— Поки що секрет.

Ігор замкнув лабораторію. Проминувши сонного вахтера, ми вийшли на вулицю. Вже засвітилися ліхтарі.

— Мені на трамвай. Про сьогоднішнє — нікому ні слова! — Ігор хотів був на прощання потиснути мені руку, але скривився від болю.

Круто розвернувшись, він зник у провулку.

Я завернув до маленького темного скверика. Пусто. Жодної душі. Даремно Ігор криється зі своєю ідеєю. Все одно я знаю, над чим відтепер він буде битися. Його ім’я справді увійде в історію нарівні з іменами Ферма, котрий не завершив доведення своєї знаменитої теореми, і Ейнштейна, який так і не створив єдиної теорії поля. Лише через двісті років Христофор покаже, що горезвісна задача Барчевського не має розв’язку.

Що ж, моя місія скінчилася. Мені також пора. Я озираюсь — чи, бува, не стежить хто, — і скидаю одяг. Він розчиняється в темноті, стає легким пилом, першим опалим листям, темною корою старої сумної липи. На черзі тіло Сашка Перескокова, затісне й незграбне. Воно зникає десь там, унизу, перетворюється на місячне сяйво, на шерех шин по асфальті, на несподіваний подув вітру. А справжній Сашко, щасливий Ромео, зараз спить в обіймах своєї Джульєтти, з якою я його познайомив тиждень тому. У нього не буде нагоди замислитися над тим, що лежить в основі кохання, — до кінця свого життя.

Вогні міста залишаються далеко внизу. Наді мною все яскравіше розгоряються зорі — рідні, близькі. Десь там, за ними, далеко в просторі й ще далі в часі, на мене чекають друзі й кохана. Перш ніж рвонутися до них, я ще раз поглянув на голубу планету, оточену роєм примітивних, проте симпатичних супутників. Мила, добра Земля, колиска, в якій народився розум Галактики.

Хто я тепер? Промінь світла, квант поля, флуктуація вакууму.

Перш ніж звільнитися від тенет древньої мови, що сковують політ думки, я шепочу:

— Прощай, Земле! Твій шлях буде довгим і нелегким, але ніхто не перепинить тебе необережною чи жадібною рукою. До зустрічі, Земле!

Микола Дашкієв-Шульга

НЕ ЧІПАЙТЕ КВІТІВ!

Ох і хитра ж, скажу я вам, та штукенція, — ну просто до біса хитра, — середовище для існування! Стільки у нього характеристик, стільки параметрів… Навіть не запам’ятаєш всього до пуття.

Про яке конкретно середовище мова? Про середовище для роботи, а може, середовище для відпочинку? Чи лише для існування?.. І яке саме воно мається на увазі — це існування? Хто буде існувати, де буде існувати? Та й взагалі, які конкретно у нього (них) вимоги й потреби? Хоча це — не суттєво! Важливо лише, які у нього (них) можливості, як організму, так і гаманця. О, тут є про що поговорити!..

Коли відверто, тут часом утворюється цікавий зв’язок — зріст фінансових можливостей клієнта чомусь швидко псує його захисні механізми. Зате замовники із середнім достатком значно витриваліші. А про небагатих — годі й казати. Це просто криця! Але найцікавіше те, що всі полюбляють працювати саме на заможних. Хе-хе…

Взагалі, коли лаштуєш, скажімо, щось для гурту юних шибайголів, відчуваєш навіть насолоду. Їм що потрібно? Щось веселеньке, цікавеньке — аби тільки не таке, як у інших. Можна навіть догори дригом, піф-паф! — і все клас. А головне — ніхто не стовбичить у тебе за спиною, не сопе у вухо. Ти сам собі господар! До речі, коли б не вони, куди б подівся брачок від попередніх замовлень? (А хто ж з нас без гріха?..) Тим більше що під кінець роботи вони ніколи не пам’ятають точно, що саме хотіли спочатку. Хе-хе? Хе-хе!

Приємно попрацювати і з так званою діловою особою. Вона завжди добре знає, що хоче сама, але не гірше за мене знає, що можу зробити я. Взагалі ділова особа знає дуже багато, навіть занадто: що саме та де саме (і у кого саме — теж!) приховане від стороннього ока. Працювати з нею легко — треба тільки розслабитись і не пручатися занадто. Бо тут не до жартів!..

Зрештою кожен, хто просидів би на моєму місці стільки, як і я, то й теж розрізняв би клієнтів навіть за коліром думок. Щоправда, трапляються й нам інколи такі, знаєте, колоритні фігури… Цього, останнього, я пам’ятатиму, мабуть, довгенько — так він мене дістав. Трясця йому в печінку! Якщо вона у нього є, звичайно…

А зустрів я його досить привітно. Перед тим мені довгий час чомусь траплялися лише дріб’язкові роботи, — ані прибутку, ані свободи. Суцільна, знаєте, косметика: там підправ, тут прибери, отам додай… Часу бере багато, але й нервів теж нівроку. Просто хронічне прневіряння!

Отож зустрів я його, можна сказати, із розкритими обіймами. На жаль… А втім, з ним, здається, будь-хто спіймався б на гачок: високий, огрядний, хвилясте світле волосся, симпатична м’яка борода, а в діях та словах — сама доброзичливість… І одягнутий не у ті новомодні простирадла, а в хоч і дещо застарілі, проте вельми, елегантні шати з натуральної бавовни. На ногах — сандалі. Словом, звичайний середнього віку ангел без особливих прикмет.

До того ж цікаве замовлення, яке на деякий час, мабуть, просто притлумило мою обережність. Ще б пак! По-перше, йому була потрібна компактна планетна система із жовтим карликом у ролі світила. І дві окремі раси для однієї з планет. Обидві розумні, між іншим… Це вже, як ви здогадуєтесь, було по-друге.

Ні, я й зараз можу сказати, що замовлення було шикарним, зате аванс… Власне, то був перший сигнал. І ви думаєте, що я отямився? Аніскільки!.. І дарма. Тоді я лише наївно поклав собі відігратися надвишком за швидкість роботи.

Надвишок! Хе-хе (це вже з сарказмом)! Він кожної миті підганяв мене, метушився поряд, заважав повсякчасно, чим тільки міг. До того ж виявилося, що все це йому треба зробити щонайбільше за тиждень! Як вам таке подобається? Та за такий темп сам господь бог заломив би подвійну ціну! І я здеру!..

Для початку вигнав його геть — “перебування сторонніх на будмайданчику суворо заборонено”. Але він не вгамувався — вартував цілодобово за парканом і телепатував звідти всілякі додаткові вимоги. Ну, хай-хай пострибає там, може, пристане… Мені ніколи.

Зметикувавши, що й до чого, я гайнув у той куток, де складав різний мотлох, не використаний в попередніх роботах. Адже мій замовник зажадав аж дев’ять планет, а ви знаєте, що з будматеріалами в Галактиці сутужно.

Жовтого карлика у мене в загашнику, звичайно, не було, але серед відходів таки вдалося видлубати кілька планеток. І хоча над кожною ще треба покопирсатися, це значно швидше, аніж ліпити нові.

Карлика дістав на базі й заходився монтувати систему. Справа звична, на рівні рефлексу. На перше місце я приладнав навіть не планету, а списаний супутник — все одно сюди не зазирне, то навіщо матеріал переводити. Потім прилаштував планету номер два. Не сподобалася вона мені, не сподобалась — миршава якась, непоказна. Клієнт, напевне, теж закрутить носом. Тут треба подумати. Узяв та й запнув її щільненько хмарами і — нічого, може бути. З третьою халтурити не можна: тут мають жити його раси. В замовленні — окремим пунктом! Тварини. Рослини. Клімат. Все детально обумовлено! Ох і не люблю я цього, жах! Так що залишимо на закуску.

Несподівано багато витратив часу на четверту: такої барахляної планети мені ще, мабуть, не траплялося. Порохняви, наче в моєму старому килимі — приятель подарував (на тобі, боже)… Викинути б — та незручно! Бив я її, бив, потім пилососом…. Все дарма. І колір якийсь брунатний, атмосфери — вважай, чортма. Але здаля — наче нічого.

Не подумайте, боронь боже, що я метикайло якийсь — були часи, я такі планети будував! От як уся оця система разом. Так, були часи! А тепер, звичайно, всі кинулися будуватися, — хіба на всіх настачиш?

Спогади так розчулили мене, що я, попри всю скруту з матеріалами, п’яту зліпив більш-менш пристойною — і маса нівроку, й тиск, супутники таки справді схожі на супутники. Аж приємно стало. Щоправда, скочив на п’ятій якийсь прищик, але через атмосферу майже не видно — так, червоніє щось невиразне.