Отож уранці, після сніданку, коли Бен запропонував перекинутись у карти, я відмовився. Я сів на підлогу й сперся спиною до стіни, навіть не завдаючи мороки взяти собі стільця. І палити я не став, бо ж це теж якась ніби робота, а я вирішив бути цілковито бездіяльним, наскільки це можливо для живої істоти. Я мав намір не робити анічогісінько, окрім того, що їсти, спати й сидіти.

Бен протинявся туди-сюди часину й спробував намовити Джіммі на партійку-дві в карти, але Джіммі до карт узагалі не був охочий, та й поза тим він же без угаву морочився з віршами.

Кінець кінцем Бен підійшов і сів поряд мене на підлозі.

— Запалиш? — він простяг мені свого капшука.

Я хитнув головою.

— Що з тобою? Ти після сніданку ні разу й люльки не потягнув.

— А навішо? — відказав я.

Він спробував поговорити зі мною, але я не підтримав розмови, тож він підвівся, походив ще трошки і нарешті знову сів поруч.

— Що з вами двома сталося? — стурбовано запитала Цяця. — Чому ви нічого не робите?

— Не хочеться, — відповів я. — Набридло весь час щось робити.

Вона трохи пошпетила нас, а я сидів і навіть погляду на Бена не підводив, хоч відчував, що він починає здогадуватись, куди я хилю.

Перегодом Цяця дала нам спокій, і ми так собі й сиділи, ледачіші за яких-небудь селюків у недільний полудень.

Джіммі все возився зі своєю поезією, на нього просто ради не було. Але коли ми сіли на підобідок, Цяця нагадала йому, щоб приглянувся до нас. Сама вона говорила вже гострішим тоном, ніж перше, обізвала нас ледарями, — що, зрештою, відповідало дійсності, — поцікавилась нашим здоров’ям і примусила ввійти в кабіну для медичних діагнозів, звідки одержала інформацію, що з нами все гаразд, після чого розходилася ще дужче.

Вибештала вона нас на всі сто, а тоді перелічила всі ті заняття, якими ми могли б збавити час. Проте, коли скінчився підобідок, ми з Беном знову посідали під стіною. Тепер уже й Джіммі приєднався до нас.

Спробуй-но хто просидіти так день за днем, навіть пальцем у палець не вдаряючи! Спершу тобі тільки незручно, потім це стає мукою, кінець кінцем і зовсім майже нестерпним.

Не знаю, що інші робили, а я складав математичні задачі й пробував їх розв’язувати. Далі почав подумки грати з шахи, хоч жодної партії не спромогався втримати в голові більш як на кільканадцять ходів. Далі майнув спогадами в дитинство, силкуючись пригадати перебіг усіх одна за одною подій та відчувань. Я заглиблювався у найдивовижніші закамарки уяви і розпачливо намагався розтягти пробування там, щоб убити якомога більше часу.

Я навіть компонував сякі-такі віршики, що були, смію думати, кращі за базгранину Джіммі.

Цяця, здається, здогадувалася, що з нами діється, що це ми зумисне, і цього разу в її холодному роботському розумі переважило обурення, що от можуть на світі існувати такі невиправні лінтюги, як ми.

Вона умовляла нас, улещала, повчала — впродовж майже п’яти днів поспіль Цяця не стуляла свого дзявкала. Вона пробувала присоромити нас. Казала нам, які ми ліниві, ниці, нікчемні — у неї знаходилося стільки всяких означень, що я й не уявляв собі!

Вона намагалася заохотити нас до чого-небудь.

Вона говорила нам про свою любов такими віршами у прозі, що мало не запхала за пояс писання Джіммі.

Вона нагадувала нам, що ми люди, зверталася до нашої честі.

Вона погрожувала покинути нас у космосі.

А ми собі сиділи, та й годі.

І ані пальцем руш.

Здебільшого ми навіть і не відповідали. Ми й не пробували відборонитися. Часом ми геть з усім погоджувалися, що вона казала, і це дратувало її чи не найдужче.

Вона стала холодною і відстороненою. Не ображеною, не сердитою, а саме холодною, як крига.

Зрештою вона перестала до нас озиватись.

Ми сиділи, покриваючись потом.

Тепер стало найскрутніше. Ми боялися зронити хоч слово, отож і не могли домовитись, як бути далі.

Ми вже просто мусили нічого не робити. Мусили, щоб не втратити можливої переваги, яку це могло б нам дати.

Збігали день за днем, і нічого не ставалося. Цяця не озивалась. Вона годувала нас, мила посуд, прала, прибирала постіль. Вона дбала про нас, як і перше, але тільки мовчки.

Звісно, всередині вона, мабуть, лютувала.

Мені снувалися десятки безглуздих думок, і я перебирав їх до найдрібніших деталей.

Можливо, Цяця жінка? Можливо, саме жіночий інтелект був якось вмонтований в її величезну мислячу структуру? Зрештою, ніхто ж із нас не знав в усіх деталях її будови.

Це мав би бути інтелект старої діви, яка зазнала так багато розчарувань, яка була такою самотньою й неприкаяною в житті, що вона радо вхопилася б за будь-яку авантюру, навіть коли б це означало принести в жертву тіло, яке, очевидно, важило для неї дедалі менше з бігом років.

Я вималював собі в уяві цілу картину, зв’язану з цією гіпотетичною старою дівою, включно з котом і канаркою, і навіть найманим помешканням, в якому вона живе.

Я так, наче на власні очі, бачив її самотні вечірні прогулянки, чув її безцільне базікання, відчував її маленькі гадані тріумфи і ту невтолиму жагу, що підтримувала життя в ній.

І мені стало шкода її.

Химерія? Звичайно. Але це допомагало збувати час.

Та була ще одна думка, яка всерйоз опосіла мене, — що Цяця, зазнавши поразки, відмовилась від дальшої боротьби і тепер везе нас назад на Землю, тільки, як то характерно для жінок, не хоче, щоб ми втішилися від усвідомлення своєї перемоги й повернення кінець кінцем додому.

Я знов і знов повторював собі, що це неможливо, що після того, як вона таке тут навитворяла, їй просто не стане духу повернутися. Таж на Землі її рознесуть на металобрухт!

Однак думка нав’язливо стриміла, і я не годен був її відкинути. Я знав, що помиляюся, але не міг себе в цьому переконати й почав стежити за хронометром. Я раз у раз казав собі: “Ще на годину ближче додому, ще на одну і ще, ми все ближче й ближче”.

І що я собі не казав, як себе не переконував, несила було позбутись думки, що ми прямуємо до Землі.

Тим-то я й не здивувався, коли Цяця нарешті здійснила посадку. Я тільки відчув вдячність і полегшення.

Ми глянули один на одного, і я побачив надію в очах товаришів. Звісна річ, ніхто з нас не міг нічого запитати. Наша перемога могла б загинути від одного слова. Все, що нам залишалося, — це мовчки сидіти й чекати на відповідь.

Вхідний люк почав відкриватися і на мене війнуло рідною планетою. Далі я вже не мав сили прикидатися. Люк ще не настільки розкрився, щоб висунути вниз трап, та я не став чекати, а підбіг і спритно зіскочив на землю. Я так гепнувся, що аж дихання мені забило, але спромігся звестись на ноги й щодуху чкурнув бігти. Я не хотів ризикувати. Я хотів опинитись якомога далі від Цяці, поки вона не передумала.

Раз я спіткнувся й мало не впав, а Бен і Джіммі вітром пронеслися повз мене, і я сказав собі, що таки не помилився. Вони теж відчули подих Землі!

Стояла ніч, але світив великий яскравий місяць, і було ясно, майже як удень. Ліворуч, за широкою смугою піщаного пляжу, розкинулося море, праворуч підносилось пасмо голих пагорбів, попереду виднів ліс, неначебто над річкою, що впадала в море.

Ми мчали в напрямку лісу, бо знали, що з-поза дерев Цяці не так легко буде нас викурити. Але коли я мигцем оглянувся через плече, вона, вся освітлена місяцем, непорушно стояла там, де приземлилася.

Діставшись до перших дерев, ми попадали на землю н стали відсапуватись. Відстань таки була чималенька, та й бігли ми чимдуж, а воно ж коли проведеш кілька тижнів навсидячки, бігун з тебе стає нікудишній.

Я впав лицем долі й простягся на ввесь зріст, захекано хапаючи повітря і розкошуючи справжніми земними пахощами — духом прілого листя, всякого ростива, солонуватими повівами лагідного вітерця з моря.

Трохи згодом я перевернувся на спину й глянув угору. Дерева здалися мені якісь підозрілі, зовсім не схожі на земні, а коли я підповз на узлісся й подивився на небо, то й зорі здалися теж не такі, як на Землі.