Іван Нетребчук, молоде подружжя Дмитро і Катерина Воловоденки дрімали. Ловили носом окунців і решта пасажирів, лише кілька безтурботних дівчат-африканок, не помічаючи підозрілого дійства в салоні, про щось навперебій розпитували стюардесу, яка брала з таці й роздавала їм шоколадні цукерки в кольорових обгортках. Певне, стюардеса сказала дівчатам щось дотепне, бо нараз вибухнув гучний сміх.

Той сміх розбудив Воловоденка. Він підвів голову ї, через силу звівшись на затерплі ноги, обережно протиснувся між коліньми дружини й переднім кріслом. Озирнувшись на еплячого Нетребчука і трохи постоявши, рушив до дверей. Роздавши цукерки, слідом за ним пішла й стюардеса.

Старший араб провів їх знепокоєним поглядом, поволі підвівся, але, зиркнувши на годинник, знову сів. Стюардеса наздогнала Дмитра біля дверей туалету, які він намагався відчинити і ніяк не міг. Дівчина теж поторгала нікельовану ручку, стенула плечима, кинула коротке: “Вибачте” і, відчинивши двері своїм ключем, повернулася, щоб іти в кабіну екіпажу.

Дмитро, вгледівши в туалеті два “дипломати”, на якусь мить розгубився, тоді різко шарпнув двері на себе, щоб вийти, й нараз уперся поглядом у спину стюардеси, котра насувалася на нього. Зненацька хтось із силою вштовхнув стюардесу в туалет, так що вона ледь не ебила Воловоденка з ніг. Вдарившись потилицею об скло Ілюмінатора, дівчина неприродно розплющеними очима дивилася на двері. За секунду в проймі виросла масивна постать молодшого араба з пістолетом у руці. Свій піджак, галстук і хрест він, мабуть, залишив у кабіні пілотів, бо зараз на ньому була лише голуба сорочка з розхристаним коміром. Рука, в якій був міцно затиснутий пістолет, дрібно тремтіла, й борлак смикався вверх-вниз. Дмитро, одним поглядом охопивши все’це, заціпенів за дверима. Ще не помічаючи хлопця, терорист добув із кишені запасну обойму і тремтливою рукою намагався вставити її в пістолет. Проте не встиг: Воловоденко несподівано для себе з усього маху вдарив його дверима. Все сталося так миттєво, що ні сам Дмитро, ні зблідла на лиці стюардеса навіть не встигли усвідомити, що діється.

Доки Воловоденко і стюардеса розгублено дивилися, то один на одного, то на терориста, що нерухомо лежав долілиць, знепритомнівши від сильного раптового удару, другий терорист, підвівшись із крісла, позіхаючи та хрестячись на ходу, дрібно покрокував на вихід. Тільки-но він порівнявся з негром-товстуном, підхопилися два охоронці й подалися назирці за ним. Араб, здавалося, не помітив цього, але, відчинивши двері до багажного відсіку, блискавично вихопив із внутрішньої кишені піджака пістолет…

В уже знайомій нам віллі на березі океану той самий підстаркуватий пан з борідкою і в рогових окулярах щось ретельно вимірював лінійкою на карті. Він не чув, як зайшов до кімнати секретар, і навернувся лише на його голос.

— Шефе, щойно отримана шифрована радіограма вік аль-Халіді з борту 13–86. Операція проведена успішно, вони з напарником приземляться на портативних парашутах у квадраті 16-Г, — крижастий секретар-араб не міг приховати вдоволення, і голос його звучав замалим не урочисто.

Пан з борідкою не зводив із нього пильного погляду.

— Попередьте всі наші пости в очікуваних районах катастрофи літака. Вони будь-що повинні першими встигнути до нього і забрати потрібні матеріали, звичайно, якщо ті не згорять. Коли ж, боронь боже, не встигнуть, тоді нехай діють відповідно до ситуації, але дозволити, щоб матеріали, які, без перебільшення, мають стратегічне значення, потрапили до чужих рук, ніяк не можна. Це означатиме… — бородань узяв до рук чотки, помовчав, щось обмірковуючи, затим розпорядився: — Ідіть і віддайте наказ оперативному відділу, а тоді терміново з’єднайте мене з центром.

— Шефе, які будуть вказівки на випадок, якщо з центру поцікавляться, чому розбився напарник аль-Халіді?

— Скажете, що не розкрився портативний парашут. Мовляв, перша експериментальна партія, жодних гарантій… Усяке може трапитись… Аль-Халіді після приземлення треба негайно переправити в Австралію на нелегальне становище. Комп’ютер в аеропорту, напевне, зафіксував усіх пасажирів борту 13–86, і цілком може статися, що після катастрофи люди Сивого стануть дошукуватися: чому та як?

— Зрозуміло, шефе. Завтра вранці аль-Халіді буде в Австралії. — Секретар ще якийсь час постояв, чекаючи нових розпоряджень, а затим нечутно подався на вихід.

У дверях його наздогнав голос хазяїна:

— Тільки-но наші люди підберуть аль-Халіді, зразу ж повідомте мене…

Тим часом у багажному відсіці борту 13–86 сивий товстун, затиснувши під пахвою лівої руки жовту теку й попихкуючи сигарою, допитував зв’язаних терористів. Крім них, тут іще були троє молодих негрів, які клопоталися біля свого пораненого товариша, що спливав кров’ю, а також Дмитро і стюардеса. Вони стояли звіддаля, ближче до кабіни пілотів і, видно було по їхніх скам’янілих обличчях, що не отямились і досі.

Раптом товстун вийняв сигару з рота і тицьнув нею в щоку старшому терористу, аж засмерділо паленим, вилаявся і млявим порухом руки підкликав своїх охоронців. Потім, трохи подумавши, тим самим жестом підкликав і Дмитра з стюардесою. Пильно оглянувши кожного, він знову недбало сунув сигару в товстогубий рот і, важко дихаючи, заговорив:

— Ці тварюки хотіли розправитись зі мною, та не на того натрапили… Граються в мовчанку, але я витягну з них усе… А зараз треба щось робити — ці покидьки, наче куріпок, перестріляли льотчиків і хотіли вистрибнути з парашутами, а нас усіх залишити з носом… Тварюки… — Товстун знову тицьнув сигарою в лице старшому.

— Ignis non extinguitur igne,[4] — Воловоденко схопив Сивого за руку.

— Що?! — товстун люто вирячився на хлопця, тієї ж миті два його охоронці стали пообіч нього.

— Я кажу, що вогонь не гасять вогнем, — повторив Дмитро фразу англійською.

Товстун зневажливо скривився і повернувся до стюардеси.

— На який маяк була настроєна бортова радіостанція?

— На радіомаяк аеропорту Тріполі, там ми мали заправлятися…

— Значить, пального залишилось на якихось п’ятдесят — п’ятдесят п’ять хвилин, — втрутився в розмову один з охоронців Сивого.

Той, ніяк не зреагувавши на репліку, тоном наказу ввернувся до стюардеси:

— Не гайте часу, любонько, йдіть і налагодьте зв’язок із Тріполі… Повідомте, що сталося з екіпажем, запитайте, може, порадять щось, а ми продовжимо бесіду з цими тварюками…

— Я… я не дуже розуміюсь на тому, — розгублено дивилася на товстуна дівчина.

— Я вам допоможу, — підоспів їй на поміч Воловоденко.

Коли стюардеса й Дмитро квапливо подалися до кабіни льотчиків, Сивий кивнув одному з молодиків, і той рушив за ними.

У кабіні перед ними постало жахливе видовище: всі шість членів екіпажу лежали в різних позах на підлозі. Щиток приладів, крісла, стіни, скло ілюмінаторів були заляпані кров’ю. Дмитро, пойнятий жахом, закрив очі й підніс до рота хусточку. Стюардеса, глянувши на те жахіття, стрімко вискочила назад, у багажний відсік, але ва якусьхвилину повернулася. За її спиною стовбичив один з підручних товстуна.

На якій частоті працював тріпольський аеропорт, стюардеса не знала, і скільки вона разом з Дмитром не викликала його, в ефірі панувало мовчання.

— Напевно, терористи працювали на рації й навмисне збили частоту, — поглянувши на охоронця, сказав Воловоденко.

Той кивнув головою і наказав просити допомоги у всіх, хто їх. почує на будь-якій частоті. Стюардеса негайно передала в ефір прохання про допомогу англійською, італійською та французькою мовами. Затим її змінив Дмитро і сказав те саме арабською і російською.

Негр-охоронець, почувши російську, помітно насторожився, мить повагався і заквапився до шефа.

Про що не знали пасажири борту 13-86

У кімнату бороданя на приокеанській віллі стрімко вбіг секретар-араб: