— Не знав, звичайно, як і все твоє покоління.

— Чому ж ви приховували це?

Протіс боковим зором міряв відстань від місця, де він стояв, до блоку зв’язку. Кроків сім, не менше. Треба продовжувати гру.

— Я сподіваюся, ти ще добре пам’ятаєш курс навігації…

— Ви не змогли розвинути потрібне прискорення?

— Еге ж. Довелося берегти кожну крихту антиречовини. Належну частину маршруту ми пройдемо зі швидкістю, близькою до швидкості світла. Але розгін триватиме значно довше від розрахованого…

Ондрій згідливо хитнув головою — і старий ніби ненароком, ніби розминаючись, переступив ближче до краю килима.

— Ну й… оскільки експедиція набула зовсім іншого характеру й для її завершення знадобиться кілька поколінь космонавтів… ми обміркували програму виховання Дітей, склали Заповіді Летючого Світу, побудували Шлюбні Притулки, Будинок Родини, Залу Обрядів і…

— …і нікому не спало на думку просто повернути назад, додому, — спокійно докінчив Ковалик.

Роздратування мало не переплутало всі Протісові карти: він уже ладен був спинити зухвальця, але втримався. Вдав, що пропустив останню репліку Ондрія повз вуха.

— Так. Ми вирішили, що завдання Землі мусить бути виконане будь-що.

Тепер я зрозумів тебе, Протісе. Осяяння зійшло на мене. “Радше це я повинен тобі заздрити…” Звичайно, повинен! У мене були батько и мати. Незграбні й старанні, як і належить взірцевим учням. Та все-таки вони в мене були, а ти своїх ледве пам’ятаєш. І я знаю: для людини є щось важливіше, ніж шлях напролом до мети, шлях, на якому не гребуєш жодними засобами. Є людяність і любов. У тебе батька й матері не було. Тебе вчили роботи. Цікаво, якому ж зарозумілому технареві спало на думку набрати дитячий екіпаж? Заселити зореліт хлопчиками й дівчатками, вирваними з родин, із кола нормального спілкування? Хтось на Землі припустився жахливої помилки! За все це поплатилися вже п’ятеро героїв, поплатилася Віра… Сокиру знято над проміжними поколіннями.

Ні, Протіс, Клюзо й Тенгрі, звичайно, не були якимись особливо жорстокими, бездушними дітьми. Сталася трагедія. Їхнє життя розпланували на десятки років наперед. Електронний Оракул навчив тямущих дітлахів, як дати лад неосяжному корабельному господарству, робити розрахунки й ставити досліди. Згодом кібернетичний Гіменей пояснив їм усе необхідне щодо перших почуттів, таїнства шлюбу й виховання власних малюків. Вони старались, як могли. Електроніка не вчила їх бути потайними, підступними, безжалісними. Просто була Мета, визначена ще на Землі. Були ніжні, вразливі дитячі душі. Не було любові, тепла, вистражданого досвіду старших, найзвичайнісінького батьківського повчання. Моральне почуття вмерло не проклюнувшись. Власні сини й онуки ставали лише знаряддям. Фальшиві документи, сфабриковані відеокадри, Святиня з конденсатором — усе заради обожнюваної Мети.

Мені шкода тебе, Протісе, шістдесятирічний сумлінний школяр. Та зараз уже нічим не зарадиш…

…Прекрасно навчений фанатик, він ходив по килиму й говорив, говорив, говорив. Базікання приголомшувало. Старійшина просторікував про те, як це чудово, що Прабатьківщина-Земля ціла й неушкоджена. Ніякої Катастрофи не було; за століття польоту Земля напевно стане ще могутнішою й прекраснішою; знайти новий дім для зростаючого багатомільярдного людства — це велично й благородно, такого подвигу ще не було в земній історії…

— Ми Не маємо права бути егоїстами, командире.

Рід людський змушений думати про майбутнє, про ті часи коли цілим народам доведеться переселятися на інші зірки. Наші нащадки принесуть радісну звістку. Невже це не виправдання долі проміжних поколінь?

— А якщо планети Жовтого сонця непридатні для колонізації?

— Що ж, негативний результат корисний теж. Земля вже не витрачатиме сили на дослідження цього району.

Ковалик усміхався, ніби захоплюючись невразливістю Дідуся. Протіс тим часом зважував: до краю стола вже не більше як три кроки. Може, стрибнути вперед і пожбурити в бунтівника настільною лампою? Ні. В нього реакція краща.

А втім, здається, Син починає вагатись. Питає, тамуючи закипаючу лють:

— Що записано в Святині?

Теж непоганий поворот — можна затягнути розмову…

— Я боюся, що ти всадиш у мене кулю, не дослухавши! — усміхнувся Дідусь.

Ондрій, неначе знітившись, витяг руку з кишені. Чудово. Ще десять резервних секунд, коли Протіс торкнеться пульта.

— Так-бо мені спокійніше, Сину. На диску те. що ми поміж собою називаємо “програмою два”.

— Докладніше, Протісе.

Старійшина мимоволі скривився — всупереч звичаю його назвали просто на ім’я.

— Спочатку запрограмований Оракул повідомить деякі правила, що стосуються заснування колонії. Потім виголосить, що настала довгождана мить, час дізнатися про найважливіші таємниці Прабатьківщини. Після цього передача буде перервана начебто щойно прийнятим повідомленням. У ньому йтиметься про те, що всі інші Летючі Світи зустрілися в певному райському куточку Галактики, у володіннях дружньої надцивілізації, яка готова прихистити Гнаних. Отож Онукам слід зібрати наукові дані про Жовте сонце та його планети, залишити групу колоністів, а потім стартувати й рухатися в певному режимі й напрямку.

— Отже, до Землі?

— До неї.

— Ще два-три проміжних покоління…

— Необхідність, — сухо мовив Протіс.

Час було закінчувати комедію. Старий невимушено наблизився до стола, сперся долонею об його край. Ковалик ніби нічого й не помічав — розмовляв наче сам із собою, тихо, задумливо й ущипливо.

…Мені шкода тебе, Протісе. Нічого не можу вдіяти — шкода, шкода, шкода… Так по-дитячому ти ведеш цю гру з непомітним наближенням до пульта… Ох, як мені шкода тебе! Але ти вже поряд із блоком зв’язку. І, якщо я не стану на заваді, вб’єш мене по-справжньому…

— …Одного я не розумію. Ви, перше покоління, не розраховували на нашу свідомість. Заздалегідь не довіряли. Тоді чому ж не сховали всі книжки, всі фільми? Чи не краще було б виростити нас безсловесними, темними, ідеально покірливими рабами? Адже так і надійніше, й простіше…

— Що можуть незрячі залишити своїм нащадкам? Для розвідки, для вивчення щойно відкритих світів, для того, щоб передати знання, ті, хто повернеться на Землю, мають бути розвиненими, повноцінними людьми.

— Чудово! Вирішили одним пострілом двох зайців убити. Виховати інтелектуалів і домогтися, щоб вони добровільно скніли в цій летючій домовині…

Ондрій говорив з їдкою терплячістю, яка мало не перевершувала витримку Протіса. Старійшина зрозумів, що його життя в безпеці, поки Син не з’ясує все до кінця.

— Повноцінна свідомість… Тоді скажи мені: на біса ви вигадали цей балаган із диском? Чому б просто не приховати від усіх “програму два” — аж до прильоту?

— А хто б ввів її в Оракул? — осадив Ковалика Протіс, торкаючи вказівним пальцем біопанелі.

Будь-який квадрат на пульті він знайде навпомацки не обертаючись. Що ж робити? Викликати санітарів? Ворог устигне розрядити всю обойму, зачувши, як вони підбігають до дверей. Ні, потрібне інше рішення… Інше…

— Ну, припустимо, якась одна, втаємничена династія…

— Це не зовсім надійно. Краще застрахувати програму.

— Зрозуміло. За допомогою релігійного табу.

Зараз, — обпекло Протіса. Ось він, вихід. Третій квадрат праворуч. Ще не торкнувшись, можна відчути тепло, що його випромінює біопанель.

— Ох, розумники! — добродушно вигукнув Ондрій. — А знаєш, якби ви нам пояснили… чесно… цілком можливо, що ми б і вирішили летіти далі. До Жовтої зірки. В усякому разі це був би свідомий вибір. Кожне покоління має обрати свій шлях. Кожне… — І не міняючи виразу обличчя, скомандував: — Відійди від стола.

Запізно. Палець Протіса торкнувся шовковистого квадрата. І зразу десь іззовні, над шарами броні й магнітного захисту, вистрілило сопло одного з “малих” орбітальних двигунів.

Курс лишиться незмінним. Тільки похитнеться жилий циліндр. Поштовх зіб’є з ніг Дітей і Онуків. Можливо, постраждає хтось із наймолодших або найслабших. Не велика біда! Головне, щоб упав бунтівник із своїм пістолетом. На здиблений перехнябленій підлозі перемога буде за старим силачем. Хоч який міцний з виду рум’яний рудобородий фавн, Протіс зіб’є його з ніг, зламає кістки, задушить…