плаває,— усміхаючись, подумав Завірюха, окидаючи поглядом струнку фігуру сержанта, — бо інакше нічого не навчиться”.

Щоправда, кілька днів тому Недельський уже довів, що він вміє думати і йому не бракує сміливості для проведення самостійних операцій. В той день, коли Завірюха вперше розсердився на сержанта, який самовільно покинув управління, честолюбний хлопець на власний розсуд вирішив перевірити дані Комісяка про те, що автомашина Мирослава Згожельського не має ніякого відношення до подій на Отвоцькому шосе. За допомогою Юрека В’юна сержант знайшов майстерню по обслуговуванню автомобілів, у якій пан Згожельський завжди мив і змазував свій автомобіль. Правда, тут його спіткало розчарування, бо, всупереч сподіванням, у майстерні останнім часом не міняли покришок, але разом з тим сержант довідався, що машину Згожельського недавно заправили рідкісним у Польщі закордонним мастилом. Ця обставина звертала на себе увагу, бо хімічний аналіз мастила, пляма якого лишилася на асфальті Отвоцького шосе, свідчив, що воно було закордонне. І хоча двірник будинку, де жив Мирослав Згожельський, божився всіма святими, що автомобіль увесь день стояв на подвір’ї, Завірюха підтримав сержанта: двірник міг це сказати, дбаючи про своє добре ім’я пильного сторожа, або ж просто не пам’ятка уже по старості, що машина на кілька годин виїздила з двору.

Завірюха глянув на годинник — була десята година тридцять хвилин.

— Ну, вже повинні бути у Згожельського, — подумав він і відчув, як починає хвилюватися, уявляючи, що там зараз діється. За годину—дві заворушиться вся банда. Перший арешт у справі “Веста”! І знову його огорнули сумніви: чи не поспішив майор Ридель з наказом про арешт? Завірюха попереджав його, що це може завчасно сполохати злочинців. Але майор сказав: “Якщо не зробимо цього тепер, то, може, не пощастить зробити вже ніколи”. Що означали його слова? Невже Ридель вважає, що Згожельський — керівник банди і це єдина можливість здобути докази проти нього? Капітан закурив (котрий уже раз підряд?) і, підійшовши до письмового стола, взяв рапорт Барського. Ще раз перечитав рядки, заповнені чітким, трохи учнівським почерком хорунжого: