Изменить стиль страницы

Капітан відчув, що блідне, а по шкірі пробігає мороз. Схопив Комісяка за руку.

— Ти, мабуть, жартуєш?

— Пусти, навіжений, буде синяк! — рвонувся Комісяк. — Тут справді був інспектор Решкевич. Коли ти ходив в інститут судової медицини…

— Решкевич? — запаморочившись повторив Завірюха, ніби намагався пригадати це прізвище.

— А що? — тріумфував Комісяк. — Ну, Решкевич, інспектор Головного управління. І він дуже незадоволений з того шуму, який ти вчинив навколо цієї давно закінченої справи. Ще навіть сказав мені: “У нас стільки важливих справ, які треба розслідувати, що не можна дозволяти собі розкіш цілими тижнями товктися навколо давно з’ясованих”.

Комісяк явно мстив за всі дошкульності колеги, але той не чув його слів. Завірюха мовчки стояв біля письмового стола і, зосереджено про щось думаючи, тер лоба.

— Ну, чого ти посоловів, Ромек? — занепокоївся раптом Комісяк, який, незважаючи на безперервні пустотливі суперечки, любив капітана. — Що справу закриють? Велике діло! Баба з воза…

— Ти навіть не уявляєш, що з цього може вийти, — відповів Завірюха, похмуро дивлячись на завалений паперами стіл. — Я цієї справи не віддам. Вона ще тільки починає розкручуватись, а той йолоп хоче її припинити!

— Ну, ти обережніше! Все-таки це інспектор Головного управління міліції, — остеріг його поручик Комісяк, ніби Головне управління — вершина, над якою може бути вже тільки небо.

Нарешті Завірюха підвів голову і, зціпивши зуби, сухо сказав:

— А ти все-таки шукай ту машину! Хай хоч грім над головою гримить, а ти шукай. І повинен знайти її! Повинен, розумієш?

Капітан повернувся до свого кабінету. Але не встиг він зібратися з думками після сенсаційного повідомлення Комісяка, як двері прочинилися, і в кімнату заглянуло веснянкувате обличчя Юрека В’юна.

— Дозвольте, пане начальник? — сяючи спитав він.

— Тільки тебе ще тут не вистачало, — промовив Завірюха.

— Як ні, то ні, — образився Юрек. — Я можу й піти…

— Ну, що там у тебе? — стомлено спитав Завірюха. — Нудьга, пане начальник! — важко зітхнув шофер.

— Тобі нудно без роботи? Не може бути!

— Хіба я кажу про роботу? — пожартував він. — Але сидіти весь час у машині, мов собака в будці, теж не надходить.

— Не підходить, — машинально поправив Завірюха. А Юрек аж підстрибнув на радощах:

— Розумієте, пане начальник, якби нам кудись вискочити, поїхати, порозмовляти з людьми. А не каменем сидіти в цій коробці, — зневажливо кивнув він на білі стіни кімнати. — Машина — мов той кінь. У коня, коли він довго стоїть, суглоби дерев’яніють. А кермо теж, коли його не крутити, ржавіє, — як тільки міг, жартував Юрек, аби тільки витягнути капітана з управління.

Останнє речення Юрека наштовхнуло Завірюху на певну думку, і він спитав, чи багатьох шоферів знає Юрек.

— Ого, цілими пачками, пане начальник. Хоч їх тепер стільки розвелося, що куди не кинеш палкою — неодмінно в шофера влучиш. А найгірші то це аматори, хай їм грець.

Але капітан не хотів слухати чергової лекції про категорії та якості варшавських шоферів і тому перебив балакуна на півслові, запитавши, чи не хотів би Юрек допомогти йому в одній оперативній роботі.

— Якщо машиною, — застеріг Юрек, — то може бути й надоперативна…

— Машиною, машиною, — заспокоїв його Завірюха і коротке розповів про автомобіль з червоною пластмасовою стрілкою на задній стіні.

У Юрека аж вуха почервоніли од хвилювання.

— Буде зроблено, пане начальник!

— Ти не дуже-то хвались, бо цю машину вже шукає поручик Комісяк з усім своїм оперативним відділом…

— Пхе! Оперативний відділ! Тут шоферська макітра потрібна, а не відділ, який не відрізняє бюїка від бика, — зарозуміло сказав Юрек.

— Тільки поїдь додому і переодягнись у цивільне.

— Знаємо, пане начальник, справа делікатна, і тут треба виступати інкорпоре…

— Добре, добре, виступай “інкорпоре”, “інкогніто”, як хочеш, тільки йди вже і не заважай мені.

Саме в той час, коли капітан, нервуючи, ждав інспектора Решкевича, готуючись захищати справу “Веста”, у приймальній сидів літній чоловік з сивіючими скронями. Це був Ковальський, старший службовець Бюро імпорту точних приладів. Він уже вдруге прийшов до капітана, хоча його і не викликали. Кілька днів тому він прийшов у такий же незручний момент, коли в Завірюхи вперше виникла думка про те, що годинники, знайдені у Чорної Ручки, якось зв’язані з убивством Ремів.

Минала хвилина за хвилиною. Відвідувач нагадав про себе секретарці, яка переписувала листи Завірюхи.

— Не знаю, чи прийме вас капітан, — сказала, вагаючись, — здається, він чекає когось із Головного управління.

— Прошу вас, у мене дуже важлива справа, — наполягав Ковальський, — а я через півгодини мушу бути на нараді у міністра…

Слово “міністр” справило враження на секретарку, і вона зайшла до кабінету Завірюхи. За хвилину вийшла і запросила Ковальського до кабінету. Завірюха зустрів його стомленим поглядом:

— Прошу, сідайте, пане…

— Ковальський, — підказав відвідувач.

— Слухаю вас, пане Ковальський, — усміхнувся, ніби вибачаючись, капітан. — На жаль, у мене дуже мало часу.

— У мене теж, — сказав Ковальський, ніяково мнучи рукавички. — Ви пам’ятаєте, як я приходив уперше?

— Звичайно. Ви тоді прийшли самі, щоб розповісти про Августа Рема, як працівника вашої установи. Особливо ви підкреслювали його солідність і ретельність, — відповів Завірюха.

— Так, так, це справді було, — неспокійно засовався Ковальський і нервово провів рукою по підборіддю, немов хотів перевірити, чи добре він поголений. — Сьогодні, як бачите, я знову приходжу без виклику. Вас, напевне, це дивує, правда?

— Ми дуже цінуємо громадян, які допомагають нам у викритті злочинів, — сказав капітан, уважно приглядаючись до відвідувача. На чисто поголених щоках Ковальського виступив рум’янець.

— Це така двозначна ситуація, пане капітан, але я справді впевнився, що не можу мовчати про зроблене мною відкриття, тим більше, що перед цим я вам розповів зовсім інше. Знаєте, з учорашнього дня не можу отямитись. Я міг підозрівати кого завгодно, тільки не Рема!

Капітан перехилився через письмовий стіл.

— Стривайте, пане Ковальський, заспокойтеся! Розкажіть усе по порядку. Про яке відкриття ви говорите?

Ковальський хвилювався. Було видно, що в ньому борються відраза до свідчень, схожих на донос, і почуття морального обов’язку. Затинаючись, він почав розповідати:

— Головний директор доручив мені прийняти всі документи після Августа Рема. Розумієте, Рем керував у нас імпортним відділом, а це основний відділ, без керівника там не можна…

Капітан розуміюче кивнув головою і, не перебиваючи, слухав далі.

— Позавчора я відкрив письмовий стіл та шафи Рема і в присутності його колишньої секретарки почав переглядати документи і листування. Особливу увагу ми звернули на листування, бо там могли бути листи щодо важливих торговельних угод, на які треба негайно відповісти. Справді, ми знайшли багато таких листів, але я хочу сказати не про них.

Ковальський замовк, наче йому важко було говорити. Завірюха вирішив допомогти:

— Певно, ви натрапили на особисті листи Рема?

Ковальський злякано глянув на нього:

— Справді, це так. Невже ви все знаєте?

Завірюха заперечливо похитав головою:

— Ні, тільки догадуюсь. І що було в тих особистих листах?

Відвідувач ковтнув слину:

— Ці листи, навіть важко назвати особистими, хоча вони справді були адресовані Рему. Йшлося з них про торговельні справи. Це були договори з однією австрійською фірмою на поставку великих партій годинників. Укладені за всіма правилами, на бланках Бюро, з нашими штампами і печатками…

— Я поки що не бачу в цьому нічого підозрілого. Наскільки мені відомо, Рем укладав від імені Бюро десятки таких договорів, — ніби не розуміючи, зауважив капітан.

— Так, але про ці договори в Бюро нічого не знали. З цією фірмою ми не укладали після війни жодного офіціального договору, — сказав Ковальський і витер хусточкою спітнілий лоб. Капітан тихенько свиснув і забарабанив пальцями по столу.