На двадцяту добу у Центрі керування міжгалактичними польотами канал № 9 вимкнули. Повільно опустився у своє ложе схожий на зенітку п’ятдесятиметровий стовп радіотелескопа. Потух величезний, всіяний оранжевими цифрами та пунктирами екран.

Начальник Центру зняв окуляри й сумно сказав:

— У нього скінчилося пальне. До того ж “Протон” зник з екранів біля зони чорної діри…

На листочку календаря він записав: “Створити комісію по розслідуванню”.

Буяла весна. Палюче азіатське сонце ще не встигло перетворити кущики трави на купки сінця. І шматки дерну, якими були обкладені могилки та стели, палали коротким зеленим полум’ям.

— Ось тут, Вікторіє Андріївно, — підвів черговий офіцер Центру до химерного базальтового пам’ятника струнку біляву жінку.

А сам відійшов трохи осторонь.

Жінка довго вдивлялася у рожеву мармурову плиту. Нарешті серед імен тих, хто не повернувся з космосу, знайшла:

“Національний герой, полковник Корженко Петро Степанович”…

Легенький вітерець доторкнувся до пасма її волосся. Жінка не плакала. Вона поклала до плити букет чорнобривців. Запалила цигарку. Рушила до цвинтарної брами.

— Ваш літак о п’ятнадцятій, — нагадав їй уже в машині делікатний капітан.

— Дякую, — ледь кивнула й… здригнулася: праворуч, за сірим пологим пагорбом, вдарила громовиця.

То рвався у космічну далеч ще один “Протон”. А може, “Квант” чи “Атом”… Невдовзі й сама Вікторія Андріївна побачила у небі білий розчерк.

Аби хоч якось втішити гостю, капітан всупереч інструкціям сказав:

— На Венеру полетіли. Перша робоча вахта.

Володимир Кашуба

ГРИМАСИ ПРОГРЕСУ

Костя Шпак закрутив останню гайку й зітхнув з полегшенням:

— Здається, все…

Робот моделі СТХ-У51-Б, а простіше — Домашній Робот (Уніфікована модель), чи зовсім просто — Друм, стояв перед нами, урочисто виблискуючи всіма своїми індикаторами. Два роки наш дружний колектив конструкторів бився над створенням універсальної домогосподарки, яка б зняла з тендітних жіночих плечей тягар буденної хатньої роботи. Друм повинен був прибирати кімнати, поратись на кухні, глядіти малечу, шити, прати, прасувати… Загалом, виконувати всі ті роботи, що досі забирали у наших вірних подруг левину частку вільного часу.

— Що ж, друзі, вітаю вас із завершенням монтажних робіт, — сказав Іван Петрович, керівник групи. — Але це лише половина справи. Перш ніж здати нашу конструкцію у масове виробництво, треба її випробувати. Ясно, умови випробування мають бути близькими, так би мовити, до бойових…

— Пропоную доручити цю справу Андрієві, — вихопився Костя Шпак.

— Чому саме мені? — поцікавивсь я.

— Ти ж у нас холостяк, — пояснив Костя. — І якщо Друм витримає у тебе, значить, він витримає де завгодно… Ви не проти, Іване Петровичу?

— Якщо Андрій згоден…

— Чого не зробиш заради прогресу! — сказав я.

— Тоді бери службову машину й вези його додому, — сказав Костя. — Щоб до твого приходу була готова вечеря. А на завтра запрошую всіх до себе: відзначимо моє тридцятиріччя, заодно й обмиємо наше дитя…

Після роботи я завжди заходив до їдальні чи кафе, щоб трохи перекусити, та сьогодні відразу подався додому. Ледве відчинив двері квартири, як відчув апетитний запах смаженої цибулі й ще чогось невимовно смачного… Я швидко роздягнувся, повісив на вішалку пальто і по ідеально натертій підлозі навшпиньки пройшов на кухню.

Біля стерильно чистої газової плити стояв Друм і уважно вивчав якусь інструкцію. А на столі… Ои леле! Я навіть не підозрював, яке диво можна створити із звичайної любительської ковбаси, картоплі та цибулі. Отож швиденько помив руки й усівся до столу.

— Ану, Друмчику, дістань із холодильника пляшку, — скомандував. — Щось у горлі пересохло.

Друм слухняно шарпнув дверцята холодильника, дістав з полиці пляшку лимонаду. Із задоволенням випивши різкого холодного напою, я взявся до вечері. Страва була чудова. Швиденько упоравшись, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор: от-от мав початися матч на першість країни з футболу…

Гра відразу ж захопила мене. Слідкуючи за перипетіями на полі, я дзиґою крутився у кріслі. А коли наші не забили майже стопроцентний гол, аж застогнав від розпачу — нездари!

Раптом екран телевізора погас.

— У чому справа? — роздратовано спитав я Друма. — Негайно увімкни!

— Після трудового дня людина повинна розслабитися, — змотуючи електричний шнур, мовив робот. — А ця передача тримає в напруженні вашу нервову систему, що може привести до спазму коронарних судин, ішемії серцевих м’язів і, врешті-решт, до інфаркту міокарда…

“Грамотний, бестія”, — шанобливо подумав я, проте все ж зауважив:

— Надалі, якщо захочеться покомандувати, йди до ванної і повчай там пральну машину чи пилосос. А в мої справи не лізь…

— Мені доручено піклуватися про побут людини та її здоров’я, — досить неввічливо перебив мене Друм. — Тому надалі прошу дотримуватися моїх рекомендацій.

Я тихцем вилаявся, дістав цигарки й нервово клацнув запальничкою…

— Одна крапля нікотину вбиває коняку, — повчально мовив робот, і мої цигарки полетіли до кошика для сміття.

Я тільки зубами скреготнув. Та що мав робити — сам погодився. Тому роздягнувся, узяв книгу й ліг у постіль…

— Читання навлежачки шкодить рефракторному механізмові кришталика, сприяє передчасному розвитку короткозорості, — прогугнявив Друм.

Я вимкнув світло і відвернувся до стіни. Ну, Шпачок, постривай…

Уранці мене розбудив бадьорий мотив відомої пісеньки.

— Підйом! — голосом старорежимного фельдфебеля гаркнув Друм. — П’ятнадцять хвилин гімнастики, потім “водними займімось проце-ду-ра-ми”…

Зціпивши зуби, я кілька хвилин пострибав перед відчиненим вікном, абияк умився й подався з дому. Робот навздогін репетував щось про користь регулярного й своєчасного харчування, та я тільки дверима грюкнув… Поснідав у кафе, випив кухоль пива. Цілий день складав план дій, а коли пробило п’ять, взяв таксі й поїхав додому… За півгодини ми з Друмом уже були біля Костиного під’їзду. Із розчиненого вікна його квартири линула гучна музика, чувся веселий гамір. Ми піднялися по сходах,

— От що, Друме, — вручаючи роботові букет квітів, сказав я. — Привітай Костю з днем народження, побажай здоров’я. Ну й допоможи там… по господарству…

Друм слухняно моргнув фотоелементами, а я натиснув кнопку дзвінка й мерщій униз.

За хвилину музика стихла. Потім пролунав голос Друма, який вітав господаря зі святом.

— Наша конструкція, — з гордістю сказав Костя. — Два роки пра…

Раптом запала глибока тиша. А далі почувся дзенькіт пляшок і розпачливий голос Друма.

— Масове алкогольне отруєння! — що було сили волав робот. — Небезпечно для життя! Хто там є, внизу, негайно викличте карету “швидкої допомоги”…

Я потер від задоволення руки й подався геть.

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ НАТХНЕННЯ

Перед завершенням робочого дня я зайшов до Андрія. В лабораторії панувала невимушена, я б сказав навіть, по-домашньому затишна атмосфера. Слюсар Митрич ремонтував водопровідний кран і, перебуваючи з приводу щойно одержаного авансу в дещо піднесеному настрої, незлобливо перемовлявся з комп’ютером, що стояв поруч.

— Ти от машина, залізяка бездушна, — бурчав по-батьківському. — Хіба ж ти розумієш, що таке аванс? Це ж свято душі…

— Та воно так, — тихенько зітхав комп’ютер. — Якщо алгоритм ікса прямує до епсилона, тоді звичайно…

Андрій сидів коло столу, переглядав місцеву газету. Я зазирнув через його плече й побачив черговий опус нашого спільного знайомого поета-багатоверстатника Гліба Чемерисова.

— Оце сиджу та й думаю, — мовив Андрій, — що змушує людей братися за перо?

— Відомо що, — сказав я. — Це коли не можеш не писати, коли — натхнення, коли…

— Думаю, все значно простіше, — не погодився зі мною Андрій. — Втім, давай перевіримо, що саме з названого тобою рухало пером нашого Гліба.