З відпустки я повернувся з острахом і підсвідомою радістю. При зустрічі ми з Джеком мало не кинулись один одному в обійми. Тільки ж хутко все стало, як і раніше: мені ввижалися лихі наміри мого колеги, і я намагався в усьому випередити його. Спочатку то були дрібниці — переплутати йому вхідні й вихідні канали в реле пам’яті якогось штучного інтелекту чи по-школярському накидати на крісло канцелярських кнопок шпичаками вгору… Проте все, що я не затівав проти нього, вилазило боком мені самому, мовби невідома сила оберігала його своїм гравітаційним полем. Знаєш, як ото на фронті: солдат кине гранату, а ворог, якщо не втратив самовладання, підніме її й пожбурить назад. Тут було над чим замислитись. І от не бозна-яке відкриття: напевне, я так само дію на Джека, як і він на мене. Кожна його протидія — це моя дія, й навпаки. А коли так, то й він одного чудового дня може перейти від дрібних капостей до чогось серйознішого. Ця думка обпекла мене гарячим свинцем (потім був і справжній свинець) — виявляється, життя моє під загрозою. А я собі спокійненько сплю, тішуся хлоп’ячими витівками, які час од часу виношую в своїй уяві. А Джек тим часом, може статися, замахується на моє життя!

Довго думав, як перехитрити його. Нарешті вирішив запросити Джека на полювання і там з’ясувати наші стосунки. Коли не буде іншої ради, то… нещасливий випадок, фатальний збіг обставин… У заплавах нашої річки трапляються часом просто-таки елітні сікачі, й я весь вечір власноруч готував набої: заливав у гільзи розплавлений свинець.

— Ризиковано, Роберте.

— Та як сказати. Від рідкого свинцю порох не спалахне. А от стріляти такими набоями треба лише з рушниці з добре натрудженою цівкою. Ні в якому разі не з нової. Інакше може розірвати.

Так от… Коли ладнав ці набої, якоїсь миті рука моя затремтіла й крапля розплавленого металу впала на вказівний палець лівої руки. Палець враз побілів, спух… Од болю я до ранку не міг заснути.

Другого дня, зустрівши Джека в лабораторії, я помітив, що в нього так само перев’язаний палець лівої руки. Отоді мені й сяйнуло — ми з Джеком своєрідні близнюки, пов’язані невидимою пуповиною. У нас єдина система почуттів, однакові емоції, як у сіамських близнюків. І я збагнув: бажати зла Джекові-означає зичити того ж самого й собі. Це був наче спалах блискавиці, що миттєво висвітлює найтемніші закутки. Я серйозно замислився. Відкинувши підозріння, зізнався Джекові в усіх своїх недобрих замірах. Повір, і він сказав мені те саме.

Відтоді я ніби вдруге народився: позбувся страхів і дав волю кращим своїм почуттям, які глухли в душі, мов паростки картоплі в темному льосі. Тепер чинив Джекові лише добро, бажав щастя, як самому собі. Життя стало прекрасним.

Відкривши одне одному серця, ми почали частіше бувати разом, і я збагнув, яка він щедра й чудова людина. Фанатично захоплюється музикою й сам непогано грає на скрипці. Прилучив до того й мене. Ми не проминали жодних цікавих гастролей, збирали записи найвизначніших музик… Здавалося, не було на світі нічого такого, що б я не зробив для Джека. Саме тоді з’явилася Енн — білявка з блакитними очима й ямочками на щічках. Познайомилися на одному з концертів.

— Вона посварила вас із Джеком, і все повернулося на старе, — мовив Гаррі, котрому здалося, що розповідь наближається до логічного кінця.

— І так і ні… Спершу вона мене зовсім не обходила. В нашому об’єднанні стільки симпатичних жінок на будь-який смак, і кожна залюбки розділить з тобою уїкенд. Та й у містечку чи не кожна касирка супермаркету або кельнерка ресторану з радістю опікуватиметься тобою, хвалити бога, гроші нам у “Пігмаліоні” платять чималі… Енн виявилася небезпечною тим, що то була жінка-напівпровідниця. Втім, про це вона, мабуть, і сама не здогадувалась.

— Жінка-напівпровідниця? Вперше чую. Був у мене товариш Берт Нікольсон, комівояжер із Гранд-Айленда, так той своїх приятельок називав провідницями — мовляв, тільки час із ними проводжу, не більше.

— Тут зовсім інше… Джек закохався в Енн, і, як кажуть, на здоров’я. Та оскільки вона поглинала всю його духовну енергію, то я вже не знав, як він до мене ставиться і що з ним діється, я вже не відчував його так тонко. Звісно, ми спілкувались, як усі люди, тільки ж хто зазнав вищого єднання, тому цього вже замало. Враження було таке, ніби на найцікавішому місці телепередачі раптом зник звук. Н-да… Я нервував і починав вигадувати казна-що. Джек сприймав мене по-старому і від щирого серця хотів заспокоїти, мовляв, усе лишається, як і досі, тільки от Енн… Вона ж, як локатор, вловлювала кожен порух його душі. До мене Енн ставилася нейтрально, безборонно пропускаючи мої імпульси до Джека. Ось чому — напівпровідниця.

— Може, ти просто кохав її? Класичний трикутник?

— Не знаю… Коли трикутник і був, то дуже своєрідний. Джек зраджував мене. Розумієш?

— Не дуже…

— Ну, як тобі пояснити… Енн, по суті, стала тими ножицями, які обрізали наш невидимий зв’язок. Вона уособила для нього весь світ, а давно відомо, що чоловіча дружба міцна доти, доки поміж ними не постане жінка. Мене спочатку тішила надія: Джекове захоплення скороминуще. Та поволі в свідомості зроджувалися згадки про мою давню неприязнь до Джека і його — до мене. Я намагався заспокоїтися, чим тільки не відвертав свою увагу від Джека — навіть вірші пробував складати… Потім у чарку почав заглядати… Теж не допомогло. Відтак усю свою неприязнь спрямував проти Енн. Адже це вона порушила нашу гармонію.

Джек вільно сприймав мої імпульси, тож почав непокоїтися за Енн, влаштовував усе так, щоб ми з нею бачилися якомога менше. І знову нас обох лихоманило, тільки з тією різницею, що Джек знав про мої муки, а я про його — ні. А немає небезпечнішого недоброзичливця, ніж недоброзичливець замаскований. В мені росла підозра. Джек знову почав здаватися ворогом номер один. Позаяк я уявлення не мав про його думки, мені ввижалося, що він хитро прикидається й виношує плани, як звести мене з світу.

Підозра — це така інфузорія, що множиться, як осінній туман. А чим більше туману, тим більше й шансів Для катастрофи. Я почав носити з собою кольт тридцять восьмого калібру, але й від того не був спокійним. Бо існує не один спосіб убивства. Втім, є любителі ускладнювати все на світі, вони вигадують ще й свої хитромудрі способи позбутися небажаної особи. І здалося мені: саме цим й обтяжсний мій добрий давній друзяка Джек; Енн нашіпту: йому всілякі паскудства, адже давно відомо: жіночий розум верткий і вигадливий, коли йдеться про те, щоб комусь знівечити життя.

Кілька вечорів блукав я під їхніми вікнами в пошуках підтвердження моєї підозри, і можна уявити, в якому я тоді був стані. То поривався зайти до них, застукати зненацька за якоюсь мерзотою, котру вони, може статися, готують для мене. Інколи хотілося кинутися Джекові на груди, розридатися й розповісти про свої переживання. Було й таке, що кортіло запустити каменюкою в його вікно на третьому поверсі.

Якось одважився й подзвонив у двері його квартири. Сподівався порозумітися з Джеком, та ніскілечки не відчув, що і йому болить моє серце. Джек був не сам, по кімнаті походжала Енн… Я побачив їх, зайнятих одне одним, і мені стало байдуже до Джека, до його проблем і гризот, наче з’ясувалось: Енн і справді була тим скальпелем, що розділив сіамських близнюків. Відтепер ми можемо жити спокійно…

Я недовго побув у Джека, вигадав якусь причину і за кілька хвилин розпрощався.

З тих пір усе було ніби о’кей. Ми товаришували з Джеком, часом вони з Енн запрошували мене на концерт або пікнік, і я, долаючи внутрішній опір, приставав до їхньої компанії. Проте щось усередині всихало в мені, як у старому дупластому дереві. Я вже переконався! Джек давно забув про мене. І тільки Енн час од часу нагадує йому про наші колишні стосунки, з суто жіночої цікавості підштовхує нас назустріч одне одному, як малюків, котрі й забули, через що посварилися.