Изменить стиль страницы

В Антона Адамадзе не було жодних цінностей чи золота, не було й родичів за кордоном. Становище склалося безнадійне, і судилася йому смерть чи то з голоду, чи від туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних і взимку неопалюваних бараках.

Але і тут доля усміхнулася до нього. Від джутової фабрики у таборі підпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичів у Бельгії і, вирвавшись з табору, з часом надіслав звідти виклик і молодому князеві.

У Бельгії Адамадзе довго поневірявся, а прочувши про врангелівську білогвардійську організацію, яка засилала шпигунів і диверсантів у Радянську Росію, охоче зголосився до неї. Після короткої підготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголів, що палали ненавистю до більшовицької влади, пішов на завдання. Проте на кордоні вони потрапили у засідку, і підпоручик врятувався, дякуючи темряві і своїм прудким ногам.

Зрозумівши безглуздість такої діяльності білогвардійців, Адамадзе почав шукати інший шлях у житті. Через деякий час він вступив до Бельгійського колоніального інженерного училища, що готувало фахівців для роботи у африканських колоніях. Навчання було безплатне, але вступник підписував контракт, що зобов'язував після закінчення відпрацювати п'ять років у Бельгійському Конго, при цьому частка зарплатні відраховувалася за кавчання.

Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропічний ліс під скелястими горбами, де майже голіруч чорні раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах і особливо велетенські волохаті павуки, які міцною сіткою затягували гілки дерев і кущів, павуки, від яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранці, колишній підпоручик виявляв, що за ніч він опинився під липучою сіткою, у центрі якої висіло волохате чудисько, і протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сітку з павуками, що коливалася перед очима…

Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потім втік на узбережжя океану, звідки, сховавшись у трюмі пароплава, повернувся до Європи.

Зрозуміло, приїхати назад до Бельгії і працювати там за фахом він не міг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. І почалося звичайне для російських емігрантів життя: бурлакування, випадкові підробітки, існування на межі жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що він добре грав на піаніно та інших музичних інструментах. Придбавши гітару, він став завсідником нічних матроських кабаре у Марселі. Наслухавшись байок про те, як легко робити гроші у далекій Америці, він найнявся на судно, що пливло до Канади…

Спогади не тішили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти і нанівець зводило його часом нелегкі зусилля. Вступивши в Німеччині до гітлерівської армії, він потрапив на Україну. У перші дні війни залізнична варта, в якій служив колишній підпоручик, жила більш-менш спокійно. Партизанські загони ще тільки формувалися, підривники не розгорнули своїх нападів на залізниці, у боях взвод Адамадзе участі не брав, і йому здавалося, що все буде так, як він планував, що незабаром він опиниться у Харкові і знайде Апостолових… Як далі буде діяти, Антон Нодарович ще не знав, але основні пункти плану виконувалися. Від станції Карлівка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночі під час обходу колії він оступився на місточку і впав на каміння з чотирьохметрової висоти — забив спину і ушкодив праву ногу. Німецьке начальство не виявило особливого піклування про його здоров'я і до військового госпіталю у Харків не повезло. Тоді солдати взводу, який складався з різно-масного наброду російських емігрантів та східних націоналістів, покинули, свого командира у маленькій приватній лікарні, що відкрилася в приміщенні сільського медпункту. Лікар у ній виявився кваліфікованим, і Адамадзе почав швидко одужувати…

Одужавши, він подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця — Сумська, величний дім Апостолова, але в ньому заселилася якась німецька установа. І хоч скільки блукав побіля нього, нікого з Апостолових не зустрів. Нарешті йому пощастило, на Благбазі, — так тепер називався жалюгідний риночок, що збирався на місці колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовіщенського базару, — він зустрів закутану у дрантя підстаркувату жінку, що торгувала усяким дріб'язком і в якій він насилу упізнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинію Іванівну. В цьому йому допоміг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем «ПА» — «Павло Апостолов», який Єфросинія Іванівна продавала з-під поли. Злякавшись людини у німецькій шинелі, жінка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примітив вензель, який багато років тому впав йому в око під час званого обіду.

Упізнавши у чоловікові того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрічах із своєю вихованкою, Єфросинія Іванівна почала скаржитися на, своє знедолене життя.

У довгій розмові Адамадзе дізнався, що після пограбування банку все рухнуло у сім'ї Апостолових. Павло Амвросійович десь зник, з хати у них більшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потім Клаву зробив своєю коханкою міліціонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на ній, пішов учитися і «з хама став паном», якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинія, у тяжку годину рятувала як рідну, ставши знову панією, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому році Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька і віддала його до психіатричної лікарні.

Більше нічого про колишню любов підпоручика Єфросинія Іванівна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де поділися цінності банку.

Отже, Харків не виправдав сподівань тепер уже колишнього командира взводу німецької залізничної варти, і, вважаючи себе демобілізованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи німецького вояки, які у нього ще ніхто не відібрав, вирішив ще раз спробувати щастя.

В резерві у нього іще залишався Київ, де, із слів Єфросинії Іванівни, у психіатричній лікарні перебував старий Апостолов.

Так підпоручик Адамадзе опинився у Києві у маленькій холодній кімнатці на вулиці Великій Васильківській.

Він крутився на своєму тапчані під благенькою, підбитою вітром шинелькою і думав гірку думу. Адже перелітав через океан, записувався до німецької армії, ризикував бути убитим зовсім не для того, щоб бринькати на піаніно ідіотські пісеньки і марші у кафе гладкого кабана Гіллера… Тікаючи у далекі роки з білою армією з Криму, наречений гарненької гімназисточки Клави Апостолової ніяк не думав, що доведеться колись повернутися… Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києві теж не було. Адамадзе довідався, що вона з чоловіком евакуювалася. Щоправда, підтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справді перебуває у психіатричній лікарні. Тепер треба було зуміти побачитися з ним…

Час минав. Адамадзе усе дужче відчував голод. У животі бурчало, погляд його усе частіше зупинявся на натюрморті з харчами, який він знайшов на вулиці і повісив навпроти тапчана.

Він глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього і він зустрівся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.

Адамадзе підхопився і став чіпляти до шиї чорного метелика.