Так, за літописом, виникло містечко Крутояри.

Між тим автор має всі підстави думати, що Михайло не брехав.

Вранці в першу п’ятницю червня Михайло, як завше, прокинувся з важкою головою. Заспаний і невмитий, він. вичвалав за двері й нараз завмер у незручній позі, вслухаючись у незнайомі, тривожні звуки. До вкрай здивованого сторожа згори долинали могутній посвист, гул і нестерпний тріск. Михайло злякано підвів голову й побачив, як, пробивши кучеряву хмару й виблискуючи під косими променями сонця, на землю падав дивний літальний апарат, схожий на гігантську дитячу сріблясто-сіру дзигу.

Той апарат сховався в густому тумані, хруснув опорами, неначе переламався сухий сучок, і засторчився.

За звичкою рука сторожа метнулася до лоба, щоб перехреститися, але тут же опустилась. Старий докумекав: дивна штука — це ж звичайнісінький інопланетний космічний корабель.

Отже, треба негайно зустріти гостей. Михайло шмигонув до комірчини в надії знайти там транспарант “Ласкаво просимо”, якого він одного разу, бувши напідпитку, зірвав з Будинку культури й повісив над ворітьми кладовища. Начальник комбінату комунальних підприємств гідно оцінив чистоту й благородство його помислів: суворим і доволі крутим словом наказав зняти транспарант.

Не одразу Михайло збагнув суть сказаного і лише через хвилину-другу почервонів, до сліз образився на свого начальника. Однак скорився його волі й заховав транспарант до комірчини, де він і досі валяється, завалений усяким мотлохом.

Змахуючи з лиця павутиння і раз у раз гикаючи, сторож через дірку в паркані видерся з кладовища. Обережно, крадькома підійшовши до космічного апарата, розгорнув транспарант і з неприхованим нетерпінням став чекати гиходу прибульця.

“Хоч би не павук, — заклопотано думав Михайло, уявивши двометрового павука-монстра. — От якби схожий на.:юдину. Тоді все гаразд. Людина з людиною завжди домовиться, якщо захоче…”

Так Михайло заспокоював себе, аби підняти дух перед історичною зустріччю.

Але даремно він жахався. Прибулець з космосу не був монстром, і коли він з’явився в отворі верхньої частини “дзиги”, сторож з полегкістю зітхнув.

Згодом він вихвалявся:

— Відверто скажу: попервах боявся. Що за гість? А як одразу кинеться і почне мене гризти? Уявляєте?.. А він виявився звичайним собі чоловіком. Лоб високий, хоч горіхи лущ. А хліборізка, — при цьому весело зареготав, — мала. Хирява хліборізка. Такою багато не з’їси.

Прибулець був блідий, худий і вишукано граціозний. Спершу Михайлові здалося, що інопланетянин високого зросту, та коли ближче підступив до нього, пересвідчився: зріст у нього звичайний, середній.

— Здрастуйте, — дзвінким голосом звернувся Прибулець до Михайла. — Ви не могли б мені допомогти? Я хочу зустрітися з вашим начальством. Розумієте, сталася вимушена посадка.

З несподіванки сторож аж онімів, дивуючись, що інопланетянин такий нетямущий. Хіба ж так, хіба такими словами починають зустріч з представником іншої цивілізації?!

Нарешті простягнув руку долонею вперед, наче спиняючи Прибульця, і з докором сказав:

— Зачекай. Не поспішай поперед батька в пекло. Значить, так. Насамперед: ласкаво просимо, — сторож тицьнув пальцем на транспарант і провадив далі: — Дозвольте від мого імені, а також від імені… — він гикнув і зробив широкий жест, немовби охоплював свої безрадісні володіння. — Словом, просимо на Землю.

— Спасибі, — ввічливо мовив Прибулець і, збагнувши, що без ритуалу ніяк не обійтися, додав: — Дякую вам від свого імені, але без чийогось доручення. Скажіть, як пройти до вашого керівництва?

Михайлів ентузіазм хутко згас. Він знову відчув, як важкий тупий біль крає печінку, а шлунок зводить судомою. Поблякли кольори навколишнього світу. Все довкола стало старому байдужим: і діаманти роси, що спалахували на сріблястому сплетінні павутини, і смарагдова зелень трави, і лазурова голубизна квітів…

— Начальником ЖЕКу в нас Никодим Йосипович Іванов. Іди до нього, може, зарадить. Добра людина, душевна. Прошкуй по Корогодській вулиці, он вона, — махнув рукою сторож, — ліворуч побачиш нашу славну установу.

Останню фразу він вимовив тихо, потому зашепотів і, врешті, змовк.

Прибулець подякував Михайлові і закрокував по Корогодській — єдиній заасфальтованій вулиці, якою неабияк пишалися в містечку.

Поки інопланетянин іде до скрбмної одноповерхової споруди ЖЕКу, я хочу ввести читача в курс справ, розповівши про дивні особливості Крутоярів і його жителів.

Річ у тім, що за період, про який я розповідаю, тут творилися справжні дива, траплялися випадки, коли, як мовиться, волосся ставало сторч. Одначе, звикнувши до всіляких чудес, мешканці містечка навіть не реагували на них, бо ж людина поступово звикає до будь-яких ситуацій.

Прибулець відчинив двері і ввійшов у коридор, в якому клубами плавав дим і спалахували сигаретні вогники. Знервовані чоловіки метушливо ходили з кутка в куток, насторожено поглядаючи один на одного.

Інопланетянин обережно штовхнув ще одні двері й опинився в крихітній приймальні. Байдужі очі секретарки за звичкою неприязно стрельнули на нього і втупилися в якісь папери.

На інопланетянина, що сміливо втиснувся сюди, невдоволено зиркнули ті, хто чекав прийому; так дивляться на надто енергійного пасажира, який вдерся до переповненого загального вагона і змусив потіснитися інших. Хоча, здавалося, до його появи й так було нікуди ступити.

— Шановні громадяни, — нерішуче промовив інопланетянин, — дуже прошу, пропустіть мене. — Я Прибулець.

Відвідувачі одразу наїжачилися, сипнувши злими дотепами:

— Ви бачили такого?! Поза чергою його… Всі ми, голубе, тут прибульці.

— Будьте ласкаві, ввійдіть в становище…

— Поспішаємо, аж з ніг падаємо, — хихикнув один, і під його очима, мов достиглі сливи, налилися пухлини. — Ти що, чарка з горілкою, щоб тебе — вперед?..

— Навіщо так? Може, справді, цього громадянина слід пропустити, — єхидно процідила крізь зуби маленька, схожа на засушений опеньок стара. — А якщо він на третьому місяці або заслужена бабуся, ну, як оце я?

В приймальні дружно зареготали.

— От що, Прибулець, чи ще як там тебе… Всі ми звідкись прибули, — категоричним тоном відчеканила круглолиця жінка в червоній кофтині й тісніше притиснулася до дверей, оббитих чорним дерматином. — Ось я, наприклад, прибулець з дому. А ти, Ганно? — показала білі зуби своїй сусідці.

— А я — із молочного магазину…

У сторопілого інопланетянина відібрало й мову, він знітився і покірно став у кінець черги.

Через кілька годин всі відвідувачі залишили приймальню. Лише Прибулець самотньо нидів на лаві. Із кабінету виглянув начальник і, витираючи спітнілого лоба, кволим голосом запитав:

— Хто ще до мене?

— Та ось, каже — Прибулець, — байдуже відповіла секретарка.

— Інопланетянин я… Мені просто не вірять… — втрутився він у розмову. Прибулець був украй здивований, що його появу всі сприйняли без будь-якого ентузіазму й інтересу. — Розумієте, двигун зіпсувався, потрібен ремонт.

— На жаль, — розвів руками начальник, — наша техніка не така досконала, щоб лагодити інопланетні космічні апарати. Одначе спробуємо. А поселимо поки що на Другій Горіхівці, у двадцять п’ятому будинку. Кілька місяців тому там іще жила бабуся Маланка, але, як кажуть, перестала ряст топтати…

Прибулець чекав конкретнішої допомоги від начальника:

— А коли?..

— Ремонтувати? Заждіть… Радий був з вами познайомитися, — і на прощання потиснув інопланетянинові руку. — Не дивуйтесь, що прийняли вас звично й буденно. Наше містечко особливе. Тут іноді такі дива трапляються, що просто за голову берешся.