На мить на трибунах запала тиша. Потім болільники “Айстри” дали вихід своїм емоціям. Поліцейські, що стояли вздовж поля, насторожено повернулися до трибун.

До кінця гри лишалося сімнадцять хвилин.

“Комета” швидко опанувала себе і повела рішучий наступ на ворота “Айстри”.

Мортон, піймавши запитальний погляд капітана, зробив виразний жест, який означав: “У захист! Триматися!”

На свою половину поля перейшов і Хоок, що звичайно “пасся” поблизу штрафного майданчика суперника.

Взагалі такі масовані штурми воріт рідко завершуються успіхом. Однак центрфорвард “Комети” Лоуренс О’Брайєн спромігся прицільно вдарити по м’ячу у цьому хаосі, і м’яч затріпотів у сітці воріт “Айстри”. Мортон намагався зберегти на обличчі незворушний вираз, проте це йому не дуже вдалося.

“Так, команда начебто обіцяла сьогодні приємний сюрприз. І на тобі — цей проноза О’Брайєн таки домігся свого. Такі голи найбільш небезпечні в моральному плані. Вони намічають злам… Хоча нічия у цій зустрічі була б для нас успіхом, але ж ми вели у рахунку! А тепер мої хлопці можуть повернутися до думки, що і в цьому матчі їм нічого не світить…”

Гра знову покотилася до воріт “Айстри”. Але вже не так швидко. “Комета” повільпо перейшла середню лінію і надовго загрузла в дрібних передачах і неефективних комбінаціях на дальніх підступах до штрафного майданчика.

Мортон подумав: “Якщо так буде й далі — то це не найгірше…”

Молодий Кроуфорд, якого він хотів був випускати на поле, очевидно, не знадобиться. Заміна могла навіть зіпсувати ансамбль, який вигравався в ці хвилини. “Хай Кроуфорд посидить!” — вирішив Мортон і знову зосередив увагу на полі.

Гра трохи-трохи поточилася до воріт “Айстри”, але поперечні передачі не віщували ніяких загострень. Футболісти “Комети” були під щільною опікою. Запахло нічиєю. Це, певно, не влаштовувало тренера “Комети”. Стів Хемер, кремезний, лисий чолов’яга, вискочив до лицьової лінії і енергійно замахав рукою, наказуючи своїм хлопцям йти вперед.

О’Брайєн зіграв у стінку з центральним нападаючим Куком і вискочив був на ударну позицію, але тут йому в ноги кинувся Лунс і в класичному підкаті вибив м’яч за бокову лінію… Це настільки прикро вразило зірку, що він навіть забув упасти, вдаючи підніжку…

Напівзахисник “Комети” Фаулз вкинув невдало. Футболісти “Айстри” перехопили верховий м’яч. Після кількох сумбурних переміщень він потрапив до Лунса, який з розвороту послав його вперед до воріт супротивника. Це був ідеальний пас на хід. Кронксу не лишалося нічого іншого, як рвонутися вперед. Захисники “Комети” зразу опинилися десь ззаду і збоку. Голкіпер, зрозумівши, що йому ніхто не допоможе, кинувся до м’яча. Проте Кронкс устиг раніше. Обвівши воротаря, він з усієї сили послав м’яч у пусті ворота… Гол! Переможний гол!

Через 40 секунд пролунав фінальний свисток.

ІІІ

Я не люблю вештатись по нічних клубах, ресторанах, вар’єте… Розумна людина може цікаво розважитися й у власних чотирьох стінах. Навіть з допомогою того-таки телевізора. Треба тільки вміти ним користуватися. Я, наприклад, звук не вмикаю. Дивлюсь, як на голубому екрані розігруються німі сценки і намагаюсь розгадати, про що йдеться. Записую припущення. Обґрунтовую їх (це розвиває спостережливість, логічне мислення). Потім вмикаю звук. Буває, що й відгадую.

Цього разу транслювався матч з боксу. Була якраз перерва між раундами, і захекані спортсмени готувалися продовжити зустріч.

— Що там по телевізору? — почувся голос Дороті.

Вона вийшла з ванної кімнати, розчісуючи своє довге волосся.

— Мабуть, щось про міжнародне становище… — висловив я припущення і ввімкнув звук.

“…Він неодноразово перемагав у міжнародних турнірах, посідав високі місця в національному чемпіонаті. В минулому році, перемігши Фрсда Брауна, став срібним призером в середній вазі. Тепер…”

— Все граєшся?

— У кожного свої слабості.

— Знайди щось розважальне.

Я переключив програму. Полилася сумна урочиста мелодія, яка чимось нагадала мені жалобні процесії.

— Орган… — зраділа Дороті.

— Коли слухаєш цей інструмент, спадає на думку, що всі ми — гості на цьому світі… А позаяк гостювати нам порівняно недовго, треба дещо встигнути. Наприклад, поїсти.

— Зараз приготую… — засміялась Дороті і пішла на кухню.

Це, мабуть, банальна насолода — спокій.

Пам’ятаю рекламний розворот у “Плейбої”: такий собі сивий джентльмен, можливо, колишній морський капітан або комерсант, що відійшов від справ, сидить у глибокому шкіряному фотелі. Перед ним — пляшка пристойного напою, у випещеній руці — кришталевий келих. Сивий джентльмен випромінює шляхетну переконаність: “Я заслужив цей комфорт! Це мій спокій!”

Признатися, я йому заздрив. Сидить собі і знати не хоче про боротьбу за місце під сонцем — він його вже виборов. Проте я зметикував, що з реклами на мене дивиться натурник, який грає щасливчика, грає успіх… І це трохи потішило. Мабуть, і йому хочеться того, що він зображує під промінням софітів…

Дороті викотила столик із сандвічами і кавою.

— Ти ще не задрімав? Не уявляю, як можна стільки сидіти у цьому кріслі й не заснути.

— Який там сон на голодний шлунок?! До того ж твої страви — мої маленькі свята.

— Ти міг би мати їх щодня, аби не поїхав тоді в Таїланд…

Дороті рідко торкалася цієї теми. На мій погляд, вона мала все, про що може мріяти сучасна жінка — чоловіка, дім і коханця. В наших стосунках вона, так само як і я, цінувала відсутність якихось чітко окреслених взаємних обов’язків. Але інколи у Дороті траплялися напади ностальгії за минулим, і вона згадувала ті часи, коли ми були значно молодшими і між нами не стояв її чоловік. Я міг би бути на його місці, аби не поїздка в Південно-Східну Азію. А втім, може б, обійшлося без трикутника? Все-таки Дороті напрочуд вірна… Не чоловікові — мені. Скільки це вже вона зі мною наставляє роги йому? Більше дванадцяти років…

Надвечір я вивів із гаража свого “фольксвагена” і підвіз Дороті додому. Зупинився за квартал від її будинку.

IV

Це був той рідкісний випадок, коли обід у загальнодоступному місці виявився не позбавленим приємності. “Айстра” вдало зіграла з командою цього провінційного міста. Я гукнув Боба, і ми прибилися до заштатної кав’ярні зі смугастими тентами над відкритою терасою і мальовничим пейзажем довкола.

Боб старанно поїдав свій біфштекс (щодо їжі — він завжди дуже сумлінний). Страви були смачні й добротні. У невеличких сільських кав’ярнях, провінційних рестораціях, де полюють за кожним клієнтом, як правило, готують старанніше. Ця риса притаманна всім аутсайдерам — пнутися геть із шкіри, аби вибитися в коло більш респектабельних.

Здолавши біфштекс, Боб витяг з кишені піджака згорнуту спортивну газету. Останнім часом він виявляв підвищений інтерес до будь-яких публікацій про нашу команду.

— Усі б’ються над загадкою нашого злету, — закинув Боб.

— Читав.

— Коментатор Меллоуен стверджує, що всьому причина — нова система тренування, яку ви, шеф, запровадили…

— Мабуть, він має рацію… Інакше, як би ми вигравали!

— “Де висота, погрожує там прірва”, — буркнув Боб. Я ледь не похлинувся соком.

— Ти що, хлопче, взявся за штудіювання Шекспіра? Чи, може, готуєшся до іспиту на звання магістра?

Боб, сопучи, змовчав. Я здогадувався, від кого саме він чув цю цитату. Сентенціями з творів великого співвітчизника був нашпигований Крістофер Мейєрс — мій давній знайомий і до певної міри цриятель. Наскільки це можливо між діловими людьми.

Саме він рекомендував мені Боба. Крістофер тримав невелике, але досить відоме пошукове бюро. Причини, з яких він волів спекатися Крихітки, були банальними. Боб перевищив міру захисту і вколошкав людину, у якої треба було тільки поддубатися в шухлядах столу.

Загалом вдача і здібності Боба цілком задовольняли мого приятеля. Закінчивши свою спортивну кар’єру професійного борця, Боб опинився перед проблемою, яким чином далі заробляти на життя. Тут і нагодився Крістофер. Він часто добирав кадри саме з такої категорії людей. Окрім ідеального фізичного здоров’я, знадобилася і Бобова природна спостережливість, впертість і небалакучість. Боба вирізняла ще одна риса, досить рідкісна серед людей значної фізичної сили і комплекції, — він був злостивий і здатний застосувати свою міць з найменшого приводу. Мабуть, це і стало причиною краху його кар’єри приватного детектива. Проте, на відміну від багатьох роботодавців, Мейєрс не просто виставив співпрацівника-невдаху за двері, а потурбувався про його найближче майбутнє. Так Крихітка опинився у мене.