Неймовірне діялося і в пустелі. Співи пісків перейшли в завивання. Все потонуло в мороці піщаного хаосу. Вперше в житті я відчув недобре з серцем: воно билося все частіше й частіше. Крізь шпарини в салон почав пробиватися їдкий пил, який, не дивлячись на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі, хрумтів на зубах, забивав пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й боляче. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, напівпритомний, втягував у себе крізь запону з чалми розпечене повітря…

Раптом щось перевернулося в мені, У грудях зродилося й почало зріти зерно непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчув себе знову господарем свого тіла. Кожна його клітина тепер підкорялася моїй волі. І в мені немов запрацювало запасне серце. Я взяв глека й підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаннми до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула йому свідомість. Він озвався:

— Це я у всьому винен. Я! Не попередив про хамсин. Сподівався, проскочимо до його появи… Машина у нас надійна…

— Годі вам, Омаре. Візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне, не піддатися паніці.

Мій проникливий тон подіяв. Омар знову заходився шепотіти молитви впереміш з іменами своїх дітей.

Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув у салоні освітлення. Термометр застиг на плюс сорока восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук, що утворювався від зіткнення міріад піщинок з машиною. Під. ті звуки ми й поснули.

…А вранці стихія розігралася з новою силою. Сонце так само ледь вгадувалося в рудому вирі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити ьоди, то з жахом відзначили, що діжка стала надто легкою. Виходило, ми й незчулися, як видудлили більшу частину запасу. Отут ми з Омаром по-справжньому почали ощадити воду. Пили вже не з баньки, а з пластикової стопки, яку я видобув з аптечки… Термометр тим часом вже показував плюс п’ятдесят два. Учора було значно більше. Про причину цього я навіть не здогадувався. Адже за вікном коїлося щось незбагненне.

Товариш мій благав аллаха про допомогу, мені ж на пам’ять наверталися спогади дитинства.

Моя, десятилітнього хлопця, рука мочає пензля у воду, потім у кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашо, бачив руде сонце? — питає мене вчителька, яка навпроти за столом перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжевий, та тільки не рудий”. — “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. — “Буває, то й буває”, — ніби каже вчителька й кладе руку на мою вихрасту голову… Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не за тим, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути у себе на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не дати замулитися в моїй душі тому джерельцю, з якого людина черпає добро для інших…

А воля мене не кидала. Вона ніби перевела організм у інший режим роботи. Хоча із свідомістю коїлося щось незрозуміле: картини минулого й теперішнього перемішались, і я марно намагався розплутати цей клубок.

— О, аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води.

Він задихався від жари й нестачі повітря. А потім розум його потьмарився й він рвонувся до дверцят, щоб вийти.

— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.

Голова боліла немилосердно, рот і горло пересохли так, що взялися струпами. Та я почувався краще, ніж Омар. Прийшли на пам’ять слова того чоловіка, з яким я був на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. За довгу і багатостраждальну історію страх перед цим вітром, якого ще називають “подихом смерті”, етав уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.

І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснуло суміші пкку й жароти. Та Омар на те ніяк не зреагував. Він був непритомний.

Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під автомобілем кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні дуже чутливі до вологи. Шпарини нашої “тойоти” стали для них джерелом вогкості. Але я враз забув про цих істот. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термоса. На ній не лишилося й сліду від фарби. Стекла теж були вишмуляні піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої…” — подумав я, висуваючи антену. Перед тим як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер вже не було. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-західний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.

Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя й мій товариш. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається, Омар і зовсім оклигав. Його навіть стало на те, щоб з’їсти шматок м’яса.

Тим часом із пам’яттю моєю діялося щось неймовірне. Минулі події тасувалися, знову вишиковувалися в ланцюг, який, проте, рвався, щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, геологічними й математичними ідеями. Це було як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамаків” Шевченка, епізоди з романів Гоголя й Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А мої болі, фізичні й духовні, переливалися в дивну, вразливу музику. Я запитав Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. “Хто їх тоді годуватиме, мосьє, хто вивчить?”

…Така тиша буває тільки в пустелі й тільки на світанку. Мені не один раз доводилося ночувати просто неба в Сахарі, і я спізнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я чекав, що ось-ось вітер і пісок накинуться на автомобіль… Але то таки була тиша. Поруч спав Омар. Чалма зсунулась, і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що голова його стала білою.

Під колесами захрустіло. Мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла, і я спинив машину. Весь безмежний простір здавався дном океану, воду якого було сильно змулено недавнім штормом. Омар вийшов з машини. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, й відхилив його на капот.

— Мосьє, — прохрипів мавр, — аллах послав нам важке випробування. Аби тільки цим воно скінчилося.

Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі обминали. Сонце ще не зійшло, відтак єдиним нашим дороговказом був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що у нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють.

— А у вас, мосьє Алі, є діти? — запитав він несподівано.

— Є. Син.

— Один?! — здивувався. — Чого тільки один?

— Аллах не дав більше, — відказав я з усміхом.

До речі, посилання на аллаха — дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші балачки теж були способом відволікати увагу від проблеми води.

Скоро ми вибралися на високий бархан. Власне, то була гора утрамбованого піску, вкутана пиловим туманом. На сході вона випохилювалася в рівнину, а на заході здіймалася метрів на сто і мала форму підкови. Я сподівався побачити у низині поселення. А натомість попереду розкинувся дивний пейзаж. Здавалося, то був край жовтих діючих вулканів, біля підніжжя яких клубочилися руді випари… Щось заскніло всередині. Принишк і Омар. Ми зрозуміли без слів: заблукали.