По цих словах головуючий і заходився відкривати свою банку. Добре, що щупалець у нього було п’ятнадцять.

Олександр Шарварок

МЕЖА ДОПУСТИМОГО

Фарс-репортаж

— Встати, суд іде! — почувся нізвідки голос Вотоли.

Всі встали. Імператор Нілат, високий, довгоногий, з яскраво напомадженою лисиною, глухо протупотів до столу, покритого яскравим оксамитом, посміхнувся куточками вуст, і цю посмішку одразу ж було зафіксовано десятками фотокамер — щиру, невимушену, класичну посмішку імператора, вона — візитка імперії, лице політики і дзеркало закону. Хто з цим не згоден, той, по-перше, бовдур, по-друге… таких вже немає, в усякому разі тут, в ІПП — імперії першого покоління, котра завдяки щирій невимушеній посмішці імператора зробилась єдиним притулком цивілізації на колись занедбаних перелогах Всесвіту.

Імператор сів, яструбино оглянув зал.

Погляду не витримували навіть кореспонденти, котрі, як відомо, витримують все, навіть мізерну зарплатню… не витримали і відвернулися: фотографувати посмішку — це робота, але дивитися Нілату у вічі — крайній індивідуалізм, хвороба заразна, з якою імперська медицина боролася як доутробним щепленням, так і новітнім способом плазмохірургії, відомо ж бо: “Чого не лікують ліки, те виліковує залізо, чого не лікує залізо, те виліковує вогонь”. В імперії хворих не було і ніколи не буде, бо є очі імператора, завдяки яким, крім усього, ІПП уникла масштабної екологічної кризи, а заразом і масштабних соціальних катаклізмів, як це сталося, скажімо, в Державі Суверенів, після чого вона згодилася бути сто сьомим штатом ІПП, відмовившись від герба і прапора і випросивши особисто в Нілата вічний календар, аби щоразу пишно святкувати цей історичний день грандіозним фейєрверком.

Нарешті імператор кволо махнув рукою: “Фас!”

Всі повернулись до нього обличчям і помітили, які глибокі фіолетові пасмуги обрамляють йому очі, завдяки яким ось уже стільки літ ІПП процвітає на радість іппівців і на заздрість їхнім ворогам-ботокудам, що й досі ще брязкають зброєю, як твердить постійно перший лакей імператора Вотоло.

До речі, лакей це не служка із челяді пана, а найвища посада при імператорі, член кабінету трьох — уряду ІПП. Так от, лакей Вотоло відповідав за мораль та інформатику, що складають основу основ життя іппівців та буття ІПП, хоч життя із буттям так тісно переплелися, що тепер важко сказати, що первинне, що вторинне, через що — для простоти — сам імператор вживав ці поняття у демократичній єдності, а саме: життя-буття. Дехто пробував протестувати, вбачаючи в цьому небезпечно злиття й поглинання, але з легкої руки імператора термін прижився, так що й філософи вже докоряють лінгвістам, лінгвісти — історикам за колишню фахову упередженість, час од часу збагачуючи науковий потенціал імперії новими дослідженнями конструктивних елементів терміну. Скажімо, лакей Вотоло, він же Генеральний Коридорний Академії Наук, у місткій праці, виданій на пергаменті і окутій бронзою, незаперечно довів первинність життя-буття, цим самим поклавши край доімперським висновкам про пріоритет духовного у пошуках еволюційної перспективи, чим неабияк засмутив купку церковників і близьких до них представників інтелігенції, вопи написали гнівного листа самому Нілату, на щастя, до Нілата лист не дійшов, купці опозиціонерів дали рішучий відлуп у колективах, де вони до цього працювали, і життя-буття, таким чином, не зазнало змін чи деформацій, чим неабияк були втішені і лакей Вотоло, і рядові іппівці, резонно вважаючи, що воно їм ні до чого — згуртування навколо імператора варте багатьох допотопних істин, од яких нудить, як після морожених червів.

Крім Вотоли, до Кабінету Трьох входили також Яіре і Вонад — лакеї-близнюки, що зрослися спинами, через іцо вони й кланялись імператору спершу поклоном наліво, а потім поклоном направо, чим до часу аж розважали Нілата — мов менует танцювали, та звичку лакеїв перейняли рядові іппівці, і Ніліт подумав, що так недалеко до лівого й правого ухилів, і довелося лакею Вотоло терміново готувати інструкцію, згідно з якою поклони наліво й направо заборонялися з необхідності шанувати предківські звичаї та етикети, а саме: при зустрічі викидати десницю поперед себе і вигукувати: “Фас!” Декого із дослідників старовини це покоробило, адже півтора століття тому, твердили вони, чистокровні предки іппівців, вітаючись, справді робили подібний рух десницею, але ж вигукували “хайль”, а не “фас!”, і вони написали листа самому Нілату, котрий обіцяв подумати, а лакей Вотоло розгубився — фашистське вітапня заборонено нині діючою конституцією, над якою він попотів чимало, а тепер?.. Але імператор думав, піхто йому не заважав. Дослідникам старовини порадили покопатися глибше в історії. “Або “фас”, або я вас…” — прошепотів лакей Вотоло, дослідники пообіцяли, і Вотоло заспокоївся — знайдуть, у них найкращі наукові кадри, що треба — знайдуть обов’язково; хвилювало мовчання імператора, його, як ніколи, довга дума, такого іще не було. “Старіє Нілат, старіє…” — зауважив лакей Вотоло — ровесник імператора і один із фундаторів ІПП, його старість не лякала — лакеї старості не знають…

Як завжди, вирок зачитував Нілат.

Читав напам’ять, бо зневажав трибунів, які вдаються до послуг референтів, сили-силенної радників та дорученців — за екстремальних умов імператор ніколи не покладався на когось, а такі умови склалися — реальна загроза форпосту цивілізації з боку її ворогів-ботокудів, як твердить лакей Вотола із цифрами у руках.

Кузьма Оравраш уже третій тиждень сидів у темниці ІПП, далеко від Землі й своєї родини, тато з мамою досі не знають, що з ним, і треба ж ото було — Кузьма вилаявся ніжною юнацькою лайкою, але не полегшало. Казали ж йому: не лети, ще не все перевірено; переживали, щоб не згорів, не злетівши, ніхто й гадки не мав, що він перетне межу допустимого, підтвердить найфантастичніше і… потрапить у полон до космічних братів, про існування яких достеменно не знали, та вже замикали космічні кордони Землі, постачаючи туди найновішу техніку, розставляючи бункери-еліпси так, щоб і миша не проскочила ні сюди, ні звідси. Йому вдалося… Невже сплав СС-055, що вони його використали для шліфування корпуса свого “Ікара”, здатний іманентно розвиватися, як передбачав Назар, а отже, й структурно змінюватися залежно від психоморального стану людини, біосйстемної взаємодії, невже?.. Чимось іншим Кузьма не міг пояснити того, що сталося з ним і його “Ікаром”, у перші дні полону почувався так, ніби щойно завершив дослід, не вистачало Назара, щоб аналіз і обрахунки перетворились в струнку теорію, у відкриття, адже, виходить, людська особистість, як біосплав, ідентична сплаву СС-055, внаслідок чого виникає поле довір’я…

Поле довір’я… Межа допустимого… Абсолютна невразливість… Небіомізовапа знищувальна техніка не реагує на ракету-особистість! Ах, як тут бракує Назара! Індивід-особистість, а не просто людина керує множинністю суто технічних процесів і явищ… Ракета, створена ними, — це біотип, а не сплав мертвих металів — зовнішня оболонка мікроземного середовища… Чудо? Мара? Але ж сталося! Таємничий сфінкс всеприродної єдності заговорив, і хто його змусив? Він, Кузьма Оравраш, студент політехнічного, а нині — бранець, невільник, аж не віриться, що все це діється не в XVI столітті, а в XXI, що він є він, а не Байда з народної пісні чи інший який галерник. Кузьма вилаявся тією ж ніжною юнацькою лайкою, що й перше. Був би Назар тут — щось би придумали, а так… Ні, його не катували, не морили голодом, та щодалі Кузьмі важче терпіти оригінальні допити лакеїв Яіре й Вонада, які ображали його батьківщину, його самого, все, що лишилося там, на Землі. Його ображали самі лакеї-близнюки, він гидував ними, як п’явками у болоті, згодом звик, ще й співчував, бувало, прозвавши лакеїв калічками, і ладен був терпіти будь-які знущання, але нізащо не відкрити їм того, що віднині належить Землі й нікому більше.

— Юначе, ви нас цікавите, як типовий продукт морально-інформаційного розкладу останньої демократії на порозі свого колапсу. Земля — прах, вона не відтворює нічого, крім жорстокості і насильства… — Яіре сидів перед ним і дивився йому у вічі, а Вонад свердлив його поглядом через дзеркало, і Кузьмі здавалося, що до нього звертаються одразу із двох світів. “Задзеркалля якесь, казка…” — майнуло в голові на першому допиті, та слова, що звучали немов із двох уст, повертали його до дійсності.