Курчатов теж був людиною і вмів побачити речі в історичній перспективі. Достатньо перечитати найсвіжіші спогади про нього, щоб відчути, як же Курчатов усе розумів і як тверезо все бачив у майбутньому! Але для нього бомба на все життя лишалась не прекрасною фізикою, а прокляттям, важким, вимушеним заходом, на який нашу країну примусили піти шанувальники азартних наукових ігор за океаном…

Зрештою, про все це написано томи. Не було, здається, відомого письменника чи мислителя в другій половині XX століття, який би пройшов повз цю проблему.

Зрозуміло, що безмежне проблемне поле, яке знову постало перед художньою літературою, довго не могло бути недослідженим. Отож література й зайнялася новою проблемою дуже серйозно, як тільки вона була поставлена вибухом над Хіросімою.

Але для наукової фантастики, як часто траплялося й раніше, все це виявилося повторенням пройденого.

Відомий угорський фізик-атомник Лео Сілард (Сцілард) згадував після війни, що в 1934 році він раптово уявив, і як саме може відбутися некерована ланцюгова реакція. Осяяння змінилося тривогою за можливі наслідки цього фізичного експерименту, тож Сілард вирішив мовчати. І лише згодом визнав, що цей здогад прийшов до нього виключно під впливом роману “Звільнений світ”. А в ті ж 30-ті роки засновник атомної фізики Ернест Резерфорд насміхався над любителями сенсацій, які повірили, що людство зможе загнуздати і використати енергію атома. Володіючи дивовижною науковою інтуїцією, лорд Резерфорд у даному випадку лише кинув царственне “Безглуздя!”, не вдаючись до дискусій. Його колега Нільс Бор щиро намагався охолодити гарячі голови з допомогою безсторонніх чисел.

Дивовижно! Найсвітліші голови в науці — і опиралися, відмовлялися сприйняти очевидне, і це — за лічені роки до успішного здійснення першої ланцюгової реакції. Трохи більше десяти років лишалося до Хіросіми.

А тепер — слово літературі.

Мир — рвался в опытах Кюри

Атомной, лопнувшею бомбой,

А электронные струи -

Невоплощенной гекатомбой…

Ці рядки належать перу Андрія Бєлого. Написані — в 1921 році (!). Цікаво, чи хтось іще-фізик, військовий — вжив тоді хоч раз це знайоме нині всьому світу словосполучення — “атомна бомба”?

До речі, атомний пріоритет Уеллса не очевидний. Зовсім недавно історики фантастики виявили забутий усіма роман англійця Роберта Кромі “Удар долі” (1895 р.), в якому, очевидно, вперше говориться про надзброю. Від одночасного вибуху всіх її запасів могла на шматки розколотися земна куля.

В романі іншого популярного автора Джорджа Гріффіта уже описана “базука”, що стріляла атомними снарядами (“Володар праці”, 1911).

І в молодій радянській науковій фантастиці з’явилися книги, які виразно позначали тему атомної небезпеки! В романі В. Нікольського “Через тисячу років” (1927) зустрічаємо воістину дивовижну фразу про те, як під час невдалого експерименту “атоми віддали сховану в них енергію” і “вибух тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року (!) зітер з лиця Землі пів-Європи”… Боротьба людства проти загрози атомної катастрофи описана і в романі “Бунт атомів” В. Орловського (псевдонім В. Грушвицького), що вийшов на рік пізніше.

Нарешті, через рік після “Звільненого світу” Уеллса з’явився роман “Людина, що струснула Землю”, написаний американським письменником Артуром Трейном у співавторстві з відомим фізиком Робертом Вудом. У романі, де обговорюються можливі наслідки застосування атомної зброї, а променева хвороба описана взагалі вперше, геніальний вчений-пацифіст демонструє зброю, здатну здійняти в повітря цілі гірські хребти. Такою демонстрацією вчений змушує нації планети припинити війну…

Що ж, вірили і в це. Як трохи раніше вірили в миротворчу сутність аероплана, газів, інших технічних нововведень, — вважалося, що вони роблять війну безглуздою.

Віра в миротворчу функцію атомної бомби була зруйнована серпневим ранком 1945 року вибухом над Хіросімою. Ця ж подія стала найяскравішим і найстрахітливішим доказом прозорливості письменників-фантастів. Як же вони здивувалися, коли байдужість з боку вчених, критиків, широкої аудиторії читачів зненацька змінилася пильною увагою!

Айзек Азімов у книзі “Опус 100”, що вийшла через чверть віку після Хіросіми, згадує не без гіркоти: “Отже, вибух атомної бомби став реальністю, і несподівано ця подія зробила наукову фантастику респектабельною. Вперше фантасти постали перед світом не групкою фанатиків-недоумків; ми відразу ж відчули себе в ролі касандр, до яких світ віднині дослухався з шанобливим смирінням. Та повірте: мріяв би я краще’лишатися до кінця днів своїх “недоумком” в очах цілого світу, аніж досягнути нинішнього визнання такою ціною, ціною дамоклового меча над головою людства”.

Справді, хоч як сумно це звучить, але передбачена, побачена завчасно бомба відчинила перед американською науковою фантастикою двері елітарного літературного клубу. Якщо не брати до уваги вузьке коло вчених, військових і політиків, тісно пов’язаних з проектом “Манхеттен”, то ближче, аніж хто інший, до атомних секретів опинилися журнали наукової фантастики.

Візьмемо найпопулярніший з таких журналів — “Естаундінг”, який звертався до атомної тематики не випадково й не один раз. Так, у жовтневому номері за 1939 рік опубліковано похмуре оповідання про війну в Європі; тільки фантастичний винахід, що дозволяв відкидати матеріальні тіла в якийсь інший час, допоміг запобігти вторгненню нацистських “люфтваффе” в Англію. Оповідання називалося “Анігілятор Джадсона”, а написав його молодий англієць Джон Харріс (згодом автор узяв собі псевдонім Джон Уїндем та так і запам’ятався читачам). У спеціальній колонці “Зустріч з автором” майбутній Уїндем з гіркотою визнав: “Як тільки в мене народилась ідея цього оповідання, я збагнув, що зовсім не обов’язково вдаватися до стандартного набору з божевільним ученими, якщо цілком нормальні спеціалісти з високою репутацією в наукових колах ефективно просуваються до кінцевої мети: рознести світ на шматочки просто на наших очах”.

Яка усвідомлена й навіть звична (для нас, сьогоднішніх читачів) тривога письменника-фантаста — і це в тридцять дев’ятому році!

З-поміж інших фантастичних творів, що з’явилися на початку 40-х років (оповідання Роберта Хайнлайна “Вибух завжди можливий”, повість Лестера дель Рея “Нерви”), вирізнимо оповідання маловідомого Кліва Картмілла, з яким трапилася знаменита і часто згадувана історія.

Оповідання, назва якого передбачає подвійний переклад— “Лінія смерті” або “Крайній термін”, вийшло в березневому номері журналу за 1944 рік. І тут же розпочалися неприємності: до Картмілла в контору завітали агенти ФБР. Їхня реакція зрозуміла, адже автор оповідань описав технологію виготовлення атомної зброї! І хоч розслідування переконало, що ніхто з редакційного штату і авторів журналу доступу до секретної інформації по проекту “Манхеттен” не мав, підозри вщухли не одразу.

Що й казати, Картмілл угадав буквально все! Вельми потішно читати зараз лист, опублікований в журналі через чотири місяці, в ньому постійний читач гостро критикує автора за наукову неспроможність його ідеї. “Всі ці штучки з поєднанням двох докритичних мас урану-235 з метою викликати ланцюгову ядерну реакцію не витримують ніякої критики”. Навряд чи сам автор дивовижного оповідання здогадувався, як мало часу його ідеї бути фантастичною.

Рано-вранці в “чорний понеділок” 6 серпня з бази на острові Тініан взяв курс на Хіросіму бомбардувальник Б-29, яким командував капітан ВПС США Клод Ізерлі.

…Колись на зорі американської журнальної фантастики її засновник Хьюго Гернсбек запропонував лозунг-девіз: “екстравагантна фантазія сьогоднішнього дня — холодний факт завтрашнього”. Атомний гриб над густонаселеним японським містом, за мить знищивши майже сотню тисяч життів, перетворив учорашні фантазії в факт, від якого душа кригою береться.

Увесь світ, а з ним і наукова фантастика, вступив в нову еру — атомну. І постало питання: чи не в останню?