Пояснити можна й тим, що півострів — сейсмічна зона і висотних будівель тут не споруджували. Років п’ятнадцять тому звели дев’ятиповерховий будинок, здатний витримати сильний землетрус, нині будують вже шістнадцятиповерховий. Та й взагалі першу цегляну будівлю в місті спорудили… 4955 року. Будматеріали дорогі… Все це так, але недругорядним мені здається і почуття тимчасовості.

Півострів — це, по суті, великий гуртожиток, із якого рано чи пізно йдуть, щоб ніколи не повернутися. Це вокзал, із якого прагнуть вчасно виїхати. І оця повсякденна тимчасовість і невлаштованість вгадуються на кожному кроці. Неохайність вулиць. Сміття. Обшарпані стіни будинків. Химерна, розкидана забудова: порівняно невелике місто має автобусні маршрути не коротші, ніж у Києві. Враження таке, що люди приходять сюди, щоб перебути якийсь час і більш не повертатись. Хоча це не завжди так. Камчатка має дивну притягальну силу. Я зустрів на березі Авачинської бухти сусіда-киянина: тривалий час він працював на Камчатці, повернувся до Києва, але однак щороку по кілька місяців живе на півострові. Мій однокурсник Михась Жилін наперед знає: хоч би де потім мешкав, повертатиметься сюди знову. Власне, саме на той час він переніс здійснення багатьох творчих задумів — упорядкування зібраних майже за тридцять років матеріалів, роботу над фотокнижками, нові зйомки й мандрівки. Принагідно скажу, що в багатьох подорожах Камчаткою Михайло супроводжував Василя ТІєскова, який не раз тепло писав у своїх нарисах про залюбленого в сувору природу Камчатки Жиліна.

Я зустрічав багатьох будівельників, які не приховували, що приїхали заробити; багатьох рибалок, котрі шукають, де легше виловити рибу, не дбаючи про завтра: головне— взяти сьогодні.

Михайло Жилін уже шукає місто, куди перебереться після виходу на пенсію в 55 років. У рибалки-житомирянина Миколи Нагалевського народились і виросли на Камчатці два сини, родина має гарну квартиру з видом на чарівну бухту, але думки його — в рідних краях. У невеличкому селі на березі Охотського моря мене засипали запитаннями про Київ дві гарненькі молодички: приїхали слідом за чоловіками-рибалками, тужать за домівкою. Хоча Тетяна Шарига з Усть-Большерєцька й не казала, що повернеться додому (в молодої сім’ї попереду ще ціле життя), було видно, як сумує вона за рідним краєм.

Добре, що отча земля не дає душі сліпнути.

І все ж ці люди на Камчатці — тимчасовці.

Клімат Камчатки суворий і не вельми здоровий, він не налаштовує людей із материка на постійне поселення. Ще один мій однокурсник Валерій Шаповал повернувся з Камчатки через десять років зігнутий невиліковною хворобою — він найперший з нашого курсу достроково вийшов на пенсію.

Не витримують не тільки люди. Камчатська кам’яна береза нашу звичну нагадує хіба що білою корою. Покручена, з напівоголеним корінням, вона ніби надсилу тримається за землю. Приїжджих поетів камчатська береза приводить у захоплення, жоден із них не повертається на материк без вірша про дивовижне дерево. У нас береза — символ ніжності, на Камчатці — мужності. Вже сама назва про це свідчить: береза кам’яна. Які ж то мають бути люди?

Їм вистачає мужності боротися з кліматом, але бракує чуття рідної домівки, в якій усе має бути продумане на багато років наперед.

Тимчасовість — у думках про материк… У мріях більше заробити… В захаращеності узбережжя занедбаними, заіржавленими суднами — од великих до малих. Скелети суден, покинуті капронові сіті густо вкрили Охотське узбережжя. Піднімати їх ніхто не збирається. Капронові сіті — вічні. Риба заплутується в них, гине, гниє. Буває: замість риби витягають старі сіті з скелетами. А про затоплені судна невесело жартують: “Тут скоро з води добуватимуть залізну руду”.

Заклик рятувати Камчатку ще не лунає. Але він висить у повітрі. Гіркі уроки Аралу треба засвоювати. Щоб не запізнитись. Заклик “Рятуймо Камчатку!” може пролунати, коли врятувати її буде неможливо.

Сьогодні ще не пізно. Але для цього треба з Камчатки не тільки брати, а й давати їй. У розмові з П. П. Зінов’євим якось почув скрушне: “У нас триває боротьба області та регіону, нас не хочуть розуміти”. Ознака такого нерозуміння, простіше кажучи — споживацького ставлення до унікального куточка гуіанети, виявляється здебільшого в тому, щоб узяти більше, а дати — менше. Камчатка живе рибою, але гарну рибу там можна купити тільки випадково. Про ікру — байки: за півмісяця в магазинах, крім минтаевої та тріскової, іншої ікри не бачив. Коли б прожив і півроку, також не побачив би. Байки про японський імпорт, яким буцімто приманюють на Камчатку людей. Але правда — про небачену дорожнечу фруктів та овочів.

Я запитав Зінов’єва: куди ж ідуть із Камчатки ікра й дорогі сорти риби? Звичайно, багато за кордон, але скільки і що з цього має країна — їх не вважають за потрібне інформувати. Ну а що з того перепадає Камчатці? Крихти.

— Ми взагалі не знаємо, скільки виробленої нами рибної продукції йде на експорт, — зауважив Павло Павлович. — Відомо, що п’ять відсотків (усього! — А. М) від експортного виторгу належить нам, але невідомо, скільки ж саме складають ці п’ять відсотків.

Отака ситуація. Добре відома з історії взаємин Центру та регіонів…

По місцевому радіо я почув: створено Коряцький фонд, в правління якого входить і народний депутат СРСР, один з п’яти камчатських депутатів — представник корінного населення Володимир Коянто. Фонд боротиметься за розвиток національних мов, культури національних меншостей, розвиток національних промислів, раціональне використання природних багатств, оздоровлення природного середовища. Фонд вимагає, щоб коряків навчали їхньою мовою.

— А де взяти підручники? — запитує Павло Павлович. — В коряцьких школах вивчають російську мову та іноземну. Депутат Коянто нас критикує: де ж ітельменська мова? Ми кажемо: навчайте. Але з чого? Національних шкіл немає, є змішані. Коряцьке радіо кілька годин передає програми ітельменською мовою. Неформали порушують питання коряцької культури. Всі ці проблеми непрості, задавнені. Хоч би й щодо мови: як її вивчати? Адже коряк-оленяр не розуміє мови коряка-рибалки; в кожного склалось своє вузьке коло понять, пов’язане із специфікою праці, незрозуміле іншому…

Національні меншості на Камчатці становлять усього 10–11 тисяч чоловік. Це значно менше, ніж українців. За територією Коряцький національний округ займає більше половини півострова. Якщо на Камчатці пересічна густота населення — одна людина на квадратний кілометр, то в національному окрузі, на його безмежних просторах, тільки де-не-де зустрічається відрізане од світу поселення. Був час, коли коряків, ітельменів, алеутів зривали з їхніх традиційних земель, оселяли в селах. Виявилось — виривали коріння. Сьогодні національні проблеми корінного населення не менш пекучі, ніж в інших регіонах. Малі народи Півночі й Далекого Сходу стають ще малочисленнішими. На Камчатці перекоси в національній політиці — повсюди.

— Ц’ятдесят років тому було як? — веде далі Павло Павлович Зінов’єв. — Тоді керівні посади займало чимало представників корінного населення. Потім усе поволі змінилося. Хиби треба виправляти.

Як виникали перекоси? Хоч би й так. Із материка фахівець чи керівник поволі перетягував своїх людей. Місцевих, звісно, витісняли. Приїжджим потрібне було житло — їм давали, місцевих просили ще чекати.

Один з обласних керівників розповідав:

— Місцеві — дуже довірливі люди, лагідні на вдачу.

— Довірливі, — зауважив я. — Отож це люди майбутнього.

Можливо, майбутнього. Але — не сьогодення, коли довір’я і м’якості треба менше, ніж рішучості й твердості.

Нині з одинадцяти перших секретарів райкомів партії (чотири північних райони входять до складу Коряцького національного округу) немає жодного корінної національності. Деякі секретарі — з питань ідеології, голова окружної Ради, секретар окружкому комсомолу — місцеві, ітельмени. Чи не звідси твердження, що “раніше національні питання в нас не порушувались, усі жили дружно”.