О 4-й годині ранку 27 липня на бортовому вертольоті полетіли Ростов і Шпаро, а о 6-й — Хмелевський і Владимиров вирушили робити склад для Центрального та Острівного загонів. Дві години не було вертольоту — далеченько був перешийок півострова Воронцова від траси криголаму. О 8-й за судновим розкладом сніданок. Потім до обіду всі четверо спали — позначилася безсонна ніч. О 14-й обідали, готували матеріал для “Комсомольской правдьі”. О 17-й 30 по радіо оголосили, що учасників експедиції “Комсомольской правдьі” чекають на палубі з речами.

На стартовій площадці вертольота зібралися друзі: перший помічник капітана, механік, який приварив до нашої кирки важку металеву трубу замість ручки, за що його потім багато-багато разів згадували і подумки дякували йому, матрос, котрий уночі пригостив чотирьох москвичів хлібом з салом… Багато проводжаючих, чоловік 20. Всі усміхались і бажали щасливих знахідок…

Глибокий чорний каньйон, що прорізав зелену тундру, — це й була річка Толева. Тихої сонячної години тундра видавалася навдивовиж ніжною. Таким іноді буває футбольне поле напередодні матчу… Біля геодезичного знака хлопці зробили проміжну продуктову базу. Виразно чувся шум водоспадів красуні Толевої.

Мис Депо. Зачаровано проводжаєш поглядом вертоліт, який швидко даленіє. Ні звуку. Цілковита тиша. Але ось її порушують віддалені крики чайок, подмухи вітру й шепіт трави…

Радист Ігор Марков, наймолодший у групі, заходився діставати з рюкзака радіостанцію.

21-ша година. Стоїть акуратненький жовтий намет. Над ним щогла радіоантени. Марков прилаштувався за задньою стіною — на осонні. Він сидить на рожевому пуховому спальному ліжку. Коло радіостанції — акумулятори, стягнуті в блок. Тетяна Шпаро готує вечерю, Юрій Хмелевський та Володимир Владимиров ходять поблизу, піднялися на найближчий пагорб. Від намету до них метрів 130.

22-га година. Лабутін сказав Маркову, що Центральна група закінчила обстеження берегів фіорда Хутуда. З криголама повідомили, що кореспонденцію в “Комсомольскую правду” відіслали.

— Щось не чути хлопців, — сказала Тетяна і голосно гукнула: — Юрку, що знайшли?

Але тут озвалися самі хлопці.

— Стовп, — гукнув Владимиров.

— Напис, — додав Хмелевський.

Хмелевський та Владимиров справді вже давно у щось напружено вдивлялися. Ігор з Тетяною побігли до них.

— Оце той стовп? — іронічно спитав Ігор.

— Це справді стовп, — ображено сказав Володимир.

— Каміння поросло мохом, а поміж ним пеньок стовпа, — показав Юрко. — Дивись, як міцно тримається.

Він з натугою взявся за невеличкий пеньок, аю стирчав із землі, але той навіть не ворухнувся.

— Спасибі вертольотчикам, висадили там, де треба, — сказав Ігор, що вже повірив у знахідку.

— На стовпі написано “1900”, ось що найважливіше, — зауважив Владимиров.

— Тим часом, оглядаючи стовп, відкрили й ще дещо.

— Кований цвях!

— Ще один напис: “1900”.

Ігор не скінчив радіозв’язку, Тетяна — вечері. Година була пізня, і вирішили чекати наступного дня, а по рації поки що про знахідку не повідомляти.

Встали о 7-й ранку. Ігор з Володею пішли до складу^ так поміж себе четверо щасливців почали називати пагорб з міченим стовбуром плавника. Юрко й Тетяна, взявши рушницю та рюкзак з продуктами, пішли оглянути берег. На мисі Небезпечний розібрали гурій, проте нічого не знайшли. Залишили тут записку, гурій відновили. Пасмами напливав туман. Коло мису Адамса вони побачили білого ведмедя. Злякалися н заховалися за великим каменем, щоб приготувати рушницю та ракети. Потім, озброївшись, вийшли із схованки; побачили звіра знову. Хотіли обійти, та втрапили в густий туман. Далі йти стало небезпечно: можна було зіткнутися з ведмедем віч-на-віч. Тоді мудро вирішили: з годину перечекати, а потім, як туман не розвіється, повертатися до табору, якщо ж розвіється, то просуватися вперед. Незабаром туман зник. Коло річки паслися олені, що, забачивши людей, плавом перебралися через невеличку затоку. Розібрали ще два тури й підійшли до третього, великого тура, з якого стирчав стовп. Цей знак добре видно з моря, й хлопці припускали, що саме його позначив на наших картах Дивинець. Удвох розібрати каміння Юрко з Тетяною не могли і о 17-й 30 повернулися до табору. Пішли навпростець і за годину були на мисі Депо.

У таборі події розвивалися так.

Владимиров узяв білий папір і м’який простий олівець. Щільно наклав папір на стовбур і, водячи по ньому грифелем, зняв напис: “Депо “Зоря” 1900”. Іншої цифри 1900 не було. Зате були слова: “Зверобой” 1929”. Владимиров по УКХ-радіостанції запитав начальника групи, що це може означати, і Хмелевський повідомив дані про судно “Зверобой”. Проте зрозуміти, яким чином з’явився другий напис на стовпі, не вдалося.

Вціліла частина знака здіймалась над землею на дві долоні. Владимиров і Марков почали пробувати землю довкруг щупом. Інструмент, пройшовши 20 сантиметрів, далі не йшов — заважала вічна мерзлота.

Біля стовпа під тонким прошарком моху лежало каміння. “Напевне, колись тут був гурій, а ведмеді порушили його”, — вирішили Владимиров і Марков. Бентежив напис, зроблений 1929 року. Адже розкидати каміння, як і розкопати землю, могли й люди.

Взялися копати веслом і киркою. На глибині 40 сантиметрів знайшли головешку й пласт із зжовклою травою. Отже, тут справді копали яму, а потім засипали її. Потрібна яма. Пеньок стояв, як і раніше, непорушно.

— Давай докопаємо до кінця стовпа, — запропонував Владимиров.

О 15-й годині Ігор пішов на сеанс радіозв’язку. Надів навушники. Вщухли голоси птахів, зник дзвін вітру в антені, лишився тільки любий серцю радіолюбителя голос ефіру. І раптом крізь ефір — зойк. Хрипкий, жахливий крик. Бігти на допомогу! Ведмідь! Ігор відкинув радіостанцію, схопив рушницю і вискочив з намету. Біля насипаної гірки чорної вологої землі стояв Владимиров і вигукував: “Знайшов склад Толля!” Марков побіг. Владимиров кинувся йому назустріч. Він обхопив Ігоря і підняв над землею.

— Он там.

Серед шматків землі й криги виблискувала рівна поверхня металевого ящика.

— Зажди, — гукнув Володя й побіг до намету.

Діставши з рюкзака виписки із щоденників Толля, він прочитав: “Коли копали яму, виявилося, що земля тане лише на 0,4 м. Під верхнім відталим шаром глини на глибині до 1,4 м був торф, перемежований із кригою”.

— Ігоре, вони викопали яму на 140 сантиметрів. Ми; заглибилися на метр. Отже, висота цього ящика 40 сантиметрів.

Стан справ вимагав негайних дій. У ямі скупчилася вода. Вона прибувала щохвилини. Це танула крига й відтавала на сонці вічна мерзлота. Якщо у ящику, окрім, сухарів, лежать якісь папери, то вода, просочившись у нього, може завдати їм непоправної шкоди, та й сухарям не минеться. Загадковий куб вирішили розкрити.

Ніж легко різав тонкий метал — оцинковану жерсть, і Надули човен. У кокпит шовкового суденця склали всі сухарі. Зважили, їх було 16 кілограмів. Більше нічого у ящику не виявилося. Кожен розумів, що порожню скриньку необхідно витягти. Тоді стане, напевне, зрозуміло, чи є ще що-небудь у складі. Але як? Знову копати всліпу — велика ймовірність пошкодити й інші ящики. То як же його витягти? Ігор пропонував залити в ящик бензин і запалити, щоб його стінки й дно нагрілись і розтопили кригу. “Бензину у бочках, — казав Ігор, — скільки завгодно, ось вони”. І він показав на десяток бочок, які, на думку хлопців, залишили тут гідрографи 1961 року. Таня категорично заперечувала. Вона вважала, що не витримає, втратить свій первісний вигляд сам ящик, а він же теж історична цінність. Потрібне якесь інше технічне розв’язання…

Вечеряючи, скуштували сухарів 1900 року. Вони чудово збереглися. Вісім сухарів акуратно загорнули, зав’язали й сховали у спеціальну коробку, щоб доставити у Москву. Всі інші пересипали у великий поліетиленовий пакет і вирішили залишити.

На ранок пішов дощ. Поснідали у наметі. Домовилися не поспішати. Коли дощ ущух, Марков подався відтавати ящик. Владимиров вибивав на жерстяній пластині пам’ятний напис.